У Антихристі Ніцше без коливань стверджує, що «християнство змусило нас надовго відмовитися від плодів античної цивілізації». І розвиває далі цю думку: «Те, що становило міць Римської імперії, найграндіозніша форма організації за найскладніших умов, найвища з досягнутих і до сьогоднішнього дня форм, у порівняні з якою все, що було і що буде є не більше ніж кустарництвом, тупістю, дилетантизмом, – і все це святі анархісти вирішили “благочестиво” зруйнувати, вирішили зруйнувати увесь “світ”, тобто Римську імперію, так, щоб не залишилось каменя на камені, доки германці й інший набрід не зробились над ними панами… Християнин і анархіст: обидва декаденти, обидва не здібні діяти інакше, крім як розтліваючи, отруюючи, пригнічуючи, висмоктуючи кров, обидва – в полоні інстинкту смертельної ненависті проти всього, що вивищується, що є великим, що має міцність, що обіцяє життю майбуття… Християнство було вампіром imperii Romani: воно за ніч зруйнувало величезну справу римлян – підготувати ґрунт для великої культури, що вимагала часу. – Невже цього досі не розуміють? Відома нам Римська імперія, яку ми знаємо з історії римських провінцій, цей найчудовіший художній твір великого стилю, був лише початком, його будова була розрахована на тисячоліття, – ніколи досі не лише не будували так, але навіть не мріяли про те, щоби побудувати настільки sub specie aeterni! – Ця будова була досить міцною, щоб витримати поганих імператорів: випадковість особистостей не повинна мати значення в подібних речах – перший принцип усякої великої архітектури. Але вона не могла встояти проти найруйнівнішого виду розтлівання – проти християнства… Цей таємний черв, який у мороці, тумані й двозначності закрався в кожну окрему особистість і в кожного відібрав серйозне ставлення до істини, взагалі інстинкт до реальності; ця боягузлива, феміністська й солодкувата банда, крок за кроком відчужуючи “душі” від грандіозної будови, відчужувала й ті найцінніші, ті мужньо-шляхетні натури, які відчували справу Риму своєю власною справою, своїм власним покликанням, своєю власною гордістю. Пронирливість лицемірів, потаємні зборища, такі гнітючі поняття, як пекло, як жертва невинного, як unio mystica в питті крові, й передусім повільно роздмухуваний вогонь помсти, помсти чандал, – ось що стало панувати над Римом: це той вид релігії, якому вже Епікур оголосив війну, коли вона ще була в зародковій формі. Читайте Лукреція, щоб зрозуміти, з чим боровся Епікур, – не з язичництвом, але з “християнством”, а значить з розтліванням душ через поняття вини, покарання й безсмертя. – Він боровся з підземними культами, зі всім потаємним християнством, – заперечувати безсмертя уже тоді було істинним звільненням».
У своїй історії персидських воєн Геродот приписує успіх, досягнутий невеликими грецькими полісами у боротьбі з могутньою іранською імперією «інтелектуальній перевазі» своїх співвітчизників. Чи міг би він пояснити їх поразку «неповноцінністю»? Питання про те, чому зникають культури та нищаться імперії, завжди хвилювало істориків та філософів. У 1441 році Леонардо Бруні говорив про vacillatio (лат. хиткість) Римської імперії; його опонент Флавіо Бьондо, натомість, вважав за краще використовувати термін inclinatio (для людини епохи Відродження значення цього слова зводилося до відмови від стародавніх звичаїв). Уже тоді питанням дискусії було: імперію знищили ззовні або ж вона занепала сама собою? Для Шпенґлера чергування історичних епох є результатом долі. Видимі причини занепаду – це вторинні ознаки, вони лише підкреслюють, прискорюють цей процес; занепад повинен розпочатися сам по собі, аби ці ознаки змогли вповні проявитися. Але має рацію також і точка зору, згідно з якою жодна внутрішня визначеність не ставить крапку на житті культур: якщо вони вмирають, то це відбувається тільки тому, що їх нищать ззовні. Відома думка Андре Піганіоля: «Римська цивілізація не померла власною, гідною смертю. Її підступно вбили» (L’Empire chrétien, 1947). І її падіння – цілком на совісті «убивць». Однак необхідно визнати, що лише ослаблені структури, позбавлені своєї енергії, відмовляються дати здачі ворогові, котрий на них нападає. Вольтер одним з перших, після Макіавеллі, заговорив про історичні цикли та сказав, що Римська імперія мала зникнути лише «тому, що існувала, оскільки всьому має настати кінець» (Dictionnaire philosophique, 1764).
Ми не будемо намагатися тут дослідити, чи було падіння Риму неминучим, і навіть не збираємося визначати всі фактори, що сприяли цьому падінню, але зосередимось на питанні, яку відповідальність за цей процес несе новонароджена релігія – християнство.
Як відомо, британський історик Едвард Ґіббон (1737-1794 рр.) вперше встановив цю відповідальність у розділах XV і XVI своєї Історії занепаду та загибелі Римської імперії, шість товстелезних томів якої вийшли між 1776 та 1788 роками. До нього, у 1576 році, Йоганн Левенклав вступився за імператора Юліана, вихваляючи його талант, поміркованість та щедрість, і критикуючи тим самим доктрину, згідно з якою імператори-християни (лише тому, що сповідували «правильну віру») перевершували всіх язичницьких імператорів. Незабаром після нього правознавець та дипломат Гроцій (1583-1645) ухопився за тезу Еразма про германське походження нео-латинських аристократій. Зрештою, у 1743 році Монтеск’є приписав відповідальність за занепад та падіння Риму різним факторам: зникненню давніх звичаїв, занепаду громадянського духу, виродженню політичних інститутів, змові адміністративної влади з купцями, високій народжуваності чужинницького населення, відсутності державної лояльності у легіонів тощо. Маючи кращу джерельну базу, аніж його попередники, Ґіббон скомпонував усі ці елементи, аби написати «правдиву історію». Його висновки з відтінком іронії, запозиченої у Паскаля, здебільшого залишаються актуальними навіть сьогодні.
У ХІХ столітті Отто Зеєк (Histoire du déclin du monde antique, 1894), взявши за основу одну з ідей Монтеск’є, а також певні міркування Буркгардта, висловлені у Ері Константина Великого (опублікована у 1852-1853 роках), та Іпполіта Тена, наполіг на біологічному та демографічному факторі: зникненні еліти (Ausrottung der Besten), котре йшло рука об руку із занепадом політичних установ та зростанням ролі плебеїв і натовпу рабів, котрі, власне, й становили основну аудиторію християнських проповідників. Теза була підхоплена Мартіном П. Нільсоном (Imperial Rome, 1926 ) після досліджень Тенні Френка, який, вивчивши близько 13 900 стародавніх написів, прийшов до висновку, що на момент ІІ століття близько 90 % населення Риму мало іноземне походження (American Historical Review, XXI , 1916, p. 705).
Ренан у праці Marc-Aurèle et la fin du monde antique (1895) повторив одну з формул Ніцше:
«Впродовж ІІІ століття християнство, подібно вампіру, висмоктувало кров з античного суспільства».
Він додав ще одну заувагу, котра сьогодні викликає цілу низку відлунь: «У III столітті Церква, поглинаючи життя, виснажила громадянське суспільство, знекровила його, спустошила. Дрібні громади вбили велике суспільство». У 1901 році Жорж Сорель (1847-1922) опублікував есе під назвою Занепад античного світу. На його думку, «саме діяльність християнської ідеології зруйнувала структуру античного світу, наче механічна сила, що діяла ззовні. Нова релігія точно не наповнила виснажений організм новими соками, вона буквально знекровила її. Вона розірвала зв’язки, які існували між духом та громадським життям; вона всюди посіяла насіння покори, відчаю і смерті».
Зі свого боку, Михайло Ростовцев (Social and Economic History of the Roman Empire, 1926), опонуючи в певних моментах як Зеєку, так і Максу Веберу (Die sozialen Gründe des Untergangs der antiken Kultur, 1896), задав істотне питання: «чи можливо поширити високу цивілізацію на найнижчі класи, не знижуючи її рівня, не применшуючи її цінності до такої міри, що вона взагалі зникне? Чи не є будь-яка цивілізація, щойно вона починає проникати в маси, приреченою на занепад?» Ортега-і-Гассет відповів на це питання в Бунті мас: «Історія Римської імперії – це (…) історія повстання та влади мас, що засмоктують та розкладають правлячі меншини і самі займають їх місце».
Цей огляд був би неповним, якби ми не згадали про три праці, опубліковані на початку століття, котрі, як нам здається, знаменують зростання сучасної критики: L’intolérance religieuse et la politique (Flammarion, 1911) Буше-Леклерка, La propagande chrétienne et les persécutions (Payot, 1915) Анрі Ф. Секретана та Le Christianisme antique (Flammarion, 1921) Шарля Гвінебера.
«За своїм походженням та фундаментальними характеристиками – однозначно східна релігія» (Гвінебер), християнство проникло в давню Європу ледь не підпільно. Римська імперія, дуже толерантна за своєю натурою, довго не звертала на нього уваги. У Житті дванадцяти цезарів Светоній ось що говорить про Клавдія: «юдеїв, постійно підбуруваних Хрестом, він вигнав з Риму». В цілому, греко-латинський світ довго лишався закритим для християнської проповіді. Похвала слабкості, бідності, «божевілля» здавалася йому абсурдом. Тому перші центри поширення християнства утвердилися в Антіохії, Ефесі, Салоніках та Коринфі. У цих великих містах, де раби, ремісники, іммігранти сусідували з купцями, де все продавалося і купувалося, де величезні зграї проповідників та “просвітлених” боролися за увагу стурбованого і строкатого натовпу – саме тут перші апостоли знайшли готовий ґрунт.
Антонен Касс, професор факультету протестантського богослов’я в Страсбурзькому університеті, пише: «Апостоли утвердили Євангеліє на перехресті всіх народів не лише завдяки мудрій місіонерській політиці, але й тому, що нова релігія краще сприймалася в цих нових умовах, де не лишалося місця старим расам, прив’язаними до свого минулого та своєї землі. Справжні греки надовго залишилися чужими і ворожими до християнства. Афіняни вітали Павла з іронічною байдужістю: «Ми вислухаємо тебе іншим разом». Корінним римлянам знадобиться багато років, аби навернутися зі свого аристократичного презирства до “огидного забобону”. Перша церква в Римі не була латинською. Майже всі там говорили по-грецьки. Але сирійці, азіати та весь натовп graeculi без муніципальних традицій з ентузіазмом сприйняли християнське послання (Essai sur le conflit du christianisme primitif et de la civilisation, Ernest Leroux, 1920).
Дж. Б. С. Холдейн, що відніс фанатизм до чотирьох дійсно важливих винаходів, зроблених між 3000 році до н. е. та 1400 роком (The lnequality of Man, Pamous Books, New York, 1938), приписав його батьківство юдеохристиянству. Яхве, бог арабських пустель, є самотнім та ревнивим, винятковим та жорстоким богом. Він захищає нетерпимість та ненависть. «Отож, ненавиджу Твоїх ненависників, Господи, і Твоїх заколотників бриджусь: повною ненавистю я ненавиджу їх, вони стали мені ворогами!…» (Псалми 139:21-22). Єремія благає: «Заплати їм, о Господи, згідно з чином їхніх рук! Подай їм темноту на серце, прокляття Твоє нехай буде на них! Своїм гнівом жени їх, і вигуби їх з-під Господніх небес!» (Плач Єремії 3:64-66), «Якби, Боже, вразив Ти безбожника» (Псалми 139:19). «А в Своїм милосерді понищ моїх ворогів, і вигуби всіх, хто ненавидить душу мою, бо я раб Твій!» (Псалми 143:12). Мудрість, що уособлює абсолютне добро, погрожує: «Тож у вашім нещасті сміятися буду і я, насміхатися буду, як прийде ваш страх» (Приповісті 1:26). Второзаконня викликає долю, яку слід залишити за «ідолопоклонників»: «Коли намовить тебе брат твій, син твоєї матері, або син твій, або дочка твоя, або жінка твого лоня, або твій приятель, який тобі як душа твоя, таємно говорячи: Ходімо ж і служім іншим богам, (…) не буде милосердитися око твоє над ним, і не змилосердишся й не сховаєш його, бо конче заб’єш ти його, рука твоя буде на ньому найперше, щоб забити його, рука всього народу наостанку. (…) Коли почуєш про одне з своїх міст, яке Господь, Бог твій, дає тобі, щоб сидіти там, що про нього кажуть: вийшли люди, (…) кажучи: Ходімо ж, і служім іншим богам, (…) а ось воно правда, дійсна та річ, була зроблена та гидота посеред тебе, то конче вибий мешканців того міста вістрям меча, віддай на закляття його й усе, що в ньому, та худобу його вибий вістрям меча. А всю здобич його збереш до середини майдану його, і спалиш огнем те місто та всю здобич його цілковито для Господа, Бога твого. І стане воно купою руїн навіки, не буде вже воно відбудоване. І нічого з закляття нехай не прилипне до руки твоєї, щоб відвернувся Господь від палючого гніву Свого й дав тобі милосердя, і змилосердився над тобою, і розмножив тебе» (Повторення Закону 13:6-17).
В Євангелії Ісус проголошує, коли його заарештовують: «ховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча, від меча і загинуть» (Від Матвія 26:52). Але перед цим він сказав: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча. Я ж прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір’ю, і невістку з свекрухою її. І: вороги чоловікові домашні його!» (Від Матвія 10:34-36). Він також був першим, хто виголосив гасло всіх тоталітаризмів: «Хто не зо Мною, той супроти Мене» (Від Матвія 12:30).
Рання Церква буде скрупульозно дотримуватиметься цих інструкцій. Невіруючі та язичники апостолами за людей не вважалися. Святий Петро порівнює їх з дикими звірми: «Вони, немов звірина нерозумна, зроджена природою на зловлення та загибіль, зневажають те, чого не розуміють, і в тлінні своїм будуть знищені» (2 Петра 2:12). Гієронім радить новонаверненому християнину розтоптати мертве тіло його матері, якщо остання прагнутиме перешкодити йому назавжди залишити сім’ю, перейшовши у вчення Христа. У 345 році Фірмік Матерн перетворив різанину на обов’язок:
«Святий Закон забороняє прощати і сина, і брата. Він зобов’язує вас покарати жінку, яку любите, проткнувши її груди сталлю. Він вкладає у ваші руки зброю та наказує карати найближчих друзів…»
Надалі євангельська практика любові буде тісно підпорядкована прихильності виключно до тих, хто сповідує таїнства та догми. Європу хреститимуть залізом і вогнем. Єретики, розкольники, вільні мислителі та язичники світськими руками нових понтіїв пілатів будуть засуджуватись до тортур та страт. Переслідування увінчаються розподілом майна жертв та їхніх родин. «Вони знають присуд Божий, що ті, хто чинить таке, варті смерти, а проте не тільки самі чинять, але й хвалять тих, хто робить таке» (До Римлян 1:32). Фома Аквінський уточнює: «єретики повинні бути спаленими». Один з канонів, прийнятих на Латеранському соборі, стверджує: «Усунення єретиків не вважається вбивством». (Homicidas non esse qui heretici trucidant). У буллі Ad extirpenda Церква дозволить тортури. А в 1864 році у Сіллабусі Пій ІХ знову проголосить: «Анафема тому, хто скаже: Церква не має права застосовувати силу; вона не має прямої або непрямої мирської влади» (XXIV).
Вольтер вмів правильно рахувати, тож він вирішив визначити кількість жертв релігійної нетерпимості від часів появи християнства до сучасності. Беручи до уваги перебільшення та критично скоротивши кількість жертв, в цілому ad majorem Dei gloriam загинуло 9 718 000 чоловік; кількість християн, що постали в Римі під знаком пальми (символ мучеництва і славного воскресіння в ранньому християнстві), порівняно з цим є мізерною.
«Ґіббон говорить, – пише Луї Руж’є, – що умовна кількість усіх християнських мучеників по всій Римській імперії протягом трьох сторіч і близько не стояла до кількості протестантів, страчених за одне правління та в єдиній провінції – Нідерландах – де, за словами Гроція, понад сто тисяч підданих Карла V згинули від руки ката. Наскільки приблизними не були б ці розрахунки, ми все одно можемо стверджувати, що число християнських мучеників є зовсім незначним в порівнянні з усіма жертвами Церкви протягом п’ятнадцяти століть її історії: знищення язичників при християнських імператорах, боротьба з аріанами, донатистами, несторіанцями, монофізитами, іконоборцями, маніхеями, катарами та альбігойцями, іспанська інквізиція, релігійні війни, драгонади Людовика XIV, єврейські погроми. Зіткнувшись з цими надмірностями, можна задатися питанням, разом з Буше-Леклерком: “чи не перекреслює ця релігійна нетерпимість, яку християнство запозичило в юдаїзму та поширило на увесь світ, усі переваги християнства як релігії (якими б великими вони не були)?”» (Celse contre les Chrétiens, Copernic, 1977).
В Античності вірили в єдність світу, в діалектичну близькість людини та природи. У їхній філософії світу переважали поняття становлення і чергування. Греки ототожнювали етику з естетикою, κᾰλόν з ᾰ̓γᾰθόν, красу з добром, і як зауважив Ренан: «Вчення, згідно з яким Венера Мілоська є всього лише ідолом, – є вченням хибним або щонайменше упередженим, бо краса майже рівноцінна істині і добру» (Апостоли). «Нова людина» християнства сповідувала зовсім інший погляд на речі. Вона принесла з собою конфлікт. Не буденний конфлікт, що формує матерію життя, але конфлікт есхатологічний, абсолютний конфлікт: розлучення зі світом.
Раннє християнство розширило месіанську ідею, присутню в юдаїзмі, але пригнічену тисячолітнім очікуванням. У словах, приписуваних Ісусу, містяться цілі цитати з видінь Книги Єноха. Для перших християн цей світ як перехідна стадія, долина сліз, місце нестерпних труднощів та страждань вимагає компенсації, блискучого видіння, що могло б виправдати (з моральної точки зору) безсилля цього світу. Тож земля постає як поле бою між силами Зла і силами Добра, Князь світу цього і Небесний Отець, одержимі бісами та дітьми Божими: «А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1 Івана 5:4). Ідея про те, що світ належить Злу, характерна для деяких гностиків (маніхейців), часто з’являється в ранніх християн. Сам Ісус сказав: «Не за світ Я благаю (…) Я не від світу» (Від Івана 17:9-14). Святий Іоанн наполягає: «Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли любить хто світ, у тім немає любови Отцівської, бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва, це не від Отця, а від світу» (1 Івана 2:15-16). «Не дивуйтеся, браття мої, коли світ вас ненавидить!» (1 Івана 3:13). «Ми знаємо, що ми від Бога, і що ввесь світ лежить у злі» (1 Івана 5:19). У правилах святого Бенедикта ченцям наказувалось «зробитися байдужими до мирських справ» (A saeculi actibus se facere alienum). У Про наслідування Христа ви прочитаєте: «Зневажати світ, не відриваючи очей від Царства небесного – ось в чому полягає вища мудрість» (І, 3, 5).
У розпал великого мистецького та літературного відродження перших двох століть християни, як справжні чужинці, культивували відстороненість, байдужість, а ще частіше – відкриту ворожість. Біблійна естетика відмовляється від форм, від гармонії ліній та розмірів: тому вони холодно дивилися на статуї, що прикрашали площі та монументи. Більш того, все це для них було об’єктом ненависті. Колонади храмів та портиків, сади з фонтанами, домашні вівтарі, де палало священне жертовне полум’я, багаті резиденції, уніформа легіонів, вілли, кораблі, дороги, праця, завоювання, ідеї: всюди християнин бачив знак звіра. Отці Церкви засуджували не лише розкіш, але й всі світські твори мистецтва: кольоровий одяг, музичні інструменти, білий хліб, імпортні вина, пухові подушки (Яків же спав головою на камені замість подушки!) і навіть звичай підстригати бороду, в чому Тертуліан розгледів «брехню проти власного обличчя» та хибну спроба поліпшити роботу Творця.
Відмова від світу була тим більш формальною серед первісних християн, бо вони були переконані в тому, що парусія (повернення Христа в останні дні) от-от відбудеться. Ісус пообіцяв їм: «Поправді кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерти, аж поки не побачать Сина Людського, що йде в Царстві Своїм» (Від Матвія 16:28). «Поправді кажу вам: не перейде цей рід, аж усе оце станеться» (Від Матвія 24:34). І ці речі вони постійно повторюються на лише в Євангеліях. «Кінець же всьому наблизився» (1 Петра 4:7). «Діти остання година!» (1 Івана 2:18). Павло продовжує повертатися до цієї ідеї у посланнях до євреїв: «Тож не відкидайте відваги своєї, бо має велику нагороду вона. Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю» (До Євреїв 10:35-36), «Тож не відкидайте відваги своєї, бо має велику нагороду вона. Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю» (До Євреїв 10:35-36), салонікійців: «прийде день Господній так, як злодій вночі. (..) Тож не будемо спати, як інші, а пильнуймо та будьмо тверезі!» (1 до Солунян 5:2-6), коринф’ян: «А це, браття, кажу я, бо час позосталий короткий, щоб і ті, що мають дружин, були, як ті, що не мають» (1 до Коринтян 7:29), филип’ян: «Господь близько! Ні про що не турбуйтесь» (До Филип’ян 4:5-6). У діалозі з Трифоном Юстин говорить про те, що християни невдовзі зберуться в Єрусалимі, і це триватиме тисячу років (LXXX-LXXXII). У ІІ столітті фрігієць Монтан заявляє про неминучий кінець світу, що має от-от відбутися. У Понті християнські селяни залишають свої поля в очікуванні Судного дня. Тертуліан молиться pro mora finis, «за кінець затримки». Але час минув, і нічого не сталося. Покоління зникали одне за іншим, так і не побачивши славного пришестя. Зіткнувшись з постійною відстрочкою своїх есхатологічних сподівань, Церква виявила обережність та в кінцевому підсумку змирилася з цим, помістивши парусію в невизначене «потім». Сьогодні лише Свідки Єгови говорять про конкретну дату другого пришестя: воно станеться в наступному році.
Християнська доктрина передбачає соціальну революцію. Дійсно, нововведенням християнства стало твердження не про те, що людина має душу (для античної людини в цьому не було нічого оригінального), але про рівність всіх людських душ від народження. Люди античної культури, долучені до певної релігії уже тому, що народилися на певній батьківщині, були схильні вважати, що саме праведна поведінка та самоконтроль може надати людині душу, але це, ясна річ, могло стосуватися лише кращих із людей. Ідея ж про те, що всі люди мають душу завдяки самому факту народження, шокувала їх. Християнство стверджувало, що кожна людина народжується з душею, і що всі люди народжуються рівними перед Богом.
З іншого боку, відкидаючи цей світ, християнство постало у якості спадкоємця старої біблійної традиції ненависті до влади, систематичного плекання «смиренних та бідних» (anavim ébionim), включаючи пророків та псалмістів, та оголошення тріумфальної помсти «несправедливій та гордовитій» цивілізації. У Книзі Єноха, дуже популярній у І столітті в християнських громадах (цитується в посланнях Юди 15:4 та Варнави 15), ми читаємо: «І цей Син людський (…) підніме царів могутніх з їх лож і сильних з їх престолів, і розв’яже узи сильних, і зуби грішників розтрощить. І Він вижене царів з їх престолів і з їх царств, бо вони не величають Його, і не прославляють Його, і не визнають з вдячністю, звідки дісталося їм царство» (Єнох 8:10-11). Єремія з пристрастю уявляє майбутніх жертв у формі забійних тварин: «Відлучи їх, немов на заріз ту отару, і признач їх на день побиття!» (Єремія 12:3). Амос прирівнює жінок до «башанських корів» (Амос 4:1) і пророкує: «Присягав Господь Бог Своєю святістю, що ось дні настають на вас, і будуть тягти вас гаками, а ваших нащадків гачками для ловлення риби!» (Амос 4:2). Псалми в узагальнених рисах описують принцип класової боротьби; аналогічний дух надихав «комуни ранніх християн, а пізніше – чернечих орденів» (А. Касс, оp. сit.). «По суті, в Псалмах домінує одна й та ж тема, – пише Ісідор Льоб, – це боротьба бідняка проти багатого та остаточний тріумф бідних під протекцією Бога, який любить бідних та ненавидить багатих» (Littérature des pauvres dans la Bible). Бідні за будь-яких обставин вважаються жертвами несправедливості. Синонім до слова «бідний» – Скромний, Святий, Справедливий, Благочестивий. Бідняк – нещасний, він страждає від всіх лих, від усіх хвороб, він самотній, покинутий, перепочиваючи у долині плачу, його хліб заливається сльозами тощо. Але він несе цей біль, він навіть бажає цього болю, бо знає, що ці випробування необхідні для спасіння, і чим більше його принижують, тим більшу перемогу він здобуде, чим більше він страждає, тим більше отримає блаженства. Купець, натомість, є багатим – а тому він завжди буде винним. Він щасливий, він зводить нові міста, виконує важливі соціальні функції, командує арміями. Але покарання буде прямо пропорційним його могутності. «Таким є соціальний ідеал єврейського пророцтва, – пише Жерар Вальтер, – таке собі тотальне вирівнювання, що знищить усі класові відмінності та призведе до створення однорідного суспільства, де не існуватиме жодних привілеїв, якими б вони не були. Це егалітаризм, доведений до крайнощів, і він крокує рука об руку з почуттям непримиренної ворожості до багатих та сильних, що не будуть допущені до прийдешнього царства. Воно ж бо, натомість, включатиме всіх праведників, незалежно від віри та національності» (Les origines du communisme, Payot, 1931). Так друга книга Оракулів Сивілли поміщає перероджене людство нового Єрусалиму під суворий комуністичний нагляд «І земля стане спільною для всіх, не буде більше стін чи кордонів. Всі будуть жити разом, і багатство стане зайвим… І тоді більше не буде ні бідних, ні багатих, ні тиранів, ні рабів, ні великих, ні малих, ні царя, ні знаті, а всі будуть рівними» (Or. Sib. II, 320-326).
Як бачимо, християнство вперше потрапило в античне суспільство як релігія рабів та людей без батьківщини, свого роду «контркультура», що успішно поширювалася лише поміж невдоволених, принижених, заздрісників, революціонерів, що не вміли читати: рабів, ремісників, мірошників, ткачів, чоботарів, одиноких вдів тощо. Цельс описує перші християнські громади як «зграї неосвічених людей та довірливих жінок, набраних з найгірших людських покидьків». Ідейні противники навіть не намагалися переконати його в тому, що це не так. Лактанцій проповідує соціальну рівність: «Там нема справедливості, де нема рівності» (Inst. VII, 2). При Геліогабалі Калліст, єпископ Риму, рекомендує наверненим одружуватися на рабах.
Жодна ідея не є для християн більш одіозною, ніж ідея Батьківщини: як можна водночас служити і землі праотців, і Отцю Небесному? Спасіння не залежить від місця народження, приналежності до міста або давнього роду, воно залежить виключно від слідування догмі. Необхідно розрізняти лише віруючих та невіруючих, інші кордону повинні зникнути. Павло рішуче підкреслює це: «немає більше ні елліна, ні юдея, ні чоловіка, ні жінки». Герма, авторитетний римський проповідник, називає всіх навернених вигнанцями: «Чи знаєте ви, раби Божі, що живете на чужині? Ваше місце далеке звідси» (Sim. I, 1).
Ці настрої чудово пояснюють римську реакцію. Цельс, як патріот, заклопотаний порятунком держави, передвіщає загрозу ослаблення імперії та занепаду громадянських чеснот внаслідок тріумфу християнського егалітаризму, так починає своє Істинне слово: «Це нова раса людей, народжених вчора, позбавлених батьківщини чи древніх традицій, що об’єдналися проти всіх релігійних і цивільних інститутів, переслідувані законом, відомі своїм безчестям, що хвастаються життям у комунах: ось хто такі християни. Це спільноти, які стверджують, що є відокремленими від суспільства». Говорячи про християн, яких він ненавидить за їх “гидоти” (flagitia), Тацит звинувачує їх у злочині «ненависті до людського роду». Він пише: «придушений на мить, цей шкідливий забобон став знову прориватися назовні, і не лише в Юдеї, звідки пішла ця згуба, але й в Римі, куди звідусіль стікається все найбільш мерзенне й ганебне і де воно знаходить своїх прихильників».
Тодішнє домінування імперського принципу було основою концепції світу, збудованого у формі великого проекту. Завдяки йому упорядкованим світом правив Pax Romana. Горацій у захваті вигукує: «Віл безпечно тепер нам борозну веде, / Знов Достача в поля вийшла з Церерою, / Морем судна пливуть – море спокійне вже». Викарбуваний на честь Августа тристоронній напис з Галікарнасу проголошує: «Міста процвітають в порядку, гармонії і багатстві». Але для перших християн язичницька держава – творіння Сатани. Імперія, вищий символ гордої сили, є всього лиш гордовитим знущанням. Гармонія римського суспільства визнана винною: її опір монотеїстичним вимогам, її традиції, її спосіб життя – все це злочини проти законів небесного соціалізму. Римське суспільство винне, вона має бути покараним, тобто знищеним.
Перші два століття християнської літератури лунають як одна довжелезна анафема цьому суспільству. Апостоли в своєму гарячковому нетерпінні проповідують «дні помсти»: «Бо то будуть дні помсти, щоб виконалося все написане» (Євангеліє від Луки 21:22). Разом з отцями Церкви вони проголошують неминучість помсти, «великої ночі», коли все буде перевернуто з ніг на голову. У посланні Святого Якова міститься прямий заклик до класової боротьби: «А ну ж тепер ви, багачі, плачте й ридайте над лихом своїм, що вас має спіткати: ваше багатство згнило, а ваші вбрання міль поїла!» (Якова 5:1-2). Яків, повторюючи Книгу Єноха, обіцяє жахливі муки багатіям та язичникам. Він уявляє собі Страшний суд як «день бійні»: «це свого роду величезна бійня, куди будуть стягнуті тисячі й тисячі багатів, ситих, вгодованих людей, що володіють усіма багатствами, і він радіє, смакуючи перспективу побачити, як їм усім ріжуть “горлянки” – таке от незабутнє видовище бійні він бачив у своїх снах» (Жерар Вальтер, op. cit.). Він звинувачує багатих перш за все в убивстві Бога: «Ви Праведного засудили й убили, Він вам не противився!» (Якова 5:6). Ця теза, що робить Ісуса жертвою не народу, але соціального класу, невдовзі набуде вирішальної популярності. Тертуліан пише: «Рим згорить дотла. Такою буде відплата за всі його діяння». Книга Даниїла, написана між 167 і 165 р. до н. е., та Апокаліпсис від Іоанна є двома основними джерелами, що живлять цю священну лють. Святий Іполит (170-235) в своєму Коментарі на пророка Даниїла визначає кінець Риму близько на 500 рік та пояснює причину виникнення демократій: «ці пальці статуї з сону Навуходоносора символізують прийдешні демократії, що житимуть відокремлено, як десять пальців статуї, зробленої з місива заліза і глини». Святий Гієронім близько 407 року в іншому Коментарі на пророка Даниїла визначає кінець світу як «мить, коли царювання римлян буде зруйнованим». Інші автори повторюють ті ж пророцтва: Євсевій, Аполінарій, Мефодій Олімпійський… Щодо Риму, цього «проклятого міста», «нового Вавилону», «великої повії», то гнів революціонерів не знає кордонів. Місто є останнім втіленням Левіафана та Бегемота.
У всіх цих апокаліпсисах, оракулах сибілл, двозначних пророцтвах, в цьому ментальному тремтінні, гіперчутливості до «символів» та «знаків» псалмудичної літературі ми знаходимо набагато більше проклять, ніж необхідно було б аби розпалити дух, вразити уяву та озброїти нерішучі руки. Це пояснює звинувачення у причетності до великої пожежі в Римі, що сталася у 64 році.
Второзаконня зробило обов’язком слуг Божих «піддати вістрю меча» та «спалити вогнем їх міста» на славу Яхве. Ці заклики перейняв Ісус : «Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на огонь, і згорять» (Від Івана 15:6). Від Риму й до багать інквізиції багато що буде зруйновано: священна піроманія здійснюватиметься нещадно. «Цю ідею (що світ безбожників має загинути від полум’я), – пише Буше-Леклерк, – християни перейняли від єврейських пророків, котрі завжди мріяли про те, як блискавкою, смолоскипами, залізом і полум’ям знищуватимуться міста народів, ворожих до ізраїльтян. Ми ніколи не розпалювали нашу уяву сильніше, аніж в пророцтвах Ісаї і Єзекіїля, найбагатшої колекції анафем, коли-небудь створеної релігійною літературою». «Впевненість християн у всесвітній пожежі, – додає Ґіббон, – вдало узгоджувалася з традиціями Сходу (…). А християнин, що спирався в своєму віруванні не стільки на оманливі доводи розуму, скільки на авторитет традиції та тлумачення Святого Письма, з жахом очікував події, яку вважав безсумнівною і близькою, і оскільки його розум був постійно зайнятий цією думкою, то кожне лихо, що падало на імперію, він трактував як вірну ознаку агонії світу».
Ця впевненість у тому, що Імперія повинна зникнути для настання прийдешнього Царства, пояснює змішані почуття, які перші християни відчували щодо варварів. Немає сумнівів у тому, що їх боялися так само, як римляни. Амвросій Медіоланський розрізняє «зовнішніх ворогів» (hоstes extranei) і «внутрішніх ворогів» (hоstes domestici). Зовнішніми ворогами для нього є готи, появу яких пророкував Єзекіїль під іменем народу Магога. Але незабаром ті ж варвари, після прийняття християнства, перетворилися на помічників божественного правосуддя. Християни не могли пов’язувати свою долю з «розпусним Вавилоном». Ось чому Carmen de Providentia та Commonitorium Орієнція цікавляться лише внутрішніми ворогами. У ІІІ столітті у Carmen apologeticum християнський письменник Коммодіан назвав германців (або, радше, готів) «виконавцями волі Божої». Через сто років Орозій запевняв, що вторгнення варварів – це «кара Божа», яка відбувається «в знак покарання за провини римлян» (poenaliter accidisse). Це еквівалент Мойсеєвої чуми, якою той змусив фараона відчувати себе винним.
24 серпня 410 року Аларіх, король вестготів, після тижневої облоги Риму, увійшов до міста вночі через Порта Саларія. То була навернена до християнства вдова патриція, Фальтонія Проба з сім’ї Аніціїв, хто послав своїх рабів відкрити двері та впустити ворога. Вестготи – християни: духовна й ідеологічна солідарність зіграла їм на користь. Аніції, яких Амміан Марцеллін (XVI, 8) називає ненаситними, були відомими фанатиками християнської партії. Подальша окупація Риму християнськими авторами описувалася дуже позитивно. Вони вихваляли «милосердя» Аларіха: «чи винні переможці?», запитував Жорж Сорель. Святий Августин називає вождя вестготів посланцем Бога та месником християнства. Орозій повідомляє, що за його правління загинув лише один сенатор, і, крім того, з власної вини («його не визнали»), від нього вимагали лише похреститися, щоб повернути собі повагу тощо. «Зухвала брехня, – як зазначає Огюстен Тьєррі, – що пізніше було визнано беззаперечним фактом» (Аларіх).
Близько 442 року Кводвультдеус, єпископ Карфагенський, стверджував, що руйнівні дії вандалів були божою справедливістю. В одній проповіді він намагається втішити віруючого, який скаржився на їхні спустошення: «Так, ти кажеш мені, що варвар відняв у тебе все… Я бачу, я розумію, я думаю над цим: ти наче маленька риба, котру пожерла більша рибина. Зачекай: прийде ще більша риба, щоб пожерти дітей тих, хто пожирає нас, щоб роздягнути того, хто роздягає нас, забрати все у того, хто забирає наше (…) Ця чума, що нищить нас, не триватиме вічно: істинно кажуть, усе в руках Всевишнього». Зрештою, наприкінці V століття Сальвіан Марсельський стверджував, що «Римляни (мають) свої скорботи по справедливому суду Божому».
На момент початку ІІ століття місто було охоплене чужинницькими культами. На Палатині було зведено храм Великій Матері, де справляли обряд fanatici. Моральне гниття довершило справу. «Через відкриття розриву в бар’єрі, що витіснив горизонт земного життя, з невичерпного резервуара східної уяви проникли всі види химер і забобонів» (Буше-Леклерк). То були bacchanalia, містеріальні обряди, культ Ізіди, культ Мітри, нарешті християнство. На гробницях все частіше вказується: «останній з його роду». Раса Помпея, Августа і Мецената зникла на момент ІІ століття. Рим більше не був римським; у Тибр впадало надто багато східних річок. Лише через тисячу років, в епоху Ренесансу, Петрарка (1304-1374) зауважив, що темні віки римської історії збігалися з епохою Феодосія і Костянтина, а на півночі Європи на початку XVI століття Еразм (1469-1536), хоча й хотів вважатися «воїном Христа», говорив, що істинними варварами, «істинними готами» насправді були ченці та схоласти доби Середньовіччя.
У книзі La Fin du monde antique Санто Маццаріно справедливо зауважив, що до недавнього часу культура пізньої імперії завжди «здавалася якісно гіршою за культуру епох, що передували їй». Але сьогодні ситуація змінилася: «Всі ті “декадентські” голоси римського світу, що лунали між ІІІ та VІ століттям, сьогодні стали зрозумілими для нас». І навпаки: «Декадентство, експресіонізм, інші сучасні напрямки літературної або художньої критики зробили величезний внесок до пізнання світу пізньої імперії (…) Схожість нашої епохи на пізню Імперії – це факт, з яким погодиться кожен». Зрештою, він запитує: «Якою мірою переоцінку поезії та мистецтва пізньої Імперії можна поширити на метаморфози соціального та політичного порядку?» Цікаво, що пан Маццаріно, згідно з яким нам пощастило жити у найкращому з усіх можливих світів, робить з цього спостереження висновок, що ідея «декадансу» є чистою ілюзією. Йому ні на мить не приходить в голову думка про те, що раз епоха пізньої Імперії здається нашим сучасникам більш зрозумілою, то це тому, що вони можуть розгледіти в ній знайомі стигмати, характерні для сучасності, та образи темряви, про які говорив Еразм, і що саме завдяки цій схожості ми готові оцінити те, чого попередні покоління, що мали набагато ліпше здоров’я, побачити ніяк не могли.
Вивчення причин занепаду Римської імперії має не лише історичний та абстрактний інтерес. Взаємозв’язок умов сучасності та тієї епохи, між якими так часто проводяться паралелі, робить цю тему надзвичайно актуальною. Багато спостерігачів також визнають, разом з Луї Руж’є, що «революційна ідеологія, соціалізм, диктатура пролетаріату тягнуться від злиденних пророків Ізраїлю. У критиці злочинів монархії ораторами Революції, в засудженні капіталістичного режиму сучасними комуністами чується відлуння лютих діатриб Амоса та Осії, спрямованих проти світу, де нахабство багатих пригнічує справедливих, скуповує в рабство бідних; так само, як і відлуння проклять юдейських і християнських апокаліпсисів проти імперського Риму» (op. cit.)
Цельсова «нова раса людей, народжених вчора, позбавлених батьківщини чи древніх традицій, що об’єдналися проти всіх релігійних і цивільних інститутів, переслідувані законом, відомі своїм безчестям, що хвастаються життям у комунах» без проблем ідентифікуються і сьогодні. На Заході знову з’являються фанатики, що живуть у «комунах», істинно позбавлені Батьківщини, ворожі до будь-якої впорядкованої структури, до будь-якої науки, ієрархії, межі, вибору, відокремившись від світу та засуджуючи сучасні часи «Вавилону». Подібно до того, як перші християнські комуни проголосили скасування всіх природних поділів на користь єдиної еклезії істинної віри – християнства, неохристиянство проголошує негайне настання після пришестя Христа, котре має от-от статися, єдиного егалітарного світу, що усуне «старі сварки», соціалізує Любов і виконає різкий ривок на знищення демона «соціальності». 30 грудня 1973 року брат Роже Шюц, глава общини в Тезе, заявив: «Перш за все, нехай буде Любов, бо Любов об’єднує нас». Античне християнство відкидало світ. Церква класичної епохи розділяла порядок небесний від порядку земного. Неохристиянство, сміливо повертаючи свої світські надії з небес на землю, секуляризує свою теодіцею. Не урочисте весілля новонавернених з містичним Женихом, але шлюб Христа з усім людством, під заступництвом універсального Духа соціалізму, є кінцевою зупинкою її марень. Вона теж відмовляється від світу, але лише нинішнього світу, стверджуючи, що його можна «замінити», що інший світ повинен прийти на його місце, світ месіанського союзу «знедолених», що завдяки просвітницькому втручанню здійснить давню мрію біблійних пророків: кінець історії, зникнення несправедливості, нерівності та конфліктів. «Сьогодні більше аніж будь-коли досі грецький дух став духом науки, а месіанський дух став революційним духом, і їхнє протистояння є вирішальним. Існування сектантів та холодних фанатиків, чия суб’єктивна участь у відкритих істинах, у гнозисі надає, в їх власних очах, право робити що завгодно і що завгодно собі дозволяти, наполегливо ставить питання про життя та смерть суспільства, що знаходиться на межі, питання навіть не про релігійну війну, але про неминучу форму цього історичного лиха: війну цивілізаційну» (Jules Monnerot, Sociologie de la révolution, Fayard, 1969).
Супроти європейської цивілізації та культури окремі критики повторюють слова Орозія і Тертуліана, сказані щодо Риму: катастрофи, які вона терпить сьогодні, є покаранням за минулі провини. Європа платить за свою «гординю», за багатство, за владу, за свої завоювання. Варвари, що беруть її в облогу, змусять Європу спокутувати страждання Третього світу, його безпорадні амбіції, бідність та приниження. На її руїнах буде збудовано новий Єрусалим. Тоді-то ми й побачимо, як Яхве «понищить заслону, заслону над усіма народами, та покриття, що розтягнене над усіма людами» (Ісая 25:7). Однакова моралізаторська інтерпретація історії. Однак історія, як і світ загалом, навряд чи керується мораллю. Світ мовчить: він тяжіє в тиші.
У праці Єврейське питання Карл Маркс підтвердив, що лише комунізм може «в людській, мирській формі реалізувати потенціал християнства», зазначивши, однак, в одному реченні про «революційні помилки» християнської доктрини («рабська релігія, але не рабська революція») та про схожість між двома месіанськими системами, духовною і земною. Роже Гароді пояснює це тим, що християнство було «елементом розпаду римської влади». Він додає: «Ворожість до імперського культу, відмова від участі в ньому та, що більш важливо, заборона християнам служити в армії імперії, що зберігалася до IV століття, коли вербувати ставало уже нікого, а число християн зростало з дня у день, – все це мало революційне значення. Більш того, сама особа Христа як спадкоємця багатьох месій, схожа на «Владику Справедливості» ессенів мала революційний аспект, що посилювався колективною уявою перших християн» (Marxisme du ХX siècle, La Palatine, 1966, La Palatine, 1966). Енгельс, зазначаючи, що як і всі великі революційні рухи, християнство було справою народних мас, також говорив про схожість доктрин: одна месіанська впевненість, одна есхатологічна надія, одна концепція істини (правильно зрозуміла П. Тілліхом) тощо. У ранньому християнстві він бачив «представника абсолютно нової фази розвитку релігії, фази, яка мала стати одним з революційних елементів в духовній історії людства» (До історії раннього християнства). Річ у тім, що з його точки зору християнство є вищою релігією. Воно «довершує» (в сенсі Aufhebung) усі релігії, що існували до нього. Ставши «першою з можливих універсальною релігією» (Енгельс, Бруно Бауер і раннє християнство), в разі потреби воно може стати й останньою: кожен результат позначає перерву, вимагаючи нового початку. Після християнства, доки існуватиме «після», можливе лише нове подолання світу.
Жозеф де Местр сказав: «Євангеліє без Церкви – це отрута», а преподобний отець Даніелу: «Якщо відокремити Євангеліє від Церкви, ми збожеволіємо». Ці слова набувають повноти свого значення сьогодні, коли Церква, новий Катоблепас, жадає перекреслити власну історію, аби повернутися до своїх витоків.
Протягом двох тисячоліть в рамках Церкви створювалися структури порядку, що дозволяло адаптувати її до європейського менталітету, надати їй форми, обґрунтовувати небезпечне послання Євангелія.
Коли «отрута» ослабла, віруючі виявилися невразливими до неї. Сьогоднішню неохристиянство хоче відмінити ці два тисячоліття, повернутися до витоків дійсно універсальної релігії та зробити своє послання більш дієвим. Якщо це правда, що ми живемо в «останні дні» Церкви (але, ясна річ, не Євангелія), і ці останні дні, відтак, набувають форми повернення до начала. Євангеліє (пастирське) поступово все більше й більше відокремлюється від Церкви (догматичної). Але цей процес є репетицією: він прагне повернути католикам «революційні» умови, за яких розвивалося раннє християнство. Звідси й зацікавленість до історичної ретроспективи, яка, показуючи нам те, що сталося, говорить нам про те, що нас чекає.
Лютий 1977
Переклав Сергій Заїковський
