«У горах божевілля» – повість Говарда Філіпса Лавкрафта, написана в 1931 році, є одним з найвідоміших текстів творця літературного світу, що складається з великої кількості невеликих оповідань та повістей, який умовно прийнято називати «Міфи Ктулху».
Вигаданий Лавкрафтом всесвіт за масштабами (як власне самого літературного всесвіту, так і за впливом на подальшу літературу та взагалі сучасну культуру), сміливістю фантазії та широтою образності стоїть в одному ряду з Середзем’ям Джона Роналда Руела Толкіна, Хайборійською ерою Роберта Ірвіна Говарда (який, до речі, був другом Лавкрафта; їхня переписка займає декілька томів), Нарнією Клайва Стейплза Льюїса. «У горах божевілля» є одним з центральних текстів лавкрафтівського канону.
Окремо варто зазначити, що світ, який створив Лавкрафт, настільки надихав цілу низку письменників вже після смерті самого Лавкрафта, що вони продовжували будувати цей світ, пишучи свої тексти суто в межах цього світу, використовуючи тих самих створінь, термінологію та місця.
Одним з авторів, які суттєво вплинули на творчість Лавкрафта, був Едґар Аллан По, а його роман «Оповідь Артура Гордона Піма» став джерелом натхнення при написанні повісті «У горах божевілля». Лавкрафт навіть згадує цю книгу По безпосередньо в своєму творі, як книгу, яку читали члени експедиції, про яку йдеться в повісті. І таке цитування виглядає особливо цікавим і вартим уваги, якщо спробувати зіставити їхні біографії.
В життях Лавкрафта і По є певний спільний настрій, схожа тональність, деякий багато в чому тотожний образ. Вони неначе споріднені в якомусь загальному нещасті. Їхні життя були однаково невлаштовані, в першу чергу на досить примітивному побутовому, матеріальному рівнях. Обидва автори за життя не отримали і частини тієї слави і визнання, які їхні імена осяють вже після смертей. Постійна нестача грошей, яку обоє намагались вирішити, працюючи літературними редакторами, критиками. Хвороби, смерть близьких, з якими і По і Лавкрафт зіткнулися ще в дитинстві. Ці втрати вплинули на характер, атмосферу творчості кожного з них пізніше. Здається, надихаючись творами По, Лавкрафт не просто знаходився під враженням від літературних здібностей свого вчителя, він наче знайшов в ньому певну споріднену по нещастю душу. Не зрозумілий для оточуючих Лавкрафт знайшов в По того, хто так само, як і він, відчував Жах. Вселенський Жах, описати який Лавкрафт все життя і намагався. Та чи можна описати Невимовне?
Говорити про одну повість або оповідь Лавкрафта, не включаючись в загальний контекст того світу, який він зобразив, вириваючи один текст з-поміж всіх інших, дуже складно. Лавкрафт зі стилістичної, художньої точки зору досить посередній письменник. Його проза фактично фізично важка, речення громіздкі. Хтось може припустити, що це зумовлено жанром, в якому працював Лавкрафт. Мовляв саме так можна адекватно зобразити такий фантастичний світ, масштаби рас, які його населяють, створити необхідну атмосферу. Така версія цілком має право на існування. Проте, вже згаданий вище Толкін, зображаючи жахи Середзем’я, робить це з більшою легкістю, виразністю та літературною силою. Форма є не найсильнішою стороною Лавкрафта, його сила і значимість в іншому.
Лавкрафт приніс в жанр декілька дійсно революційних, новаторських ідей. По-перше, на відміну від більшості авторів, які друкувалися з ним в одних журналах, і зображали в своїх оповіданнях вампірів, зомбі, відьом та інше досить маленьке та навіть вже в той час заяложене зло, Лавкрафт звернувся до Великого Жаху.
Жаху вже навіть не стільки тілесного, який може викликати мрець, що встає з могили, а якогось загального, космічного жаху, жаху від розуміння власної людської неповноцінності в порівнянні з іншими силами. Створіння, з якими стикаються герої повісті «У горах божевілля», є страшними не через свій вигляд або ворожість до людини. Вони страшні тому, що людина їм, в принципі, не цікава. Або цікава виключно як об’єкт дослідження. Ці створіння, які створили цивілізацію за сотні мільйонів років до того, як на планеті Земля з’явилася людина, не тільки фізично переважають людей. Птахи, на відміну від людей, вміють літати, риби – плавати. Але вони не лякають людей. Ті, кого знаходить експедиція науковців на Південному Полюсі, можуть і ходити, і літати, і жити довгий час під водою. Розум людини рано чи пізно зміг би з цим змиритись, переставши жахатись незвичного вигляду цих істот та їхніх фізичних надможливостей. Лавкрафт створює тих, з ким людство не могло б жити поруч, не могло б зрозуміти та перестати жахатись саме тому, що вони не вписуються в антропоцентричну картину світу цього людства. Жах від розуміння того, що людина не є центром світу, найбільш розвиненим біологічним видом, тією точкою, навколо якої і для якої існує природа. Лавкрафт зламує цю ідеї, висміюючи саму думку про те, що людина мислить себе як щось важливе.
Для лавкрафтівського світу, в якому могутні раси, що існували сотні мільйони років в різних частинах космосу, витісняли одна одну, зникали та йшли в інші світи, людство – лише одна з таких рас, і далеко не найсильніша. Скоріше навпаки – найбільш егоїстична, безглузда та відразлива. Лавкрафту настільки було не близьке те, до чого прийшло людство – починаючи від політичних процесів демократизації та лібералізації, закінчуючи загальними світоглядними ідеями того ж антропоцентризму – що він безжальним, нещадним чином перемолов в пісок весь гуманістичний пафос останніх декількох століть.
В світі Лавкрафта не існує добра і зла. Його світ взагалі далекий від категорій християнської цивілізації. В цьому світі взагалі немає ані авраамічного, ані язичницького. Ніяких подібних категорій, поділів, протистоянь. Є лише безмежний космос, в якому покоління за поколінням змінюються ті, хто його заселяє. Покоління триває мільйони років, і на цьому фоні, не говорячи вже про суто фізичні можливості, людство не дотягує навіть до рівня створених з протоплазми рабів раси, з якою стикнулися дослідники в снігах Південного Полюсу. Жах у Лавкрафта йде саме від розуміння людиною цієї прірви в масштабі між нами і ними. Людина в цьому світі є бодай скільки-небудь важливим суттєвим актором лише як та сторона, яка може усвідомити цей жах, відрефлексувати його. Рецепієнт жаху – ось роль, яку Лавкрафт дає людству. Це все.
Другим важливим літературним відкриттям Лавкрафта, що безпосередньо виходить з вищезазначеного, є невимовність цього жаху. Усвідомлення людської незначущості, мізерності людського впливу на світ, власної недосконалості та недостатності, розуміння це, викликане зустріччю з древніми расами, є настільки глибинною емоцією, настільки не схожою на жах від зустрічі з, наприклад, вампіром, що адекватних відповідників в людській мові для її визначення просто не існує. Лавкрафт, напевно, перший дійшов до ідеї того, що по-справжньому може налякати людину не якась побутова містика, а помножений в безкінечну кількість разів космічний безжальний хід речей. Він змітає все на своєму шляху, цілі могутні раси і побудовані ними цивілізації, так було сотні мільйони років тому, і так буде завжди. Людина, де твоя сила? Людство, де твоя пиха?
Ходячи лабіринтами пустого міста посеред Антарктиди, герої оповіді розглядають будинки, побудовані за часів, коли ніяких людей ще не було, дивляться на барельєфи, що зображають історію цієї цивілізації, з кожним кроком підходячи ближче до розуміння власної мізерності. А дізнавшись що і ця могутня раса програла свою битву, не впоравшись із черговим ворогом, відкривають для себе головний закон лавкрафтівського світу – на кожну сильну расу і цивілізацію знайдеться така, що перебільшить її за величчю і могутністю. Межі, напевно, не існує. А якщо вона і існує, то думати про неї вже точно аж ніяк не нам.
Євгеній Головін писав про Лавкрафта наступне: «Відчувати жах перед кимось або чимось властиво кожному, відчувати безпричинний жах – особливість тонких, чутливих суб’єктів, але визнавати жах головною і визначальною константою буття – на це мало хто здатний, і Лавкрафт один з таких небагатьох». Напевно, Лавкрафт відчував жах різного ступеню щільності постійно. Геніальність автора часто проявляється через те, наскільки він майстерно зводить свою центральну категорію до межі. Чи був Лавкрафт генієм – питання відкрите. Але те, що він зміг перейти на абсолютно інший рівень сприйняття та розуміння жаху – безперечний факт. Його повість «У горах божевілля» є одним з доказів цього.
В творчості Лавкрафта Невимовне стає фактично філософською категорією, на кшталт таких понять як «Жах», «Смерть», «Небуття» etc. Дослідником цього Невимовного, його співцем і головним пророком Говард Філіпс Лавкрафт і залишиться в пам’яті людства. Щоправда, людська пам’ять, як і саме людство, річ зовсім нетривала.
Автор: Валентин Дзюбенко
