Це невеличке оповідання — свого роду вступ до Монтерланової збірки «Вересневе рівнодення». Опублікована напередодні німецької окупації, ця книга накоїла немало лиха для свого автора: солдат, естет, атлет, тореадор і блискучий письменник, знаходячись по той бік вульгарної політики, лишався вірний чистим, мармуровим ідеалам мужності, котрі пронизують кожен його твір. Саме тому він був активним прибічником війни з Німеччиною у 30-х, чого не могла дозволити собі розбещена та вульгаризована Франція; і саме тому оспівував перемогу «варварського» сусіда у наступній збірці напівхудожніх, напівпубліцистичних есе, «Червневому сонцестоянні».
Як би там не було, перед вами — поетичний роздум француза над подіями 7 березня 1936 року, днем, коли німці повернули війська в демілітаризовану за Версальською угодою Рейнську область.
7 березня 1936
Чоловік сидів за столом при світлі електричної лампи, занадто тьмяної й зависоко піднятої, у тому паскудному готельному номері. Почувши, що хтось підіймається сходами, – то були важкі й повільні кроки, – він встав та відчинив двері. До кімнати увійшов молодий солдат. Чоловік усміхнувся.
– Я впізнаю твої кроки з-поміж тисячі. Та вони стали дещо млявими, синку, з тих пір, як у тебе з’явилися ці чоботи… Нічого нового?
– Не знаю, чи побачимося ми завтра. Район можуть заблокувати. Ми їдемо післязавтра до L… (то був один з «опорних пунктів» на кордоні з Ельзасом).
– Бояться військової окупації Рейнської області? Та хіба… Хіба це все неминуче?
– То ви в газети навіть не зазираєте?
– Ніколи! День без газети – це день чистий, вільний, спокутаний.
– Однак у ці смутні часи…
– А от саме в смутні часи їх особливо не слід читати.
Хлопець зняв поліцейського кашкета, пальто й присів на стілець. Йому було дев’ятнадцять, але виглядав він ще молодше. Неголений, ґудзики блищать, а на спітнілому лобі видніє червоний слід від щойно знятого кашкета. У ту мить маленьку кімнату заполонив аромат шкіри й мастила для чобіт.
– Гадаю, що коли ти туди поїдеш, то я вже не зможу тебе побачити?
– Гадаю що ні.
– І надовго ви там залишитеся?
– Говорять про п’ять чи шість місяців.
– Що за безглузда ідея, навмисно піти й залізти у пащу вовкові! Наче у Франції не вистачає полків, аби вступити туди без прикриття! Я сказав вдосталь…
Він «сказав вдосталь», але син відповів йому простою фразою: «яка різниця…» І чоловік, якому той фаталізм був добре знайомим, не зміг збагнути його присутності у своєї дитині.
Цього разу юнак знову промовчав, але дістав із кишені піджака п’ять пачок солдатських цигарок, розклавши їх на столі. Його батько полюбив ці цигарки і вже не хотів курити жодних інших. Чоловік посміхнувся й поклав на стіл три франка; але хлопець відсунув від себе двадцять су.
– Мені їх продав побратим, і коштувало це всього вісім су.
Чоловік щиро посміхнувся.
– Невиліковна безкорисливість, мій бідний хлопче! Знаєш, в житті далеко не заїдеш, якщо не полюбиш гроші: тебе змусять за це заплатити. Однак зараз тобі доведеться звикнути запитувати мене, чи все й правильно я вхопив з упущеного тобою. Звідкіля я знаю, що це за L… Може то село, схоже на лису макітру, де геть нічого немає. І коли я запитую в тебе про конкретні речі: «Вислати тобі шкарпеток?», ти іноді змушуєш себе видати коротесеньке «так». Але ти ніколи не пишеш мені сам, що хотів би отримати! Чому?
– Я про це не думаю.
– Бо ти бовдур, мій бідолашний сине! Принаймні ти міг би второпати, що мені подобається тобі допомагати…
Так, невиліковна безкорисливість. Невиліковна чесність. Невиліковна доброта – у всьому. Ні тіні злоби, ні тіні жорстокості, ні тіні підлості. І це – тут, у Франції, і зараз, у 1936 році! Унікальний артефакт. «Впаде тисяча з боку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!…» (Псалмів, 91, 7). Та чи дійсно не дійде? Бо ж ціла орда пройдеться по ньому. І якщо цей чоловік дійсно любив свого сина, то не стільки тому, що той був його сином, як тому, що він дійсно і щиро міг поважати його.
Вони багато про що говорили. А про німецьку окупацію Рейнської області, про гнітючу серйозність тої миті – жодних коментарів. Чоловікові ледь виповнилося сорок, то була виняткова особа. Та останні декілька років він перестав говорити про все, що мало бодай якесь значення, про все, що було любим його серцю. Він міг би сказати забагато, і забагато чого було б сказано марно. Він став настільки мовчазним, що у цьому невеличкому гарнізоні в Ельзасі, куди приїздив з Парижа щомісяця, аби провести кілька днів зі своїм сином, не розмовляючи ні з ким іншим, і зрештою помітив, що виглядає дивно. «Мене можуть прийняти за шпигуна».
Інша особа в кімнаті, його син, теж майже нічого не говорив, але з іншої причини. Півроку він працював у цьому «службовому» гарнізоні, і його огортала втома. Коли він сказав батькові: «Завтра я не прийду. Ми проводили стрільби в двадцяти п’яти кілометрах звідси. П’ятдесят кілометрів ходьби протягом дня туди й назад. Я занадто сильно втомлююся», – той не наполягав.
Тепер вони говорили про військові питання. Батько захоплювався тим, що його син настільки цікавиться цими речами, і був готовий наївно обурюватися, що цей кмітливий хлопчик досі не став капралом. Він розпитував його про нове спорядження, позбавлене будь-якого смаку, аби підтримати розмову, й намагався всіляко продемонструвати, що тямить у цьому. Коли він про щось не знав чи не міг чогось згадати, то прибалакуючи вибачався: «коли я служив, такого ще не було». Того вечора він навіть переповів один зі своїх військових спогадів, трішечки його прикрасивши.
Далі протягом десяти хвилин хлопець пояснював батькові перевагу в економності запальнички над сірниками. Останній без кінця розглядав сина. «Хіба це я вже не побачу його протягом стількох місяців?». І, якщо окупація таки станеться, то що буде далі? Чоловік уявляв собі найгірше. Він відчував, що сьогодні між ними має відбутися щось урочисте. Та син ніколи не напирав: лаконічність у словах, мінімум жестикуляції, обличчя нерухоме – воно майже не сміялося, лише тоненька усмішка по кінчикам рота говорила, що цей молодик має бодай якісь емоції. Індуїстський бог, далекий бодгісаттва, володар з іншого світу. «Надто скупий на слова», – подумки промовив чоловік. І застиг. У ту мить між ними – бо перед колишнім солдатом стояв солдат нинішній – запанувала скромність двох комбатантів…
– Повечеряєш зі мною?
– Сьогодні не можу.
– Хоча б трішечки?
Хлопець не відповів, але посміхнувся. Він ніколи не брехав. Якщо йому ставили нескромне питання, то він мовчав; якщо хотів відмовити, то мовчки посміхався. Батько не відчув болю. Цей можливо останній вечір перед можливою трагічною розлукою його дитина хотіла провести з жінкою, з незнайомкою, але не з ним – і він не вважав це чимось неправильним, ба навпаки – цілком природним.
Зрештою хлопець встав, аби піти. Як завжди, він на мить затримався перед дзеркалом, поправляючи комірець, протерши пояс хусткою, «художньо» нахиливши поліцейського кашкета. І, як завжди, чоловік розправив ззаду капюшон синової шинелі. Він так сильно хотів би сказати: «це для того, аби я ще довго міг бачити тебе, як ти йдеш вулицею…». Але він промовчав.
– Я чекатиму тебе тут завтра опівдні на обід. Якщо ти не з’явишся о першій годині, то я зрозумію, що вас зняли й направили до L…, а сам післязавтра повернуся до Парижа. В такому разі не забудь написати мені точну адресу, де вас розмістять. Бувай, любий.
– Бувай.
Вони потиснули руки. (Рука юнака, така чиста й ніжна ще вчора, сьогодні покрилася мозолями й набула сіруватого кольору). На мить чоловік задумався, чи не поцілувати йому свого сина. Та ні. Син знав, що батько його любить. Коли ви дійсно любите когось, то вам не треба постійно цілувати його, не треба про це розповідати. Цю несамовиту жагу до постійного підбадьорення в любові мають лиш жінки.
Чоловік підійшов до вікна. Вулицею йшла ціла зграя солдатів. Він намагався вгледіти свого сина, та не знайшов його. «Він мав би уже вийти з готелю. А може на півдорозі вниз він згадав, що мусив для чогось піднятися нагору? Або, можливо, зустрів когось зі знайомих на першому поверсі?» Його очі були прикуті до натовпу на вулиці. Пройшло десять хвилин. Нарешті він відійшов від вікна. «Я не зміг знайти свого сина і, може так статися, вже ніколи його не побачу». Він довго лишався нерухомим, сидячи за столом. Те, що він відчував, сповнювало його обличчя болем – він був заздалегідь розіп’ятим.
Окрім чоловіка, у ресторані знаходився лише один відвідувач, юнак років двадцяти, який переглядав поліцейські видання. З радіо заговорив голос по-німецьки. Чоловік не знав німецької мови, та впізнав одне знайоме прізвище – Гітлер. «Якщо схожу на залізничну станцію, то щось таки дізнаюся». Та колишня скованість продовжувала стримувати його. «А може хлопчину не чіпатимуть… Дійсно, як витягти його зі звалища французької поліції? Це дійсно за межами людських сил».
Офіціант, котрий з тих пір, як чоловік почав тут вечеряти, жодного разу не обмовлявся з ним ні про що інше, окрім обслуговування, представляючись вимовив:
– Вони знову там засіли. Кельн, Майнц, Кель… Дідько! Треба щось із цим подіяти. Так не може тривати далі.
І тепер він усе зрозумів. Син не прийде завтра. Його затягнуло страхітливою шестернею, яка крок за кроком веде до могили. Так, то була справжня розлука воєнного часу. Там можна було пожертвувати життям заради товариша; і навічно розлучитися з ним, обмовившись коротесеньким «бувай» та навіть не простягаючи руку один одному.
«Якщо завтра о першій годині дня він не прийде, то я сам схожу туди й усе розвідаю».
Чому церковний дзвін пролунав о дев’ятій годині вечора? На диво, перші два удари прозвучали абсолютно однаково. «Наче сигнал тривоги?» Трохи пізніше на вулиці заспівали голоси. «Вони збираються співати “Марсельєзу”? Ось воно, мить настала». Та пісня перетікала вякусь незрозумілу тарабарщину.
«Якби я спустився на площу, якби пішов на вокзал, то отримав би новини». Але він уже роздягнувся й ліг спати, йому довелося б знову одягатися…
Пізно ввечері на вулиці сильно шуміли мотоцикли. «Я міг би викликати хлопця з готелю. Він сказав би мені хоча б щось про те, що відбувається». Йому треба було всього лиш простягнути руку до дзвінка. Та він цього не зробив. Знову стримався.
Величезне, глухе, драматичне французьке стримування 1936 року.
***
Прокинувся о другій ночі та одразу ж підійшов до вікна. Готель виходив на привокзальну площу; з вікна було видно вокзал, залізницю, сільську місцевість. У блідій і чистій ночі панувала тиша. Навкруги – ні душі. Працював лише кабінет начальника станції; то було єдине світло поряд з освітленими залізничними шляхами. Ні, нічого незвичайного немає. Жодного фургона на коліях. Жодного з тих болісних зітхань минулого – перевантажених поїздів, що йдуть вперед, неначе кожен з них прямував на Голгофу.
Чоловік впевнював себе, що вже не зможе знову заснути, та незабаром таки заснув. Так само, давним-давно він казав собі: «Я не зможу пройти далі ані кроку. Я зараз впаду». І все ж робив крок, два кроки, три…
Він прокинувся знову о шостій годині й знову підійшов до вікна. Привокзальна площа на світанку була безлюдною, наче пізно вночі. Потім там з’явився підліток і став грати, зовсім один, з м’ячем, наче кішка, яка грає з клубком ниток. «Де мені взяти такої легковажності? Стати таким, як та малеча… Господи! Як можу я стати таким, пам’ятаючи, уявляючи, передбачаючи, знаючи?..»
Одягаючись, він безліч разів повертався до вікна. Тепер площа ожила. Буржуа тихенько палив цигарку й посміювався. Біля станції пройшов робітник із вудкою. Зіткнувшись з цими маленькими ознаками нормального життя, сорокарічний чоловік точнісінько нагадував свого зляканого сина, коли того заспокоїв свист моряків на борту лайнера, якого брало в облогу бурхливе море.
Та коли він вийшов на вулицю, атмосфера на станції геть змінилася. Незнайомі люди підходили один до одного, обговорюючи новини, підсідали до інших і зграями товпилися над газетою, витріщившись в заголовки новин.
Двоє солдатів у касках охороняли доступ до залізниці.
– Доступ закрито?
– Так, месьє.
– Гадаєте, завтра війська підуть з міста?
– Завтра?… Але всі уже поїхали вчора ввечері на вантажівках. Дев’яносто шість вантажівок. Вчора ввечері всі кафе були забиті солдатами.
Маленька зрадлива станція, така спокійна: страждання притаїлися в іншому місці. Якби він дотягнувся до дзвоника минулої ночі, коли почув, як їдуть міріади мотоциклів, то він би вже тоді дізнався про це. Він би побіг до бараку. Він міг би побачити, як його син у шоломі та з усім спорядженням зайняв своє місце у вантажівці, що везла його до лінії… Давай! Хай йому грець, скажи нарешті прямо: лінії фронту. Він пережив би нарешті ту мить, котра так довго нищила його зсередини, наче рак роками нищить людське тіло. Та ні, його рука не потягнулася до дзвінка. Він спав, спав наче Франція. «Лягай і спи», казав Дон Кіхот. Ані нерви, ані передчуття, ані любов не змусили його дотягнутися до того дзвоника.
Вічність планувати, і все одно бути захопленим зненацька! Розслабляємося лише плануючи та породжуючи занадто довгі прогнози.
Він ненавидів газети. Іноді він по два тижні не відкривав жодної. Тепер у нього в руках було три, і він читав їх запоєм, зупинившись прямо посеред дороги. Усе було брехнею, і він був винен у тому, що знав правду. Депешу від інформагентства він прочитав в одній газеті, перечитав від корки до корки у двох інших. На обід не пошкодував грошей: першокласне бордо. На біса обмежувати себе в задоволенні, якщо от-от помремо. Виходячи з ресторану, він побачив унтер-офіцера з полку свого сина. Підійди до нього, запитай, чи не лишили випадково бодай когось із 3-го батальйону 9-ї роти… Та він пройшов мимо, навіть не поглянувши в бік офіцера.
Зупинився, повернувся, засумнівався, чи варто йти далі. Щось знову скувало, паралізувало його, та він продовжив шлях до готелю. Він чудово знав, що син не прийде обідати. Проте, діставшись до кімнати чоловік почав чекати, як і обіцяв. Він повторив собі: «Якщо ти не з’явишся о першій годині…» О пів на третю він досі чекав на нього у себе в кімнаті. Те, що хлопчина поїхав з міста, сумніву не піддавалося, і все ж, почувши, як хтось підіймається сходами, навіть коли він явно впізнавав, що то були кроки зовсім іншої людини, чоловік здригнувся. «Навіть коли він помре, я все одно чутиму, як він ось так підіймається до мене».
Він вийшов, прогулявся містом в неділю, майже безлюдним після відходу військ містом. Деякі симпатичні дівчата, повз яких він проходив, здавалися якимись інакшими; його ледь не обурювала їхня краса. Незабаром чоловік опинився в селі, де протягом останніх днів, гуляючи й чуючи здалеку звуки гуркотіння кулеметів, говорив собі: «А може то він стріляє». Перед його очима постала довга сіра пляма, що розтягнулася по узбіччю дороги. То було військове кладовище.
Він увійшов туди. Над могилами гротескно височіла статуя оголеного чоловіка; ні, щось набагато гірше за гротеск: то було щось деформоване, тератологічне, абсолютно божевільне. І це чудовисько створив «художник»! Його затвердила міська рада! Населення це прийняло! Ліпше про естетичне чуття французів ніщо не розповість. Але саме кладовище було акуратним, чистим, доглянутим, з тисячами білих хрестів і мусульманських могильних каменів між алеями з червоного гравію. На одній з могил чоловік прочитав – дійсно, він прочитав саме це – ім’я свого сина. «Наскільки ймовірно, що він не загине через два-три роки? Ставлю один на п’ятдесят».
Коли його син пішов служити, чоловік сказав собі, що коли спалахне війна, він приєднається до того ж полку, що й син. Тепер він уже не відчував того бажання. Він зупинився перед безоднею того, про що не варто говорити, безоднею того, чого не варто робити. У сучасній Франції кожен імпульс, що наростає, раптово обривається, наче потяг, що з’їхав з колії та перерізав телеграфні дроти. Нація, у якої все величне й спонтанне викликає підозру; нація, яка, коли ми хочемо втрутитися проти чогось мерзенного, не може здійснити цього, адже більшість її представників самі приймають участь у цих мерзенних справах…
Інша, минула війна для нього була війною побратимів. Тепер почалася війна батьків. Він думав про те, що могло б відбуватися сьогодні, якби у нього не було дитини. Його дружина померла давним-давно. Друзі існували радше для зручності, аніж як щось важливе: якби вони померли, то на майбутнє це жодним чином не вплинуло б. Те, скільки він заробляв своїм «бізнесом», вистачало лише для його скромних потреб. Загроза будь-якої події – зовнішньої чи то внутрішньої війни – зустріла б у цьому чоловікові персону, котра нічого не лишила позаду, котра очікувала цю війну, сповнюючи процес очікування найбільш приємними почуттями, і для якої саме приготування до такої події – приведення себе в порядок перед пригодою – несли б окреме задоволення, пробуджували б мужність та спокій. Результат цієї події був би для нього майже байдужим: за останні п’ятнадцять років у цьому французькому буржуа померли й зітліли всі ідеали, вся релігійна, національна, соціальна віра. Недовго він боровся проти янгола, боровся проти своєї схильності приймати долю своєї країни занадто близько до серця. Та потім боротьба припинилася: він подолав цю тенденцію. Тепер він став «людиною, яку вже ніщо не цікавить», і пишався цим; будь-хто, хто вірив хоча б у щось, вважався в його очах канаркою. Все, про що він міг попрохати, – це залишити його в спокої у власній рутині, аби «дожити» двадцять чи скільки там йому лишилося років.
Окрім того, загроза виправдовувала дві найбільш глибокі риси його характеру: замкнутість та неуважність. Задовго до того, як загроза стала очевидною для всіх, ця людина, котра роками жила в атмосфері апокаліпсису, згорнулася калачиком: він перестав бачитися зі своєю сім’єю (через роман), перерізав усі дружні узи, добровільно скорочував власний бізнес, відмовляючись від будь-яких амбіцій. Тепер, коли загроза палала, він тріумфував. Він мав рацію, не купуючи ті землі, оскільки ці землі тепер мали бути розподіленими, і ці будівлі, якими він так довго користувався, також; абсолютно правильно, аби «не розтікатися» перед ударом; вагома причина не напружуватися, заробляючи гроші – чи то за законом, чи то за допомогою грубого насильства його все одно обов’язково пограбують; вагома причина не мати розкішного інтер’єру, адже його будинок рознесуть вдрузки бомбою; дуже вагома причина не розвивати підприємство, адже воно може розоритися; чудова причина не обтяжувати себе спробами зрозуміти, куди котиться світ, оскільки, ясна річ, зараз уже ніхто й нічого не розуміє. Все, що у тому березні 1936 року могло трапитися, пішло б йому на користь, зробило б його вільнішим, менш тривожним, менш вразливим, аніж всі інші його співвітчизники, виправдовуючи усе те, чого він не досяг через недбалість чи слабкодухість. Відтак, будь-яка загроза, навіть якщо вона буде щодо нього найбільш жорстокою, у певному сенсі не принесе йому невдоволення. Кожен з нас – і винні в цьому наші інтелектуальні зусилля – вибудовує власну філософію, яка виправдовує власний спосіб життя, тобто наші недоліки, хиби й вади. Хай загине увесь всесвіт, ми втішимося без зайвих зусиль, якщо це дозволить сказати: «От бачте, я мав рацію». Передбачити подію означає зламати її суть.
Усе могло бути саме так: але ні. Через один вчинок, який він зробив. Через цього хлопчика, котрий зібрався боротися і, можливо, померти за наказ, який його батько вирішив не виконувати. Цей чоловік зруйнував власний всесвіт, та через сина він відродив його. Усі ланцюги світу він розірвав один за одним, наче щупальця восьминога; та лишився один, останній, і завдяки цьому ланцюгові Всесвіт і чоловік продовжували контактувати. Будучи пов’язаним двадцятьма ланцюгами, навіщо розривати дев’ятнадцять? Лише двадцятий лишився неушкодженим, аби втримати його в полоні. Коли до Будди привели його сина, він сказав: «Ви привели до мене перешкоду». Навіщо висміювати інші зв’язки, якщо сама думка про кінець одного з них змушує трястися в паніці? Навіщо нищити надію на себе, аби так відчайдушно сподіватися на іншого? Він лишив світові цю жахливу владу над ним – владу через загрозу тому, кого він любить, і тепер світ чіпко утримує його, бідолаху, він повністю оволодів ним, перетворив на чергову овечку зі стада. «Коли у віці п’ятнадцяти років у нього був менінгіт, то я, сповнений божевіллям, сповнений жахом від того, що він може от-от померти, закричав перед ним: “Мій маленький синочку, ти знаєш, ти повинен жити. Я заслужив те, щоб ти жив. Розумієш, заслужив?!” Це заслуга створила для мене турботу, біль та всілякі жертви, навіть гроші я заробляв лише для нього, лише заради його здоров’я та освіти. Сьогодні переді мною постає ще більше жертв, що змушують мене “служити” його життю. Такою є гармонія між моїм життям та моїми переконаннями, якими я пожертвував, віддавши це життя йому одному».
Жайворонок виспівував свої трелі з пітьми. Потім він завис у білосніжному небі, затремтів крилами й оживив, єдина жива істота в цілому пейзажі, у світові навколо, здіймаючись все вище й вище – повільно, поетапно, наче збожеволівши од своєї пісні й свого трансу, наче містичний танцюрист, і раптом впав по прямій, як ніби його вдарили прямісінько в груди, і пісня обірвалася, пісня перестала існувати, вона зникла. Чоловік думав про все те, що він прочитав би в газетах двадцять років тому, – можливо, навіть із задоволенням, – про цього «галльського» жайворонка, що співає над кладовищем, про символ «безсмертя», «надії» тощо. Та його вразило не те, що ця п’янка пісня лунала поміж могил, а те, що вона раптово замовкла, наче сама смерть. Хіба це не ще один символ? Ах! Величні боги, досить вже символів, досить літератури, досить «щасливих образів», аби виправдати те, чого не може існувати. Сьогодні з війни витікає один-єдиний вирок: «Благаю, не вбийте його!»
З настанням ночі чоловік повернувся до готелю. Тиша недільного дня в цій покинутій кімнаті. Собачий гавкіт. Дитячий голос. Жіночий сміх – жінки, завжди усміхнені в трагічний час, як і двадцять років тому. А іноді крізь вікно виднівся дим захованого поїзда – він огортав невеличкі сільські будинки й угіддя, наче велетенська чорна мушля.
Наступного ранку, коли він уже впакував валізу, чоловік кинув останній погляд на кімнату, де зупинявся, і помітив на підлозі зім’яту, порожню пачку солдатських цигарок, які переклав у портсигар. «Це він мені їх дав…» Чоловік підняв пачку, сунув у кишеню й спустився вниз. У вокзальному буфеті перед білим плакатом стояла невеличка група людей. Білий плакат… які спогади! Він підійшов. На плакаті було зображено спортивні результати дня. Збоку – капітан з жінкою. Жінка в яскраво-білому вбранні розтягнулася перед капітаном, ледь не на колінах. Капітан з олівцем в руці, схилившись над газетою, розгадував кросворди.
Прибувши до Гар де л’Ест, людина, яка вважала, що через тиждень запалає війна, не поїхала ні до свого банку, ні до друга, ні до церкви, ні до себе додому, аби привести справи в порядок – ні в аптеку, ні в магазин за протигазом, ні в призовний пункт, аби дізнатися, що йому робити. Таксі зупинилося біля входу в Пале-Рояль. Там, у магазині прикрас, він накупив на тридцять вісім франків купу медалей: ордени почесного легіону, воїнські медалі, воєнні хрести, пам’ятні медалі. Коли він тримав цей пакунок з медалями у руках, його обличчя, таке затьмарене протягом останніх двох днів та майже скуйовджене драматичним виразом, нарешті заспокоїлося.
Березень 1936 року
