Станковий живопис Німеччини першої половини XV століття на загал менш відомий ніж, наприклад, бургундсько-нідерландський або італійський, та попри це він є не менш унікальним, і для історії європейського мистецтва має аж ніяк не менше значення.
Німецька живописна школа насправді сформувалася ще задовго до Дюрера. Так, вона була питомо середньовічною, але при цьому поєднувала в собі всі усі найвищі досягнення образотворчого мистецтва Середніх віків. При цьому німецький стиль залишався самобутнім і зберігав національні риси.
У XV столітті мистецьке життя Німеччини концентрується на півдні у Швабії, баварському Нюрнберзі та навколо «імперського міста» Ульм (нині земля Баден-Вюртенберг), на заході навколо міст Кельн, Зост, та інших міст Вестфалії, а також навколо Гамбурга що на півночі. Також важливими мистецькими осередками тодішньої Священної Римської Імперії були теперішня чеська столиця Прага та швейцарське місто Базель.
Близько 1400 року у місті Ротвайль, що на захід від Ульму, народився Конрад Віц – живописець, який здобув славу одного з найбільших та найвидатніших німецьких майстрів XV століття.
Достеменних відомостей про художню освіту Конрада Віца не збереглося. Існували припущення щодо його навчання в Бургундії та Нідерландах, Також висуваються гіпотези щодо освітніх мандрівок Віца до Італії. Проте варто пам’ятати що саме у Базелі, де художник працював починаючи з 1434 року, як раз відбувався скликаний папою Мартіном V (у 1431 році) собор католицької церкви (Базельський собор, тривав до 1449 року), що зумовлювало присутність у місті представників різних країн і різних професій, а отже і певний «культурний обмін», і ці обставини безумовно могли мати вплив на художника. Найстарше джерело, в якому згадується Конрад Віц, це записи так званої «Небесної гільдії» (базельське ремісниче об’єднання живописців, вітражистів, склярів, ювелірів, різьбярів та інших ремісників) з відміткою від 21 червня 1434 року про прийняття до гільдії Конрада з Ротвайлю. У 1435 році Віц отримав базельське громадянство. Також був членом знаменитої Гільдії святого Луки (гільдія художників, в лавах якої перебували переважно майстри з Нідерландів та земель південного Рейну). Тривалий час ім’я художника було у забутті. Лише 1897 р. надпис з підписом Конрада Вітца на оригінальній рамці вівтаря собору Сен-Пьер у Женеві був виявлений швейцарським мистецтвознавцем Даніелем Буркхардтом-Вертманом.
Зміст надпису був такий: майстер Конрад Вітц з Базеля написав цей твір у 1444 р. Оригінал латиною: «hoc opus pinxit magister conradus sapientis de basilea mccccxliiii» (прізвище Witz – з німецької буквально «дотепний» тут перекладено латиною як sapientis – «мудрий»). Таким чином Буркхардт-Вертман зміг пов’язати Віца з тим самим майстром Конрадом з Ротвайлю, про якого йдеться у записах з Базелю. Ведучи мову про творчий спадок Конрада Віца, ми мусимо зауважити, що достеменно відомими для дослідників є лише твори останніх дванадцяти років його життя. У 1443 році він придбав у Базелі будинок. Останню згадку про себе – картину «Чудовий улов» він залишив у 1444 році, а вже у 1447 році його дружина Урсуліна згадується у документах як вдова. Ймовірною причиною смерті художника могла бути чума.
Вже згаданий нами вівтар собору Сен-Пьер (також відомий як Женевський вівтар) з його чотирма панелями – насправді єдиний підписаний твір Віца, на якому базуються подальші атрибуції мистецтвознавців.
Є дві важливі ознаки, що помітно вирізняють Віца серед від багатьох німецьких майстрів першої половини XV століття: це простір картини та робота з кольором.
Конрад Віц займався проблемами побудови тривимірного простору у живописі, правдоподібного зображення інтер’єрів та ландшафтів (що, власне, і породило припущення про здобуття ним освіти в Бургундських Нідерландах). Перспектива, яку будує Конрад Віц, не є математично правильною, однак йому вдається справляти непідробне враження справжньої глибини своїх творів. На згадані вже картині «Чудовий улов», що є частиною Женевського вівтаря, Віц «стилізує» достовірно зображений ландшафт місцевості Женевського озера з горами Ле Мол та Пті Сальве під пейзажі Галілейського моря.
Цей пейзаж являє собою чи не найперше топографічно визначене ландшафтне зображення у європейському живописі. Окрім того Конрада Віца можна назвати справжнім колористом. Фарби його палітри надзвичайно виразні та інтенсивні. Настільки, що не перестають вражати своєю свіжістю навіть через 5 століть.
Також характерною рисою живопису Віца є надзвичайно реалістична манера зображення матеріалів, особливо – металу. Це можна спостерігати на прикладі двох панелей вівтаря «Дзеркала спокути людства» (створений близько 1435 року) , що зображують сцену біблійного сюжету «Три воїна підносять царю Давиду пиття».
Внутрішні стулки вівтаря мають традиційний «глухий» золотий фон, і тому об’ємні предмети вирізняються на ньому особливим чином, а отже обладунки воїнів виглядають надзвичайно та реалістично та створюють ефект фізичної присутності. Власне слово «реалістичний» не зовсім пасує, адже задум художника навряд полягав у тому, аби достовірно відобразити реальний світ. Світ середньовічного живопису надреальний, його почасти важко зрозуміти, і його треба вміти відчувати. Вівтар «Дзеркала спокути людства» вважається найбільш значущим твором художника. Ймовірно, вівтар був створений для церкви святого Леонарда в Базелі. Станом на сьогодні він розібраний на окремі панелі, при чому передні і задні частини стулок розділені між собою. На превеликий жаль не всі дошки збереглися дотепер, тому ідея повної реконструкції вівтаря втіленою бути не може. Те, що дійшло до наших днів, є, вочевидь, залишками бічних стулок. Від початку вівтар мав складатися з двох двосторонніх стулок з чотирма сценами на кожній, тобто всього мало бути шістнадцять панелей, однак наразі їх лише дванадцять. Чотири панелі, а також центральне панно вівтаря і пределла були знищені іконоборцями у часи Реформації в 1529 році.
Вівтар «Дзеркало спокути людства» був натхненний однойменною пізньосередньовічною книгою «Speculum humanae salvationis». У цій популярній богословської книзі, що насправді послужила джерелом натхнення для багатьох творів мистецтва, проводяться паралелі між подіями Старого і Нового Завіту, і стверджується що перші служили прообразом або ознакою для других.
Наприклад, вже згадані вище троє воїнів перед царем Давидом вважаються провісниками трьох царів у поклонінні немовляті Ісусу. Подібне символічне порівняння часто бувало гіперболізованим, як це демонструє приклад дощок із зображенням еклезії та синагоги як алегорій християнства (Новий Завіт) та юдаїзму (Старий Завіт).
Мине лише півстоліття по смерті Конрада Віца, і німецьке мистецтво сягне небувалого розквіту. Природний шлях вдосконалення мистецтва через пошук нових засобів та форм, вихід за національні межі, іноземний влив (в першу чергу нідерландський та італійський впливи) стали необхідними умовами, в яких відбулися великі майстри дюрерівської епохи. Однак це навряд чи стало б можливим без «старої школи» – покоління Конрада Віца, Лукаса Мозера, Ганса Мульчера, Штефана Лохнера та інших відомих та невідомих німецьких майстрів.
Автор: Руслан Штурм
