Праві та ліві — це визначення, які стосуються політичного суспільства, яке вже переживає кризу. У традиційних державах вони не існували, принаймні, якщо розглядати їх у теперішньому значенні; у них могла бути опозиція, однак не революційна – тобто така, що ставить під сумнів систему, – а лояльна і певним чином функціональна. Так, уже в Англії, де можна було говорити про «His Majesty’s most loyal» («Найбільш вірний його Величності»), тобто про «дуже лояльну опозицію Його Величності». Ситуація змінилася після появи підривних рухів останніх часів, і відомо, що спочатку праві та ліві визначали одне одного на основі місця, яке відповідно займали протилежні партії в парламенті.
Залежно від рівня, поняття «Правиця» набуває різного значення. Існує поняття Правиці, що базується на капіталістичній економіці, яке не позбавлене своєї легітимності, якщо воно не переважає і якщо його антитезою є соціалізм і марксизм. Що стосується політичної Правиці, то це поняття набуває повноти значення, якщо в органічній державі існує монархія: як це було передусім у Центральній Європі, частково також у консервативній Англії. Але можна також знехтувати інституційними припущеннями і говорити про Правицю в термінах духовної орієнтації та світогляду. Тоді бути правим означає, окрім виступу проти демократії та будь-якої «соціальної» міфології, захищати цінності Традиції – духовні, аристократичні та войовничі цінності (похідним чином, також з посиланням на сувору військову традицію – як, наприклад, було в «пруссацтві»). Це також означає певну зневагу до інтелектуалізму та буржуазного фетишизму «культурної людини» (представник давньої п’ємонтської родини парадоксально сказав: «Я поділяю наш світ на два класи: дворянство та тих, хто має науковий ступінь» і Ернст Юнґер наслідував цій тезі, пропонуючи в якості протиотрути «здорову безграмотность»).
Бути правим також означає бути консервативним, але не в сенсі статичності. Очевидне припущення полягає в тому, що існує дещо, варте збереження, однак це ставить нас перед складною проблемою, коли ми звертаємося до того, що становило безпосереднє минуле Італії після її об’єднання: Італія дев’ятнадцятого століття, безперечно, не залишила нам у спадок вищі цінності, які підлягають захисту та здатні слугувати опорою. Навіть звертаючи погляд далі, вглиб історії Італії, ми зустрічаємо лише спорадичні прояви правої точки зору; не вистачало унітарної формувальної сили, яка існувала серед інших націй, здавна зміцнених старовинними монархічними традиціями аристократичної олігархії.
Проте коли ми стверджуємо, що Правиця не повинна характеризуватися статичним консерватизмом, мається на увазі те, що певні цінності або певні базові ідеї повинні існувати в якості твердої основи, і їм повинні бути надані різні вираження, які відповідають духу часу; вони мають не «наздоганяти», а відновлювати вартісне і контролювати та охоплювати все, що поступово проявляється у світ зі зміною ситуації. Це єдиний сенс, у якому права людина може уявити «прогрес»; це не простий рух вперед, як надто часто уявляють, особливо ліві; у цьому контексті Бернанос зумів доречно сказати про «втечу вперед» («Куди ви біжите, дурні?»). «Прогресизм» — примха, чужа будь-якій правій позиції. Це також тому, що в загальному розгляді перебігу історії, з посиланням на духовні цінності, а не матеріальні, на технічні досягнення тощо, людина правого світогляду змушена визнавати занепад, а не прогрес і справжній підйом. Розвиток сучасного суспільства може лише підтвердити це переконання.
Позиції правих обов’язково є антиколективістськими, антиплебейськими та аристократичними; таким чином їх позитивний відповідник буде використано для утвердження ідеалу добре структурованої, органічної, ієрархічної держави, керованої принципом авторитету. Стосовно останнього виникають труднощі щодо того, з чого цей принцип може черпати свою основу та свою благодать. Очевидно, що він не може прийти знизу, з демосу, в якому, з усією повагою до вчорашніх і сьогоднішніх маззініанців, vox Dei зовсім не знаходить вираження, якщо взагалі колись могло бути протилежне. І ми також повинні виключити диктаторські та «бонапартистські» рішення, які можуть бути дієвими лише тимчасово, у надзвичайних ситуаціях та за певних кон’юктурних умов.
Знову ж таки, ми змушені натомість посилатися на династичну спадкоємність за умови, що, розглядаючи монархічний режим, ми маємо на увазі принаймні те, що було названо «авторитарним конституціоналізмом», тобто владу, яка є не суто представницькою, але також активною та регулюючою, на рівні того «децизіонізму», про який уже говорили Де Местр і Доносо Кортес, посилаючись на рішення, що становлять останню інстанцію, з усією пов’язаною з цим відповідальністю, яку необхідно взяти на себе особисто, стикаючись із потребою прямого втручання, оскільки наявний порядок увійшов у стан кризи або терміново потрібні нові сили на політичній сцені.
Але повторюємо, що неприйняття терміну «статичний консерватизм» не стосується рівня принципів. Для правої людини принципи завжди становлять міцну, тверду основу перед обличчям змін і непередбачуваності, й тут пасує лише точне слово «контрреволюція». За бажанням можна натомість послатися на формулу, лише на перший погляд парадоксальну, «консервативної революції». Це стосується всіх ініціатив, необхідних для усунення фактичних негативних ситуацій, необхідних для реставрації, для адекватного відновлення того, що має внутрішню цінність і що не може бути предметом обговорення. Дійсно, в умовах кризи і потрясінь можна сказати, що ніщо не має такого революційного характеру, як відродження цих цінностей. Існує стародавній вислів — usu vetera nova («використання старого робить речі новими»), і він підкреслює той самий контекст: оновлення, яке може призвести до відновлення «давнього», тобто незмінної традиційної спадщини. В такий спосіб, ми вважаємо, нами тут цілком прояснені позиції Правиці.
Переклав Євген Врядник
