Виступ П’єрлуїджі Локкі на колоквіумі Інституту Іліада 15 квітня 2023 року.
“Ми перебуваємо на зламі двох епох. Зламі, значення якого можна порівняти з переходом від кам’яного віку до металевого”.
Це не я написав, а Ернст Юнґер. В той час Ернст Юнґер тільки-но вийшов зі сталевих гроз Великої війни, але вже відчував важливість потрясінь, які ми переживаємо сьогодні. Але тоді він не міг передбачити, що ці великі потрясіння супроводжуватимуться отруєнням душ, а то й цілої частини населення тут, у Європі, великим етнічним і культурним самогубством, з яким ми боремося.
На щастя, якщо можна так сказати, Інститут Іліада — це інститут довгої пам’яті Європи. І що нам говорить наша довга пам’ять?
Вона говорить нам, що ми вже пережили цей момент, і що ми вийшли переможцями. Точніше, вона нагадує нам, що наші предки переживали час, дуже схожий на той, який ми переживаємо сьогодні, і що вони змогли здолати труднощі, які за своїми руйнівними наслідками були того ж самого рівня, що й ті, з якими зіткнулися ми сьогодні.
Про що ми говоримо? Відколи наші предки були мисливцями-збирачами, вони знали незмінний спосіб життя, який поступово вдосконалювався, але, зрештою, завжди був однаковим, протягом десятків і сотень тисяч років, як нагадав нам сьогодні ранком Батіст Раппен. Потім, упродовж кількох поколінь, їм довелося змиритися з абсолютно новим середовищем, новими орієнтирами й новими соціальними зв’язками. Так само, як і ми, чий спосіб життя змінився за три-чотири покоління більше, ніж за тисячі років.
Наші предки пережили неолітичну революцію, ми ж живемо в епоху технічної революції. В обох випадках ми говоримо про справжню антропологічну революцію.
У відео, яке передувало цій розмові, ми побачили, як людина відкрита до світу, і що, не “запрограмована” своїм видом, вона програмує себе сама, оснащуючи себе тим, чого їй бракує, формуючи й себе, і своє довкілля за допомогою культури.
Додам ще одне: з моменту своєї появи, тобто від того, що ми називаємо гомінацією, до неолітичної революції, перша людина-мисливець-збирач йшла одним і тим же антропологічним шляхом, опиняючись у кожному новому поколінні водночас і суб’єктом, і об’єктом власноруч здійснюваного одомашнення, причому одомашнення тут розуміється і як приведення в рух індивідуального, так і колективного життєвого проєкту. Але що дійсно перевернуло неолітичну революцію з ніг на голову, так це те, що на додаток до постійної роботи з відновлення власної людської сутності через передання й культуру, людина почала одомашнювати живу природу. Винахід скотарства й землеробства поклав край кочівництву і започаткував осілий спосіб життя, урбанізацію та ієрархізацію. З’являються спеціалізації, яких раніше не існувало, і спільнота відкриває для себе диференційовані антропологічні шляхи, які виражатимуться в конкретних соціальних функціях — трьох функціях, виділених Жоржем Дюмезілем.
Сьогодні знову настав цей час. Людина атакує матерію-енергію. Але цього разу лише європейці стоять біля початків цього явища, хоча відтоді воно поширилося на всі континенти, перевернувши спосіб життя всіх наших сучасників.
Приручення матерії-енергії призвело до технологічної революції, революції, яка змінює наше довкілля, трансформує суспільство і, як наслідок, подібно до неолітичної революції, спричиняє радикальні зміни в соціальному устрої та у зв’язках між людьми. З ще більшою спеціалізацією, ще більш диференційованими антропологічними шляхами й посиленою роздробленістю суспільства на високодиференційовані групи й підгрупи, які часто не знають про те, чим живуть інші.
Ми припнуті до стіни, і зараз саме час згадати, що саме з тріумфу потрясінь, спричинених неолітичною революцією, народилася наша європейська цивілізація. Без рішучості наших предків перевершити самих себе ми не були б тими, ким ми були і є: без прийняття ними нових умов життя не було б трагічного відчуття історії та європейської цивілізаційної епопеї.
Саме таку позицію ми приймаємо сьогодні: точно так само, як технологічна революція відбулася і є незворотною, так і антропологічний занепад є реальним, але аж ніяк не неминучим — якщо тільки… якщо тільки ми не плутаємо занепад з антропологічними мутаціями, які позбавлять нас ключів для того, щоб відповісти на виклик сучасності й будувати майбутнє згідно з нашим світоглядом і духом наших батьків, духом, про який я коротко нагадаю.
Я повертаюся до неоліту — востаннє. Я повертаюся до нього через те, що саме на цьому етапі людина усвідомлює свій історичний вимір — просто тому, що приручення живої природи означає очікування врожаю, розрахунку на плоди стада, а це автоматично закидає тебе в історію. Але наші предки зробили більше: вони прийняли буття-для-історії (говорячи мовою Гайдеґґера). Європейська людина не лише прийняла своє буття-для-історії, а й навіть претендувала на нього, певним чином спроєктувавши новий спосіб життя у власний пантеон: це те, що Жорж Дюмезіль назвав трифункційною ідеологією індоєвропейських народів. Інші народи в інших широтах зробили протилежний вибір, в ідеалі відкинувши цей другий тип людини та побудувавши своє життя на ностальгії за першим. Про це свідчить, наприклад, Старий Заповіт: у цій концепції світу перехід до осілого способу життя й ривок в історію уособлюють падіння, первородний гріх. Історія тут є прикрою дужкою, з якої ми повинні вийти, і може розглядатися лише як довгий шлях до спокути.
Я говорю з вами про історію, тому що різні концепції історії лежать в основі питань, які нас турбують, особливо з того часу, як прийняття і неприйняття історії зіткнулися і протистоять один одному, в тому числі та в позиції, яку слід прийняти перед лицем нинішніх потрясінь. Багато наших сучасників бачать історію як наслідок заперечення природного стану, де людина від природи є доброю, де соціальної несправедливості та конфліктів просто не існує, де всі люди — рівні. З цієї точки зору, історія повинна привести нас до віднайдення тих самих втрачених ідеальних умов, а щастя й рівновага, встановлені таким чином, також означатимуть кінець самої історії. Тут ми бачимо як марксистські утопії, так і заявлені цілі глобального урядування, які просуває ліберальна глобалістична еліта.
Я бачу, що прірва стає дедалі ширшою між тими, хто ностальгує за кінцем історії, поданої як прогрес, і тими, для кого цей кінець є нічим іншим, як поверненням до вічного сьогодення біологічного виду, і хто бореться в Європі за увіковічення й поновлення цивілізації, яка, на їхню думку, потребує лише відродження, оновлення та регенерації.
Якщо з цієї доповіді можна винести щось одне, то це те, що нинішній антропологічний занепад є виключно результатом правління тих, кого можна схарактеризувати як ностальгуючих за епохою мисливців-збирачів і за кінцем історії, незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні. Ті, хто спричиняє занепад, є тими самими, хто протистоїть європейській людині й використовує її творіння проти неї самої, щоб покласти край будь-якій тязі до історії. І ми є свідками цікавого альянсу: егоїстичної, жадібної до багатства еліти, яка, захопивши контроль над новими технологіями, уклала союз з промоутерами ідеології, покликаної покласти край усьому, що зробило європейську цивілізацію такою, якою вона є. Таким чином, фінанси й мас-медіа стали озброєним крилом прихильників скасування історії — Доу-Джонс і вокізм, та ж сама битва!
Але, гадаю, я нічого не розповідаю про надклас, який під приводом прогресу експлуатує наївних і зводить решту людства до гедоністичної скотинячості.
У своїй книзі “L’Homme nomade”, виданій двадцять років тому, Жак Атталі писав наступне: “Гіперкочівники (митці, власники кочових активів, патентів чи ноу-хау) є господарями цієї третьої глобалізації. Не маючи ніяких осілих зв’язків, вони […] формують гіпер-клас, мережу, яка керує світом, у пошуках нових завоювань, нових колоній […] Якщо глобалізація переможе, то сам Ринок, перетворений на імперію Нового типу, глобальну гіпер-імперію, кочівницьку, звільнену від вимог і сервітутів нації, з власною приватною армією, власною правовою системою і власними інститутами, стане кульмінацією планетарного капіталізму”.
Це проливає світло на організованість занепаду, який стосується не всіх.
Ми вважаємо, що зупинити занепад неможливо без освоєння нового середовища, яке ми створили, без встановлення нових правил і нових цілей, які відповідають нашому баченню людини й суспільства, як нагадала нам сьогодні уранці Енн Трюбі.
Хіба це все ще можливо? І якщо так, то як? Де небезпека, там і порятунок, — нагадує нам поет Фрідріх Гьольдерлін. І немає такого згубного впливу технологій, якому не можна було б протистояти й перетворити його на можливості — за умови, що ті, хто керує ними, живляться вкоріненим баченням світу… як нагадала нам сьогодні вранці Люсі, кіберкомпаньйон Юбера Кальмета. Люсі, чиї висновки, зрештою, схожі на висновки Мартіна Гайдеґґера, коли він не розглядає “становище людини у світі планетарної техніки як невідворотне й неминуче нещастя”.
Погляньмо на це з філософської точки зору.
І саме Гайдеґґер вказує нам шлях вперед, наполягаючи на необхідному перетворенні мислення, яке нав’язує нам технологічна революція.
Виклик антропологічної революції, з яким ми стикаємося, пояснює він, може бути вирішений лише з (цитую) “тієї ж “орієнтирної точки” світу, з якої народився сучасний технічний світ”. Саме тому він додає, і я знову цитую: “Перетворення думки потребує допомоги європейської традиції та її нового засвоєння. Думка може бути перетворена лише думкою, яка має те саме походження й ту саму інтонацію”.
Іншими словами, лише новий підхід може дозволити нам осмислити сучасний світ за умови, що він базуватиметься на самобутності тих, хто його трансформував — на тій “тій самій інтонації”. Отже, подолання антропологічного перевороту та протидія його згубним наслідкам можливі через нове освоєння європейської традиції, що полягає у віднайденні шляху, який пройшли наші предки, у нашому власному переосмисленому минулому.
Це нове начало, природно, вимагає спадкоємності й привласнення нашої європейської спадщини, але воно також вимагає, щоб ми вийшли за її межі. Це нове зародження — і перспектива Джорджо Локкі набуває тут повного значення — постає у формі міфу — міфу, про який сьогодні вранці говорив Жан-Ів Ле Ґаллу. І так само, як творіння Гомера, германська Едда та індоєвропейська міфологія загалом втілюють європейське бачення світу Другої Людини, так і надгуманістичний міф, зображений Ріхардом Ваґнером, сформульований Фрідріхом Ніцше та систематизований Мартіном Гайдеґґером, є частиною світогляду європейської Третьої Людини.
За браком часу я можу лише порекомендувати зацікавленим, книгу Джорджо Локкі “Вагнер, Ніцше й міф надгуманізму”, нещодавно видану Інститутом Іліада.
Однак я хотів би зазначити, що саме міф, свідомо чи несвідомо, вже змушує нас жити сучасністю в минулому часі й відкидати такий кінець історії, якого бажає Захід, який прямує до загибелі;
Саме міф робить наше минуле джерелом натхнення для нашого майбутнього, й міф примушує нас знову пережити творче й переможне ставлення наших предків;
І саме сила міфу дозволяє нам жити нашим майбутнім сьогодні, а саме: створювати спільноти долі у роздробленому суспільстві; протиставляти укорінену освіту панівній освіті відірваній від коренів; кожному з нас бути прикладом для тих, хто нас оточує, а всім разом працювати над поступовим об’єднанням по всій Європі всіх тих, чий життєвий інстинкт не був зведений нанівець.
Чи хочемо ми перетворити антропологічний занепад на відродження? Тоді давайте “осідлаємо тигра”, возз’єднаємося з нашою європейською долею і працюватимемо над відновленням історії.
Переклад з французької: Олександр Античний
