Серію невеликих літературно-антропологічних нарисів хотілося б розпочати з роману-антиутопії Олдоса Гакслі «Який чудесний світ новий!», що являє собою яскравий приклад тих можливостей «розвитку», яких може досягти суспільство, вибудуване на абсолютизації принципів масового споживання. У цьому напрямку повністю переформовується базова ціннісна ієрархія людини: всі будь-які інші цінності стають друго- або і третьорядними у порівнянні з задоволенням, стабільністю і прогресом. Головними стають цінності масового виробництва: задоволення від товарів, стабільність виробництва і прогрес споживання. Відповідно у такій ситуації втрачають свою самоцінність речі, стосунки і навіть люди.
У цій варіації майбутнього людина зводиться до товару масового споживання. Масового товару. Люди створені за системою Бокановськи, численні й майже однакові близнюки, уподібнюються тиражованим товарам масового виробництва. Ще більше уподібнення було б у випадку клонування цих людей, як у випадку з військовою силою Республіки, з відомої кіносаги «Зоряні війни», яка повністю складається з клонів.
Навіть ті ж таки альфи, що займають високі положення в ієрархічній системі цього суспільства, також є не більш ніж товаром, хоч і дещо обмеженим, неначе той батончик з Snickers з мигдалем, випущений обмеженою серією. Тому навіть їхня вищість та «унікальність» не вберігає їх від загальної товарної участі.
Мета масового товару завжди бути задіяним, бути в обігу, у користуванні, бо тоді у ньому немає ніякого сенсу. Товар не може «усамітнитися». Він завжди має бути в русі. Це стається і з людьми в описаному Гакслі суспільстві. Відповідно, основним стає постулат «ми належимо один одному», що дозволяє забезпечити постійний товарний рух людей-продуктів між собою, руйнуючи систему особистих та сексуальних стосунків. Усе це підкріплюється масовістю будь-яких заходів, коли автор описує вечері чи танці, то кількість народу під час події починає перевалювати за декілька сотень, що забезпечує дійсно виробничі масштаби[1]. Таким чином навіть перебуваючи з кимось одним, людина перебуває поряд з усіма. Подібна ситуація не дуже відрізняється від продуктів, розміщених на магазинних стелажах, там так само ми бачимо численні ряди одного й того ж. Разом з цим згадується і Мішель Уельбек, який проголошує, що «світ – це супермаркет».
Дивно лише, що у світі зберігається такий феномен людських зв’язків як дружба, у той час як виключаються кохання та батьківська любов. Ось тут виникають певні ускладнення і питання. У своїй основі структура розбудови стосунків має спільне ядро і досить важко зберегти один тип взаємовідносин і прибрати інший, так як вони не є строго розмежованими і можуть перетікати один в одного та, навіть, змішуватися.
Коли людина перетворюється на продукт, то доводиться відмовлятися від певних аспектів людського життя, які з людини і роблять, власне, людину. Один з них – це старість. Зрозуміло, що зростання людини, її зміни та старіння є важливими аспектами формування людської екзистенції та обумовлюють її антропологічну особливість. Ще одним таким антропотворчим елементом є страх смерті і осмислення цього феномену у людському житті взагалі. У ситуації окресленого у Гакслі суспільства вони пропускають багато досвідних етапів людського життя: як період вагітності, дитинство та старість. По суті людина проживає все своє життя у одній «віковій категорії» і при цьому не переживаючи ніякого екзистенційного досвіду пов’язаного з їх подоланням. Те ж саме стосується і страху смерті та її осмислення. Однак, окреслена у романі людська модель не і є шляхом до концептів трансгуманізму, у яких ці феномени все ж таки долаються, а не «забуваються». Таким чином забуття людиною «занадтолюдського» веде до набуття нею «занадтопредметного».
[1] Однак, на загал це дещо порушує загальні графіки численності населення. Здається тут Гакслі дещо обрахувався. Зараз, у ситуації ще нормального дітовиробництва ми маємо населення обсягом у 7,5 мільярдів, у випадку суспільства Гакслі це десь з 2 мільярди наче. Навіть якщо вирахувати вибіркове запліднення і тривалість життя до 60 років, то все рівно дещо не сходиться така масовість усіх заходів відповідно з численністю загального населення.
Автор: Ярослав Спічек
