Опубліковано в Il Regime Fascista, 14 травня 1933 року
Зараз у Римі перебуває граф Куденгофе-Калерґі, відомий популяризатор так званого «пан’європейського» руху, та, водночас, автор різноманітних цікавих праць з філософії та політики. Граф Куденгофе прибув до нас переважно для того, щоб зв’язатися з Муссоліні та отримати безпосереднє знання про те, яку роль може відіграти нова Італія в об’єднанні розшматованої політичної та духовної реальності нашого континенту. Підтримуючи зв’язок із ним уже певний час, ми мали змогу відвідати цікаві зустрічі з головою пан’європейського руху: і він з радістю прийняв пропозицію, яку ми передали йому від шановного Фаріначчі [1], щоб викласти його найновіші європейські погляди для Il Regime Fascista.
«Наразі існує три головні політичні проблеми, щодо яких Європа сьогодні переживає кризу — так нам каже граф Куденгофе — тобто: проблема конституційної реформи, соціальна проблема та проблема європеїзму в строгому значенні. Серед інших різних націй, фашистська Італія зробила найбільший внесок у вирішення перших двох пунктів. Вона вже залишила позаду проблему конституційної реформи; вона дала необхідні елементи для вирішення другої проблеми — соціальної; і призначена ефективно вирішувати третю і найвищу проблему: європейську проблему».
В якому сенсі, на вашу думку, фашистське рішення проблем в конституції та соціальній сфері, — запитуємо ми, — може мати цінність міжнародного рішення, з огляду що марксисти та більшовики також претендують на це?
Фашистська конституція може мати цінність не лише в Італії, але й узагалі в Європі, — відповідає Куденгофе, — оскільки вона виражає мудре примирення авторитарного й аристократичного принципу з тим, що може бути здоровим у демократії. Вона дає простір для правильного й освіченого керівництва вищих особистостей і водночас дає міцну основу для принципа визнання, вільного членства та співпраці, дисциплінуючи кожну окремішню силу в ім’я вищої ідеї нації. Європейська душа, на мою думку, характеризується трьома фундаментальними складовими: героїзмом, персоналізмом та соціальністю. Оскільки фашистське рішення включає в себе всі три, мудро підтримуючи їх у балансі, воно, таким чином, здається нам найбільш відповідним для того, щоб набути характеру універсального для європейців.
З соціальної точки зору фашистський внесок полягає переважно в новій корпоративній ідеї як інтегральному подоланні того, що могло бути позитивним у відомому марксистському міфі про класову боротьбу. У зв’язку з цим, мені здається, що на основі досвіду запровадження корпоративної реформи провідними державами, не можна виключити саму ідею майбутньої європейської корпоративної палати, що матиме на меті вивчення тоталітарним шляхом і без будь-яких обмежень найважливіших технічних проблем загальної економіки нашого континенту, щоб досягти тих самих результатів — для чого, однак, в інших місцях використовувалися утопії Червоного Інтернаціоналу. Тут мені здається важливим зазначити, що серед недоліків демократичного режиму є те, що він поступився місцем парламентаризму для масштабування політики. Для мене важливою вимогою плану відновлення є відокремлення економічного елементу від політичного, що вже було досягнуто фашистським перетворенням парламенту на корпоративну палату.
Звичайно, метою тут має бути не розкол, а відновлення свободи політики; не прив’язування її до економіки (як у лівій ідеології) — натомість, треба дозволити їй мудрий раціональний контроль зверху над самою економікою, коли виникає така потреба.
Повертаючись до ідеї європейської солідарності, ми запитуємо графа Куденгофе, на якому рівні він вважає таку співпрацю необхідною.
Щодо трьох головних єдностей: економічної єдності, зовнішньополітичної єдності, в сенсі унітарної політики європейських націй щодо неєвропейських, і, нарешті, військової єдності. Для справжнього європейського відродження не можна було б нехтувати згодою головних європейських держав щодо цих трьох пунктів. В іншому ж за ними залишилася б найширша самостійність.
Ми знаємо, що графу Куденгофе часто дорікали за його пацифізм. Отже, ми знову стикаємося з цим питанням, запитуючи його, який пацифізм він мав на увазі — тобто чи він захищає загальний і антивірільний [2] ідеал миру, заперечуючи вище, духовне значення, яке досвід і випробування війни можуть запропонувати як окремим особам, так і расам — або, можливо він стоїть на засадах міжєвропейського пацифізму, спрямованого лише на об’єднання різних європейських сил, не виключаючи того, що для унітарного та об’єднаного блоку європейської влади, який таким чином буде отримано, імперський ідеал знову може мати силу і верховенство наших рас перед обличчям решти сил світу.
Куденгофе не важко визнати, що його ідеї здебільшого націлені в іншому напрямку. І він згадує, як він часто посилався на внутрішній європейський мир лише тому, що є інфантильністю наполягати на взаємному паралізуванні економічних і військових сил різних європейських держав — перед обличчям трьох основних антиєвропейських сил: Росії, Азії та Америки, рятівним було б нав’язувати європейську оборонну і, можливо, навіть наступальну єдність.
Щодо більш злободенної та політичної сторони проблеми європейської солідарності, це насамперед питання врівноваження різних сил, а не прагнення до формування односторонніх альянсів та блоків. З цієї точки зору я вважаю важливим для загальноєвропейської ідеї закласти основи для франко-італійського взаєморозуміння, і це з подвійною метою: передусім тому, що тільки таким чином можна досягти балансу між двома найбільшими елементами європейської цивілізації, латинської та німецької – балансу, який би запобіг будь-якому відродженню тенденцій прагнення до гегемонії з обох сторін. По-друге, перед обличчям франко-італійської угоди причини для існування Малої Антанти [3] автоматично зникли б і проблема, пов’язана з малими східноєвропейськими державами, була б легко вирішена: і це дуже важливо, оскільки я вважаю, що найближчий стимул для нової пожежі може виникнути саме серед цих держав, що, безумовно, поставить під питання долю всієї нашої цивілізації.
Граф Куденгофе, природно, знає, що наші особисті ідеї радше були б орієнтовані на європейське об’єднання на попередній основі італо-німецького блоку, який найбільше дотримується імперських і фашистських ідеалів. Однак, не приховуючи побоювань, що такі перспективи призведуть до повернення Німеччини до ексклюзивного і в основному матеріалістичного расизму, ми запитуємо графа, як він бачить франко-німецьке питання.
Це питання фактично є фундаментальною перешкодою для реалізації ідеї європейської єдності, і я вважаю, що для його вирішення найкращим шляхом буде досягти її опосередковано, я маю на увазі: через міжнародну політику балансу та компенсації європейських сил, про яку я говорив трохи раніше, і яка має насамперед тактичне і превентивне значення щодо можливого франко-німецького розходження, без шкоди для більшої спорідненості, яка може існувати між Німеччиною та Італією з точки зору політичного устрою та етики.
Читайте також: Юліус Евола: Метаморфози Пан’Європи
І тут виявляється передня роль, яка відведена вашій нації щодо можливої «Пан’Європи». Завдяки своїй незалежності від непередбачуваних ситуацій і криз парламентських режимів, Італія сьогодні є країною, яка найкраще підходить для впровадження далекосяжної міжнародної політики. На практиці, Італія має можливість стати арбітром – із власною позицією – у відносинах між Німеччиною та Францією: і це може бути першим кроком на новому шляху. Настав час для фашизму звернути увагу не лише на соціальну та конституційну проблему, щодо яких завершується його цикл реконструкції, а й на проблему Європи, оскільки, враховуючи поточну ситуацію та останні потрясіння в європейській міжнародній політиці, Італія справді тримає в своїх руках ключі до долі нашого континенту. І чутливість до потрібного моменту, в поєднанні з латинським почуттям рівноваги, є однією з найвидатніших якостей генія Муссоліні.
Саме моє тверде переконання в наднаціональній місії фашизму привело мене до Рима, де я мав честь бути двічі, та з усією сердечністю, прийнятий дуче. І я щиро сподіваюся, що нова Італія залишиться вірною своїй великій традиції, діючи всіма засобами для реалізації тієї європейської ідеї, яка вже була сформульована Данте, духовно реалізована Римською церквою, нарешті відтворена у військовій формі італійцем-Наполеоном – і нарешті, висловлена сучасною мовою через міф Мадзіні [4] про «Нову Європу».
Переклав Євген Врядник
Примітки:
[1] Роберто Фаріначчі (італ. Roberto Farinacci; нар. 16 жовтня 1892, Ізернія, Молізе — пом. 28 квітня 1945, Вімеркате, Ломбардія) — секретар Національної фашистської партії з 15 лютого 1925 по 30 березня 1926 року. Лідер радикального крила партії та особистий друг і покровитель Юліуса Еволи.
[2] Antivirile, тобто протилежний мужньому.
[3] Мала Антанта — альянс, сформований в 1920 і 1921 Чехословацькою республікою, Королівством Румунія і Королівством сербів, хорватів і словенців з метою захисту від угорського ревізіонізму та запобігання реставрації Габсбургів.
[4] Джузеппе Мадзіні (Мацціні) (італ. Giuseppe Mazzini; 22 червня 1805, Генуя — 10 березня 1872, Піза) — діяч національно-визвольного руху Італії, політик, патріот, філософ, видатний музикознавець, що зіграв важливу роль в ході першого етапу руху за національне звільнення італійців.
