Кертіс Ярвін: Значення Афганістану

«Те, що зараз коїться, жодним чином не є тим, чого ми хотіли»
17 серпня

Як справи, Америко? У день, коли пав Афганістан, у якому стані перебував уряд США? Ми не зможемо описати це ліпше за Карлайла, який писав у 1850 році:

«Держава, облишена на формування шляхом поєднання зашкарублого педантизму і традицій, без чіткої впевненості чи іншої мети, опріч прагнення виплутатися з труднощів даної миті, перетворилася замість чистої життєвої сили, що проникала би у всі сфери життя, на страхітливу агломерацію марнославства, мало придатну для вдоволення реальних потреб сучасного суспільства чи найпростіших вимог громадянина. Те, що зараз коїться, жодним чином не є тим, чого ми хотіли».

Фото: Wakil KOHSAR / AFP

Одним із таких марнославств було… витрачати трильйони доларів, і звісно ж тисячі життів, на Афганістан – справу, що позбавлена сенсу від початку і до кінця. Вестернізація Афганістану не була розумною метою для уряду США, і цей проект не було реалізовано відповідним чином.

Чому це відбулось? Досить просто: бо ніхто не відповідає за уряд.

Насправді ж президент Байден відповідає за нього набагато більше, аніж президент Трамп – але все одно дуже мало – та особисто (на мою думку) відкинув ті ключові рішення, що були на користь утримання американських військ в Афганістані. І це заслуга старого – висловимо ж подяку там, де він цього заслуговує. Проте це лише виключення, що підтверджує правило.

Карлайл приписує цю «агломерацію марнославства» дисфункціональній республіці, виборні «лідери» якої намагаються лиш отримати хвалені посади й вберегти їх:

«Важливе питання! Хто ж стане Прем’єром та візьме до рук “кермо уряду”, також відоме як “податковий краник”; це буде високоповажний Felix Parvulus чи глибоко шанований Felicissimus Zero?

Завдяки нашим електоральним маневрам та парламентським дебатам, а також вічним балачкам на політичному жаргоні, що лютує всюди, ми можемо легко вирішити це питання та досягнути компромісу без кровопролиття (не рахуючи кровотечі з носу під час виборчої кампанії), але зі значним пролиттям пива та чорнил, і неймовірним виверженням маячні, від якої темнішає повітря, було прийняте рішення про те, що обирати треба саме містера Zero.

Ми твердо вирішили. І містер Zero, здригаючись од радості та страху, ніяково залазить у це страхітливе сідло, в судомах хапаючись за нього колінами, п’ятами, руками й ногами, а кінь мчить туди, куди йому заманеться. Було б добре, якби високоповажний містер Zero керував конем, та на жаль, вчепившись у нього руками й ногами, він радіє бодай тому, що кінь сам кудись рухається і досі його не скинув.

Заходам, планам, проектам, розумінню суспільного блага чи зла нема місця в голові Феліциссімуса, за винятком тих заходів, що будуть бажані для його коня та змусять його йти повільнішим алюром куди завгодно – до добра чи до зла, все рівно, лиш би зберегти нещасну шкуру Феліциссимуса. Саме це ми в Англії протягом останніх двох віків називаємо урядом.

Сам кінь, в силу своєї внутрішньої натури, благочесно поважає всі бар’єри; як би навіжено він не мчав, але мчить завжди по широкій дорозі. Але вершник останнім часом справляє на мене враження божевільного, що заблукав схрещеними стежками безкінечно покритої лісом місцевості; він полум’яно прагне досягти своєї мети, але безкінечні лісові стежки безпросвітні, та й повіддям ніхто не керує. Він скаче галопом, уявляючи що рухається вперед, тоді як насправді лише ходить увесь час довкруги та приймає (за словами людей) “відбитки своїх власних слідів, котрих, ясна річ, з кожним разом все більшає, за ознаку того, що вийшов на жваву дорогу”; і його відчай збільшується щохвилини».

Картина художника-прерафаеліта Форда Медокса Брауна «Праця», натхненна читанням «Памфлетів останнього дня» Карлайла. Справа, в образі чоловіка в капелюсі та з бородою, спізнаємо самого Томаса Карлайла

В Афганістані 75-річний «істеблішмент національної безпеки» уряду США, цей величезний кінь, останні 20 років дійсно провів за бродінням по колу, приймаючи свої власні сліди за шлях в майбутнє. Упс. «І його відчай збільшується кожної хвилини». Дозвольте ж мені запропонувати вам трішки холодної надії.

«Національна безпека» – це евфемізм для «світового панування», переконання в тому, що наша нація не зможе бути захищена від нацистів, аль-Каїди тощо інакшим чином, окрім як домінуванням у цілому світі. Чи радше «забезпеченням глобального лідерства». Якщо бодай одне місце на карті лишиться безконтрольним, то нацисти і аль-Каїда зможуть там зосередитися – плануючи, розмножуючись тощо.

75 років тому це дійсно… мало якийсь сенс? Завжди круто зробити з припущення ярлик – адже саме тому, коли ми зрозуміли, що вороги Америки можуть запросто отримати туристичну візу та вторгнутися сюди через United Airlines, стало ясно, що нам потрібно інше слово – так ми отримали «внутрішню безпеку»[1] – або, в оригіналі німецькою, Heimatsicherheit. Увесь цей істеблішмент – це трагічний, кумедний та хаотичний безлад.

Ясна річ! Адже ніхто за нього не відповідає. Адже все, за що ніхто не відповідає, є безладом.

Та що значитиме навести порядок у цьому безладі?

Знову Карлайл:

«“Реформувати” цей-от департамент у справах Даунінг-стріт означає змінити геть усе; саме ці адміністративні установи на Даунінг-стріт насправді є урядом величезної некерованої Імперії; і очищення їх од мертвого педантизму, неправдоподібності, ледачого сонного безсилля й скопичених там гнойних гір – ось істинний початок будь-якої практичної користі.

Треба ще раз піти й підняти бруківку; виявити, в чому справа й подивитись, як усе було влаштовано до того, як тут почав накопичуватися гній, та яким все може, має і мусить віднині стати задля збереження життя самої Імперії: ось у чому суть справи».

Та як же нам це зробити, містере Карлайл?

«Практичне питання, що зі щораз більшою наполегливістю постає перед англійськими умами: чи зможемо ми, не витрачаючи купу зусиль та енергії, не докладаючи величезних людських потуг і не волаючи до Небес і до Землі отримати дванадцять, десять чи бодай шість облич, що могли би впоратися з керівництвом Даунінг-стріт чи іншими постами, і були б здатні керувати національними питаннями краще за тих, до кого ми так давно звикли?

Адже це дійсно героїчна праця, яку неможливо доручити блазням чи кмітливим базікам, котрим і випала зараз ця честь. Це тяжка і страшна праця; і вона вимагає, особливо на перших етапах, мужів, подібних Геркулесу; гори педантських екзувій та посліду брудних сов накопичились у цій сфері, що здавна населена ледачими й безтурботними істотами; реальний фундамент, природні факти й істинні функції цих установ ніхто не бачив уже двісті років!»

Ясна річ, що колективне управління – це відстій. Дванадцять управлінців ліпші ніж ніщо; але шість ліпше, ніж дванадцять, а один ліпше, ніж шість. (Карлайл цього не заперечував би, адже мав на увазі систему кабінетного уряду Англії, яка в той час більше була схожою на раду C-Suite).

В американському контексті цей урок є цілком зрозумілим. Найліпший спосіб поставити когось на чолі уряду – обрати «конституційного президента» з мандатом на посаду національного CEO, що повертав би безумовну владу над виконавчою гілкою (яка зараз перебуває під мікроконтролем законодавчої гілки).

Але що зможе зробити цей новий національний CEO?

Афганістан дає підказку – адже натякає на те, що якщо «природні факти й істинні функції» зовнішньої політики США очистити від совиного посліду, то може виявитися, що американські війська можуть бути виведені не тільки з Афганістану, але й із Німеччини чи Японії. Може навіть виявитися, що США не повинні домінувати не лише в Афганістані, але й взагалі домінувати десь у світі нам не потрібно. Ото дивина!

Президент не керує виконавчою гілкою влади, якщо не володіє повними повноваженнями з її реструктуризації. Припустимо, що в нього є такі повноваження, то як би він реструктурував установи національної безпеки? І що б він зробив із Силами оборони штатів?

Питання поставлене неправильно. Адже не лише політика цих установ була би піддана оцінці й визнана незадовільною, не лише їхня структура чи персонал – але сама їх мета. І навіть якби вони працювали добре, то робили б геть не те, що треба.

Чи потрібна США якась певна зовнішня політика? Чи потрібні їй збройні сили? Звісно. Чи будуть реформовані збройні сили використовувати обладнання, більшість кадрів та навіть структуру старих збройних сил? Звісно. Чи буде реформована дипломатія використовувати щось зі старої дипломатії? Звісно ні, навіть посольства є динозаврами в епоху інтернету. Карлайлу все ще є що нам сказати:

«Ні, Британія має бавовну та сталеві вироби, які вона може продавати закордон, і вина, португальські апельсини, балтійські смоли, які вона повинна купувати з-за кордону, і я гадаю, що нам дійсно потрібно мати щось на кшталт консулів чи довірених агентів по всіх найбільших містах континенту, до яких могли б звертатися англійські мандрівники; через таких функціонерів або поштою, якщо є якесь конкретне повідомлення в іноземні суди, було би значно легше і правильніше передавати інформацію. Спеціальних носів повідомлень, їх як і раніше можна було б називати послами, якщо тільки їх влаштує ця назва, можна відправляти, коли того вимагають обставини; і нікуди не відправляти, якщо таких обставин нема.

Але щодо постійних послів, ось що мені не раз доводилося чути від осіб, що перебували з ними в постійних контактах: будь-який хороший репортер Times чи “спеціальний кореспондент”, що постійно мешкає в тій чи іншій європейській столиці, насправді приносить набагато більше користі та коштує значно дешевше! Дешевше в сенсі грошей, а ще в сенсі затрат на фальш та лицемірні гримаси (людська арифметика ніяк не може підрахувати кінцеву вартість цих речей) – незмірно дешевше!

А якщо це так, то чому ж не діяти послідовно? А якщо це так лише частково, то визнаймо це частково! Настав, я гадаю, час, коли варто серйозно себе запитати: якою мірою це так?

Від людей дуже обізнаних у політичній сфері та тих, що мають певну вагу, нам не раз доводилося чути, що “для міністерства закордонних справ є тільки одна реформа – підкинути під нього розпаленого вугілля”, а пожежна бригада муситиме попередити недоречне поширення руйнівної стихії на будівлі довкола!»

«Або поштою». Президент, який дійсно був би головнокомандувачем держави, новий Рузвельт чи американський Ататюрк, не став би навіть турбуватися за ці динозаврячі агентства. Він би впровадив Карлайла – Геркулесову реформу.

А там, де потрібні співставні державні функції, створив би нові агентства з нуля. нові агентства, що вирішать ті проблеми, які на сьогодні покинули гнити – і що взагалі коїться у цих будівлях довкола? Недоречне поширення руйнівної стихії ми мусимо попередити. Але ж свій свояка згадав здалека[2]


[1] Англ. homeland security.

[2] В оригіналі – birds of a feather flock together.

Джерело: Gray Mirror

Переклали Анатолій В’ятрович, Сергій Заїковський