Попри те, що різниця між класичним і некласичним мистецтвом на загал видається абсолютно зрозумілою, сам лінія дихотомії цих явищ не є настільки чіткою, аби належним чином зафіксувати цю різницю. Аби краще проілюструвати цю ситуацію, пригадаємо хоча б той факт, що самих визначень класичного мистецтва або класики – щонайменше декілька.
У найвужчому розумінні, історичному розумінні, класичне мистецтво це мистецтво грецького класицизму, тобто той масив культурної спадщини, що був утворений між 480 р. та 323 р. до н. е. Однак цей термін почасти застосовується і для значно ширшого кола предметів та явищ світу мистецтва, та не порівнювано довшого проміжку часу. Характеризуючи класичне мистецтво різні автори здебільшого сходяться на таких його основних характеристиках як позачасовість, гармонійність та натуралізм. Тенденція до поступового розширення меж епохи класичного мистецтва та меж самого поняття, дозволила включити в нього все мистецтво Стародавньої Греції, Римської імперії, Ренесансу і, нарешті, навіть творів видатних художників періоду протомодернізму, таких як Роден або Сезанн. Є і інший, більш вживаний і навіть дещо вульгарний контекст, в якому слово «класика» позначає (фактично у кожній сфері) щось усталене або добре відоме.
Щодо походження терміну варто згадати, що вперше до сфери мистецтва застосував його давньоримський граматик Авл Гелій у ІІ столітті нашої ери.
Фактично він переніс слово classis з початкового civis classicus, першого класу римського платника податків, на scriptor classicus, першокласного письменника. Таким чином Гелій розширив межі визначення, яке відтоді могло позначати все релевантне, тобто розповсюдитися на інші види мистецтва.
Значно пізніше, у ХІХ столітті, Якоб та Вільгельм Грімм (упорядники «Німецького словника», на загал більше відомі як автори казок) визначили класичне мистецтво наступним чином: «Класичним спочатку називали лише твори зразкових поетів і письменників римської та грецької античності, а також усе, що стосується античного, або «старого» мистецтва загалом: класичних поетів, класичної історіографії, класичної літератури, класичної давнини. Термін розширився, включаючи зразковість як таку, а також художню довершеність».
Одночасно із цим узагальненням, згідно братам Грімм, концепція класичного розвивається як контр-концепція сучасному, оскільки далі за їх визначенням «у світі мистецтва класичне потрібне як протилежність романтичному чи натуралістичному, тощо». Подібну концепцію розвивав і Йоганн Вольфганг фон Гете.
Екерманн у своїх «Діалогах» наводить такі слова Гете: «Класика я називаю здоровим, а романтика – хворим. Нібелунги такі ж класичні, як Гомер, бо обидва здорові та здібні. Більша частина нового – це романтичне не лише тому, що воно нове, але тому, що воно слабке, хворобливе та хворе, а старе є класичним не через те, що воно старе, а тому, що воно міцне, свіже, щасливе та здорове. Якщо ми розрізнятимемо класичне та романтичне за такими якостями, ми скоро дійдемо до чистого розуміння».
Очевидний парадокс такого висловлювання полягає в тому, що власне Гете і був однією з ключових фігур романтизму. Для тих, хто добре знайомий з його творчістю, буде зрозумілим, що насправді Гете віддавав перевагу певному синтезу романтики та класики, прагнучи розширити поняття класичного і включити в нього романтичний елемент.
Ведучи мову про класичне мистецтво не можна залишити поза увагою класицизм як художній стиль. Стиль цей, як правило, посилається на високу оцінку античної класики, в якій він знаходить стандарти естетики та смаку. Класицизм акцентує увагу на формі, пропорціях, чіткій структурі, досконалості, стриманих емоціях, а також звертається до інтелекту. Класицизм Також можна визначити як специфічний жанр філософії, що виражається в літературі, архітектурі, мистецтві та музиці, що має давньогрецькі та римські джерела та звертається до суспільної проблематики. Це є особливо актуальним для неокласицизму в епоху Просвітництва.
Про класицизм в історії мистецтва можна говорити як про певну періодичну тенденцію, що спостерігалася вже в пізньоантичний період, і мала пожвавлення в мистецтві так званого «каролінгського відродження», а також в оттонівському мистецтві в часи становлення Священної Римської Імперії.
Було ще одне, більш тривале відродження класики – в італійському ренесансі. Однак варто зауважити, що до того часу в історії християнської цивілізації тяглість традиції класичного мистецтва цілісно не спостерігалася. Класицизм доби відродження ввів у європейську культуру безліч елементів, зокрема застосування математичних знань та емпіризму у мистецтві, гуманізм , літературно-образний реалізм та формалізм. Класицизм епохи відродження звісно був відмінним від того, що вважалося «класичним» у XVI-XVII століттях. У цей період класицизм набув структурних відтінків впорядкованості, передбачуваності, використовував геометрію, надавав значення дисципліні та педагогіці, а також формував школи мистецтв. У цей період спостерігалося прагнення до відродження класичних видів мистецтва, зокрема грецької драми та музики. Так, наприклад, опера в її сучасній європейській формі народилася в спробах відтворити поєднання співу та танців із театром, який, як вважали, є грецькою нормою. В якості прикладів звернення до класики можна назвати Данте, Петрарку та Шекспіра у поезії та драматургії. Вивчення давньогрецької мови вважалось важливим для всебічної освіти у галузі вільних мистецтв.
Ще у добу ренесансу стали використовуватись архітектурні моделі та техніки, пов’язані з грецькою та римською античністю, включаючи золотий перетин як ключову пропорцію для творів образотворчого мистецтва та архітектури, класичні канони колон, а також безліч орнаментів та деталей, пов’язаних з грецькою та римською архітектурою. Тоді ж почали відроджувати пластичні мистецтва і використовувати класичний натуралізм як основу рисунку, живопису та скульптури.
У століття просвітництва багато прикрашені, органічні та складно інтегровані форми бароко мали поступитися місцем ряду тенденцій, які явно розглядалися як «класичні» чи «неокласичні».
Наприклад, картини Жака-Луї Давида розглядалися як спроба повернутися до формальної рівноваги, ясності, мужності та бадьорості в мистецтві.
У XIX столітті класицизм, на зміну якому незабаром прийде академізм, відмічався тенденцією до створення суворих категорій у мистецьких сферах. Різні рухи періоду романтизму розглядали себе по відношенню до класицизму бунтівниками, що протиставляли пануючим мистецьким канонам емоційність та ірраціональність. Такими, наприклад, були прерафаеліти. На той час класицизм був вже достатньо застарілим, аби необхідність у відродженні попередніх класичних рухів постала сама собою. В цьому ключі ретроспектива ренесансу розглядалася вже як засіб поєднання органічного середньовічного та впорядкованого класичного. У ХХ столітті відбувся ряд змін у мистецтві та науці. Класицизм використовувався як тими, хто відкидав або розглядав як тимчасові ті перетворення, що мали місце у політичній, науковій та соціальній сферах, так і тими, хто сприйняв зміни як засіб для повалення усталеної рівноваги ХІХ століття.
У ХХ столітті концепція класичного мистецтва як антипода мистецтва сучасності остаточно закріплюється. Принцип впізнаваності та досконалості набуває нового значення, оскільки разом з новими мистецькими рухами, такими як експресіонізм , дадаїзм чи сюрреалізм, вперше з’являються такі кардинально нові уявлення про концепцію твору мистецтва, що пізнаваність та досконалість були винесені поза контекст.
Класичне мистецтво розуміли як обмежувальну систему правил, яка разом з цими правилами одночасно дає міру, за якою можна судити про прогрес. З іншого боку це давало мистецтву можливість, умовно кажучи, «рухатися» лише горизонтальній площині або по колу, однак у створених канонами класичного мистецтва умовах був фактично неможливим рух в площині «прогрес – деградація». У зв’язку з цим стиль академізм, як прямий спадкоємець класицизму, на межі ХІХ та ХХ століть все частіше стикався із критикою.
Зрештою відповіддю на очевидні кризові явища класичного мистецтва став мистецький авангард. Модернізм межі ХІХ та ХХ століть та породжений ним пізніше постмодернізм стали крайньою опозицією класичному мистецтву. Одним з найдоленосніших перевтілень у цьому сенсі став відрив форми твору мистецтва від його змісту: фактично концепція може бути штучно підігнаною під будь що заявлене як твір мистецтва.
В таких умовах митець як представник професії опиняється у вкрай незручному становищі – адже заперечення класики в сутності ставить питання про подальшу доцільність академічної підготовки та школи як такої.
Розширення меж самого поняття «мистецтво» дозволило включити в нього явища абсолютно не релевантні, таким чином знецінивши його. Зрештою, дехто справедливо вбачає у модернізмі та постмодернізмі в першу чергу не мистецтво а ідеологію.
Говорити, однак, про смерть класичного мистецтва на сучасному етапі все ще зарано. Зі всього зазначеного вище витікає наступний висновок: класичне у мистецтві це не просто художній стиль, але і історично сформована тенденція, яка проявляє себе з певними інтервалами у часі. Безперечно, ми можемо зіткнутися із класицистичними тенденціями в майбутньому, однак варто розуміти, що зміст поняття «класика» (і без того, як ми переконалися, багатогранний) буде змінюватися і доповнюватися новими сенсами.
Автор: Руслан Лубинський
