У пастці Берка
Я не маю нічого проти Едмунда Берка – цей класик консерватизму був визначною особистістю. Проблема полягає лиш у тім, що деякі люди приймають його бачення консерватизму за абсолют та намагаються придушити будь-яку альтернативу, необхідну поточній політичній ситуації.
Навіть той публіцист, якого я цитував на початку, пише: «Консерватизм – це скепсис щодо самого принципу раціональної організації та всемогутності держави. Також це недовіра до людської природи, оскільки кожен знає, наскільки злою може бути людина. Консерватизм – це не міняти нічого без нагальної потреби, оскільки будь-які зміни є потенційно небезпечними. Зміни породжують нових бісів, що не дають спокою людині, позбавляють її стриманості, перетворюють на дикататора або піщинку серед пустелі».
Нічого страшного тут немає. Автор правильно описавосновні положення консерватизму. Однак з цього висловлювання можна зробити висновок, що консерваторам не лишається нічого іншого, окрім бездіяльності. Слова «без нагальної потреби» немов би скидають з себе звинувачення у спробі запропонувати конкретний ідеологічний базис. De facto так і є. Це визначення консерватизму було майстерно сформульоване ще Едмундом Берком: це і є ліберальний консерватизм, що може бути доречним у країнах з неперервною політичною традицією на кшталт Швейцарії або Англії, де народ може берегти й плекати лише за ті ідейні плоди, які там досі лишилися – у ліпшому випадку зупиняючи наступ неприємних наслідків модернізації та прополюючи бур’яни. Усі інші форми консервативної думки автоматично класифікуються як «фашизм, диктатура, реакція».
Ця претензія ліберального консерватизму на ідеологічний абсолют базується у тому числі й на тому, що самі консерватори, відштовхуючись від панівних політичних настроїв, вбачають у квієтизмі єдиноможливу для себе альтернативу.
У результаті цього, вторинне марнослів’я «консервативних кіл» намагаються прикрити зверху ідеями Берка, Токвіля та Юстуса Мьозера. І це змушує всі консервативні дискусії, які ведуться не лише в замках, а і в академіях, рухатися по колу мертвого догматизму.
Прикладом може слугувати текст Карла Антона Принца Рогана, котрий від інших відрізняється чіткістю своїх формулювань. Принц опублікував його у своїй книзі Schicksalsstunde Europas 1937 року, і здається досі вважає його актуальним три десятиліття потому, про що свідчать нещодавні публікації у пресі. Роган дає наступне визначення консерватизму та його антиподу: «Якобинці, і не лише ліві, вбачають у консерватизмі певну програму, певну філософію, певний світогляд та певну віру… насправді ж консерватизм є лише позицією. Протилежністю консерватизму є радикалізм. Революції завжди починаються радикалами, і досягають своєї цілі завдяки консерваторам». Кого автор мав на увазі під «не лише ліві», цілком зрозуміло – Роган, який у 1937 був редактором однієї з найкращих консервативних газет Europäische Revue, прямо вказує на націонал-соціалістів…
Консерватор як садівник?
Порівняння Роганом двох позицій демонструє те, що ця відмінність стосується не лише «коричневих якобинців» (так їх назвав Еміль Францель): «Радикал є оптимістом, який сподівається змінити світ та поліпшити його у рамках власного розуміння, тоді як консерватор виступає скептиком і песимістом, який намагається досягти наліпшого з можливих благ… В історичному значенні він є реалістом, що має тенденцію недооцінювати людську волю та її можливості; а радикал – це утопіст… Консерватор ставиться до життя як люблячий садівник, а радикал як педагог-доктринер, переконанний у необхідності привчити наступні покоління до певного істинного, на його думку, світогляду та історичної місії шляхом пропаганди та педагогічних санкцій. Консерватор же у свою чергу вірить у здатність своїх дітей зростати самостійно і враховує той факт, що через класичне протистояння батьків і дітей вони зможуть зайняти протилежну йому позицію або принаймні будуть дотримуватись інших ідеалів, аніж він сам». Хто б не хотів бути консерватором у цьому сенсі? Але змішання правильного розуміння основних консервативних засад (скептицизм, пошук найменшого зла) та необачного формулювання консервативної дії (консервативність як пасивне ставлення садівника до рослин, що зростають самостійно) дозволяють неконсерваторам зводити консерватизм до метафори зберігання та підтримання скромним садівником того чи іншого статусу кво. Якщо ж консерватор висловлює якісь незручні думки, то він одразу ж починає підозрюватися в ідеологізованості, адже консерватизм – це «позиція». Щойно консерватор починає відчувати невдоволення з того чи іншого приводу, перед його носом одразу ж з’являється табличка з написом «Думати і діяти заборонено». Якщо ж консерватор захоче організувати політичне об’єднання (не міняючи при цьому власних поглядів), то і тут його можна швидко осадити формулюванням Рогана: «Різниця між консерватором і радикалом у жодному разі не зумовлюється різницею їх думок щодо того чи іншого питання, але відображає фундаментальне протиріччя сутностей їх ставлення до життя як такого. У кожному таборі є свої консерватори і радикали…».
Однак, якщо консерватор наважиться бодай трохи помислити про ці речі – в рамках «ідеології» чи ні – то він одразу ж зможе розгледіти слабке місце у формулюванні Рогана: звідусіль оточений націонал-соціалістами, князь плекає надію на підкорення консерваторами націонал-соціалістичної революції. Та слід нагадати йому про те, що вихри французської революції довелося підкорити лише Наполеону – справжньому чоловікові дії, якого при всьому бажанні неможливо віднести до категорії консерваторів-садівників. У ліпшому випадку Роган пропонує наступне: «Існують змішані типи політиків, які у різних ідеологічних таборах або життєвих сферах можуть одночасно поводити себе як радикально, так і консервативно».
Поворотні моменти у німецькому консерватизмі
У будь-якому разі, такі-от консерватори-садівники ідеально підходили націонал-соціалістам. Їх можна було вважати чудовою декорацією для тоталітарного режиму, що ніяк не могла перетворитися на загрозу. Роган має рацію у наступному: «Радикал вважає, коли реальний хід подій відрізняється від того, на що він очікував, що помиляється не він, але увесь світ. Радикал зневажає життя; консерватор знає, що ніколи не зможе осягнути всі його закони, і тому в кінцевому підсумку ніколи не дивується реальності». Навіть тут основа консерватизму описана правильно. Але консерватор знову повинен остерігатися неправильних висновків щодо практики, зводячи свої дії до прийняття будь-якого статус-кво. Продовжуючи свої роздуми, Роган все ближче й ближче наближається до цієї небезпечної грані: «Як і садівник, він завжди вважає хід життя справедливим; і лише іноді йому доводиться, після тривалого споглядання рослини, зрізати дикі пагони». Та чи є ці «пагони» лише наростом на здоровій гілці? Ті, хто три десятиліття тому перескочили цю садову огорожу і проявили сміливість заперечити тоталітарну державу, опинилися на шибениці.
Однак альтернатива не завжди є настільки драматичною. Наступне формулювання Рогана приваблює: «Консерватор культивує форму. Для нього лише те, що набуло форми виступає у ролі дійсного. Радикал бачить дійсність у першу чергу там, де починаються його власні ідеї та наміри. Саме тому радикалізм легко призводить до розпаду сталих форм та домінування абстракцій…» Ці слова чудово розкривають слабкі сторони ліберального консерватизму.
Безумовно, саме у протидії тиранії абстракцій та оцінці дійсності через абсолютні міри полягає фундаментальний інстинкт консерватизму. Однак де гарантія, що консерватор у будь-якій історичній ситуації завжди зможе звернутися до «форми»? А що, коли цей «розпад», ці абстракції уже давно зруйнували будь-які форми?
Саме у такій ситуації опинився німецький консерватизм після катастрофи 1945 року. Для католицького консерватизму це не було настільки відчутно, адже він міг опертися на церковну догму (на ту мить ще непохитну); у 1945 поразки зазнав Німецький Рейх, а не католицька церква. Щодо протестантів, де християнство завжди виступало у ролі «несвідомої релігії» (посилаючись на Макса Вебера), консервативне відродження час від часу приймало досить гротескні форми.
Та віртуозність, з якою націонал-соціалісти використовували та експлуатували консервативні традиції, лишила по собі глибоку невизначеність щодо цього поняття. Люди почали шукати притулок у таборі «консерватизму садівників», немовби нічого не змінилося з часів Берка та Мьозера, хоча навіть для них у свій час такого роду консервативність була не властивою.
Ці люди вирішили почати «зберігати» у той час, коли усе навколо складалося з післявоєнних руїн, концтаборів, примітивної бартерної економіки, культури доносів та інших речей, котрі навряд чи варто було б зберігати. У цей час, коли ситуацію можна було змінити лише активними діями та радикальним переосмисленням, тодішні «консерватори» проповідували звичайну турботу, у ліпшому випадку закликаючи позбуватись некерованих пагонів!
Їм вистачало загальних та нешкідливих висловлювань, що не були здатні бодай щось змінити. Було б ліпше, аби вони взагалі мовчали. Цієї ганьби німецький консерватизм досі не позбувся. З тих пір над нами тяжіє прокляття пасивності.
Проте деякі консерватори знову плекають надію на стабілізацію ситуації. Невже всі суспільні протиріччя зникли, і регуляторно-обмежуюча форма консерватизму знову стала можливою? Таке сподівання може з’явитися лише у тих, хто достатньо наївний, аби повірити в ілюзорну здатність «суспільства споживання» перетравлювати будь-які конфлікти. Прямо під пластиковою упаковкою приховано величезний потенціал для нового вибуху. І я маю на увазі не лише ядерну загрозу чи проблему перенаселення. Певні біологічні та психологічні експерименти можуть бути не менш жахливими. Ніколи досі природні ресурси не використовувалися у таких масштабах; мистецтво маніпуляцій суспільною думкою досягло піку свого розвитку й активно використовується для духовного террору через лицемірні гуманістичні гасла; старі конвенціональні суспільні форми ліквідуються і не замінюються новими. Окрім того, значну частину земної кулі контролюють тоталітарні держави, про які не слід забувати лише тому, що вони не маршують у коричневій формі.
У такому положенні ми перебуваємо сьогодні. І навіть короткий огляд дає зрозуміти, що стриманий і пасивний консерватизм у цьому випадку виглядає так само гротескно, як і в 1945 чи 1937 році.
«Органічне конструювання»
У цій ситуації консерватизм не повинен дозволяти утримувати себе від активної дії різноманітними табу на кшталт «ідеологічної заангажованості» чи «радикалізму». Він має залишити позаду ідилію «садівницького консерватизму», якщо бажає мати здатність протидіяти катастрофі, що насується. Епоха революційних потрясінь ще не закінчилася.
Незадовго то становлення Третього рейху, особливо чутливий до подібних потрясінь 35-річний Ернст Юнґер уважно розглядав парадоксальну концепцію «органічного конструювання». За це його почали підозрювати у прихильності до «фашизму», особливо з боку тих консерваторів, котрі, на відміну від Юнґера, пасивно відсижувались у своїх консервативних «садах». Однак що ж Юнґер розумів під цим дивним терміном? Він мав на увазі те, що тотальна руйнація невдовзі досягне таких масштабів, що повернення до будь-якого статусу кво просто перестане бути можливим.
Так його консервативна за своєю суттю думка почала обертатися навколо ідеї «радикального» втручання, що мало б створити умови, котрі в свою чергу знову можна буде вважати «природніми». І це було б повною протилежністю орієнтованим на абстракції утопіям.
Для нього утопії не обов’язково мали бути лівими. Юнґер був – у ті часи – твердим реалістом, і явно усвідомлював, що домінуюча форма консерватизму (яку ми описали на прикладі Рогана) теж виродилася в утопію. На перший погляд така «консервативна утопія» може здатися менш загрозливою, аніж утопічні проекти інших політичних таборів. Однак вона не тільки культивує бездіяльність та свавілля (жертвами яких у кінцевому підсумку стають самі консерватори). Завдяки цій утопії консерватори беруть на себе важкий тягар відповідальності за те, що заводять у глухий кут ті сили, що протидіють розкладанню.
Самі по собі, консерватори уже давно застрягли у тупиковому стані. Передовсім через погане розуміння реалій «індустріального суспільства», у якому ми живемо. Чотири роки тому занепокоєння з цього приводу було сформульовано у колективній роботі Technik im technischen Zeitalter. Stellungnahmen zur geschichdichen Situation (Verlag Joachim Schilling, Düsseldorf-München) під редакцією Фрейера, Папалекаса та Вайперта. У цьому виданні переважно консервативні автори проаналізували ті зміни у нашому житті, які приносить з собою техніка. Досить показовим є той факт, що це було одне з небагатьох – до того ж, високо оцінених науковим товариством – правих видань на цю тему, хоча лівими це питання висвітлюється регулярно, але увага зі сторони консерваторів до нього була мінімальною, не говорячи уже про широку публіку.
Переклад: Ілля Шленьов, Сергій Заїковський
