(Джорджо Локкі в Nouvelle École n°27/28, 1975.)
Кожна людина сьогодні вдається в питання про «сенс історії», тобто як про мету, так і про значення історичних явищ. Мета цієї статті — розглянути відповіді, які дала наша епоха на ці два питання, в спробі звести їх, попри позірну множинність, до двох фундаментальних типів, строго антагоністичних та взаємозаперечуючих.
Але спершу нам потрібно прояснити значення, яке ми збираємося надати слову «історія». Це важливе питання слововжитку. Ми іноді говоримо про «природничу історію», «історію Космосу», «історію життя». Це, звичайно, аналогічні образи. Але будь-яка аналогія, поетично підкреслюючи схожість, також логічно передбачає принципову відмінність. Макрофізичний всесвіт насправді не має історії: таким, яким ми його сприймаємо, яким ми його уявляємо, він просто змінює конфігурацію з плином часу. Життя також не має історії: його майбутнє полягає в еволюції; воно еволюціонує.
Ми розуміємо, що історія — це спосіб становлення людини (і тільки людини) як такої: тільки людина постає історично. Відтак, запитати, чи має історія сенс, тобто значення й мету, — це, по суті, запитати, чи має сенс людина, яка перебуває в історії і яка (добровільно чи мимоволі) творить історію, чи має сенс сама ця людина, чи є її участь в історії раціональним ставленням до неї.
Три послідовних періоди
Сьогодні історію звинувачують з усіх боків. Як ми побачимо, це давнє явище. Але сьогодні це звинувачення звучить більш запекло і виразніше, ніж будь-коли. Нас просять винести тотальний і безповоротний вирок історії. Історія, кажуть нам, є наслідком відчуження людства. Вони закликають, пророкують і проектують кінець історії. Вони проповідують повернення до якогось благодатного стану природи, зупинку зростання, припинення напруження, повернення до спокійної та безтурботної рівноваги, до скромного, але надійного щастя, яке припало б на долю кожного живущого виду. Тут на думку спадають імена низки теоретиків, починаючи з Герберта Маркузе та Клода Леві-Строса, чиї доктрини добре відомі.
Ідея кінця історії може здатися вельми сучасною. Насправді це зовсім не так. Достатньо придивитися уважніше, щоб зрозуміти, що ця ідея є просто логічним результатом течії думки, якій щонайменше 2 000 років, і яка упродовж 2 000 років панувала й формувала те, що ми зараз називаємо «західною цивілізацією». Ця течія думки — егалітарна. Вона виражає егалітарну волю, яка на початку була інстинктивною і майже сліпою, але яка в наш час стала чудово усвідомлювати свої прагнення та кінцеву мету. Тепер ця кінцева мета егалітарного почину — це якраз кінець історії, вихід з історії.
Егалітарне мислення упродовж століть пройшло через три послідовні періоди. У першому, який відповідає зародженню й розвитку християнства, воно набуло форми міфу. Цей термін, слід підкреслити, не означає нічого негативного. Ми називаємо «міфом» будь-який дискурс, який, розвиваючись, водночас творить власну мову, надаючи словам нового значення, і апелює за допомогою символів до уяви тих, до кого він звернений. Структурні елементи міфу звуться міфемами. Вони становлять єдність протилежностей, але ці протилежності, ще не розділені, залишаються спочатку прихованими, ніби невидимими.
У процесі історичного розвитку єдність цих міфів руйнується, породжуючи суперницькі ідеології. Так сталося з християнством, міфи якого з часом породили церкви, потім теології та, нарешті, суперницькі ідеології (як, наприклад, Американська та Французька революції). Поява і поширення цих ідеологій відповідає другому періоду егалітаризму. Стосовно міфу — ідеології вже проголошують принципи до дії, але ще не виводять з них усіх наслідків, а це означає, що їхня практика є або лицемірною, або скептичною, або наївно-оптимістичною. Врешті-решт, ми підходимо до третього періоду, в якому суперечливі ідеї, породжені первісними міфами, поглинаються в єдність, в єдність синтетичної концепції. Тепер егалітарне мислення, кероване цілковито свідомою волею, виражає себе у формі, яку оголошує «науковою». Воно претендує на те, аби бути наукою. У розвитку, що нас цікавить, цей етап відповідає появі марксизму та його похідних.
Міфи, ідеології й так звана егалітарна наука виражають, так би мовити, послідовні рівні свідомості однієї й тієї ж волі. Будучи витвором однієї й тієї ж ментальності, вони завжди являють собою одну й ту ж фундаментальну структуру. Те ж саме стосується, звичайно, і концепцій історії, які з них витікають, і які відрізняються одна від одної лише формою і мовою, що використовується в дискурсі. Незалежно від історичної форми, егалітарне бачення історії — це есхатологічне бачення, яке приписує історії негативну цінність і визнає її значення лише тією мірою, якою історичний рух власним рухом прямує до свого заперечення й кінця.
Повернення конкретного моменту
Якщо ми подивимося на язичницьку античність, то побачимо, що вона коливалася між двома баченнями історії, одне з яких було, до того ж відносною антитезою іншому: обидва бачили історичний розвиток як послідовність моментів, в якій кожен теперішній момент завжди розмежовує, з одного боку, минуле, а з іншого — майбутнє. Перше з цих бачень пропонує циклічний образ історичного розвитку. Він передбачає вічне повернення одних і тих самих моментів, фаз чи періодів. Це виражається у фразі Nihil sub sole novi («нічого нового під сонцем»). Другий, який з часом розчиниться в першому, пропонує образ прямої лінії, яка має початок, але не має кінця, або принаймні не має мислимого, передбачуваного кінця.
У певному сенсі християнство синтезувало ці два античні бачення історії, замінивши їх концепцією історії, яку називають «лінійною», але яка насправді є сегментарною. З цієї точки зору, історія має початок, але вона також повинна мати й кінець. Вона є лише епізодом, випадковістю в бутті людства. Справжнє буття людини лежить поза історією. І саме кінець історії має відновити її, сублімувавши, так, щоб вона була такою, як була на початку.
Як і в циклічному баченні, у сегментарному баченні, відтак, є завершення через відновлення певного моменту, але, на відміну від того, що відбувається з циклом, цей момент відтепер перебуває поза історією, поза історичним становленням: щойно він буде відновлений, він застигне в непорушній вічності: історичний рух, завершившись, більше не відтворюватиме себе. Подібно до того, як у баченні, що передбачає пряму лінію у вічному поступі, у сегментарному баченні є початок історії, але до цього початку додається кінець, так що справжня людська вічність більше не є вічністю становлення, а вічністю буття.
З християнської точки зору, історія розглядається як справжнє прокляття. Історія — це результат Божого присуду людству, присуд на нещастя, на працю, піт і кров, як покарання за провину, вчинену людиною. Людство, яке жило в блаженній невинності Едемського саду, було приречене на історію через те, що Адам, його праотець, переступив Божу заповідь, скуштувавши плід з дерева пізнання, і захотів бути подібним до Бога. Ця провина Адама, як первородний гріх, тяжіє над кожною людиною, яка приходить у світ. Вона за визначенням є непростимою, адже скривдженою стороною є сам Бог.
Але Бог у своїй безмежній доброті погоджується взяти на себе завдання спокутування: він стає людиною, втілюючись в особі Ісуса. Жертва Сина Божого вводить в історію найважливіший факт Спокутування. Це, безсумнівно, стосується лише тих людей, яких торкнулася Благодать. Але вона уможливлює повільний рух до кінця історії, до якого спільнота святих повинна тепер підготувати людство. Врешті-решт, настане день, коли сили Добра та Зла зійдуться в останній битві, яка завершиться Страшним Судом, а після нього — встановленням Царства Небесного з його діалектичним аналогом у безодні Пекла.
Едем до початку історії, первородний гріх, вигнання з Едемського саду, перехід через долину сліз, тобто світ, місце історичного розвитку, Спокута, спільнота святих, апокаліптична битва і Страшний суд, кінець історії та встановлення Царства Небесного — ось міфи, які структурують міфічне бачення історії, запропоноване християнством, бачення, в якому історичний розвиток людини має суто негативне значення й сенс спокути.
Марксистське бачення
Ті ж самі міфи в секуляризованій і нібито науковій формі зустрічаються в марксистському баченні історії. (Використовуючи слово «марксистський», ми не маємо наміру брати участь у модній сьогодні дискусії про те, якою могла бути «справжня думка» Маркса. Карл Маркс упродовж свого життя мислив зовсім по-різному, і ми могли б годинами сперечатися про те, хто є «справжнім» Марксом. Тому ми будемо посилатися тут на цей прийнятий марксизм, який дуже довго був і, зрештою, залишається доктриною комуністичних партій і держав, які претендують на те, щоб слідувати ленінській інтерпретації). У цій доктрині історія представлена як результат класової боротьби, тобто боротьби між людськими групами, визначеними відповідними економічними умовами.
Едемський сад праісторії відображений у цьому баченні з «примітивним комунізмом», який практикувало людство, все ще занурене в природний стан і суто хижацьке. Якщо в Едемі людина була підпорядкована обмеженням, що випливають з Божих заповідей, то доісторичні комуністичні суспільства жили під тиском злиднів. Цей тиск призвів до винаходу засобів сільськогосподарського виробництва, але цей винахід виявився також і прокляттям. Він передбачав не лише експлуатацію природи людиною, але й поділ праці, експлуатацію людини людиною і, як наслідок, відчуження всіх людей від самих себе. Класова боротьба є непрямим наслідком цієї експлуатації людини людиною. Її результатом є історія.
Як бачимо, поведінка людини визначається економічними умовами. Логічним ланцюжком вони призводять до створення все нових і нових систем виробництва, які, своєю чергою, призводять до нових економічних умов, і, перш за все, до посилення страждань експлуатованих. Однак і тут відбувається спокутування. З появою капіталістичної системи страждання експлуатованих досягли свого піка: вони стали нестерпними. Тоді пролетарі усвідомили своє становище, і це спокутне усвідомлення призвело до організації комуністичних партій, так само, як спокута Ісуса призвела до заснування спільноти святих.
Комуністичні партії розпочнуть апокаліптичну боротьбу проти експлуататорів. Ця боротьба може бути важкою, але вона обов’язково буде переможною (в цьому й полягає «сенс історії»). Вона призведе до знищення класів, покладе край відчуженню людини та дозволить встановити стійке, безкласове комуністичне суспільство. А позаяк історія є результатом класової боротьби, то, очевидно, не буде більше ніякої історії. Доісторичний комунізм буде відновлений, як Едемський сад Царством Небесним, але в сублімованому вигляді: якщо первісне комуністичне суспільство страждало від матеріальних злиднів, то постісторичне комуністичне суспільство буде насолоджуватися ідеально збалансованим задоволенням своїх потреб.
Таким чином, у марксистському баченні історія також має негативне забарвлення. Народжена первісним відчуженням людини, вона має сенс лише остільки, оскільки, постійно збільшуючи страждання експлуатованих, вона, зрештою, сприяє створенню умов, за яких ці страждання зникнуть, і в певному сенсі «працює» на свій власний кінець.
Визначення історії
Ці два егалітарні бачення історії, релігійне християнське і світське марксистське, обидва сегментарні, обидва есхатологічні, обидва логічно передбачають детермінацію історії не людиною, а чимось, що виходить за її межі. Християнство і марксизм не менш наполегливо намагаються заперечувати це. Християнство приписує людині свободу волі, що дозволяє йому стверджувати, що Адам, вільно «обравши» гріх, несе повну відповідальність за свою провину, тобто за свою недосконалість. Однак факт залишається фактом: саме Бог створив (а отже, забажав) Адама недосконалим.
Зі свого боку, марксисти іноді стверджують, що саме людина творить історію, або, точніше, люди, оскільки вони належать до певного соціального класу. Але факт залишається фактом: соціальні класи обумовлені й детермінуються економічними умовами. Залишається також правдою, що саме первісна бідність змусила людство втягнутись у кривавий ланцюг класової боротьби. Зрештою, людиною керує лише її економічний стан. Вона є іграшкою ситуації, яка виникає в самій природі як взаємодія матеріальних сил. З цього випливає, що коли людина відіграє роль в егалітарному баченні історії, то це роль у п’єсі, яку вона не писала, яку вона не могла написати; і ця п’єса є трагічним, ганебним і болісним фарсом. Людська гідність і справжня правда лежать поза історією, до історії й після історії.
Все має свою відносну антитезу. Есхатологічне бачення історії має свою відносну антитезу, також егалітарну, — теорію нескінченного прогресу. У цій теорії історичний рух зображується як такий, що постійно прямує до нульової точки, яка ніколи не досягається. Цей «прогрес» може йти в напрямку «дедалі кращого», виключаючи, однак, ідею досконалого й абсолютного добра: це дещо наївне бачення американської ідеології, пов’язане з американським способом життя, а також певною мірою розчарованого марксизму. Він також може йти в напрямку «дедалі гірше», коли міра зла ніколи не досягає свого піка: це певною мірою песимістичне бачення Фройда, який не бачив, як це «нещастя», яким є цивілізація, може коли-небудь припинити відтворювати себе. (Варто зазначити, що це песимістичне бачення фройдизму зараз перебуває в процесі поглинання, зокрема Маркузе та фройдо-марксистами, есхатологічною тезою марксизму, зігравши роль, яку відіграє кожна антитеза з часів винайдення диявола, тобто роль маріонетки).
Оживлення іншої волі
Як відомо, саме Фрідріх Ніцше звів християнство, демократичну ідеологію та комунізм до спільного знаменника — егалітаризму. Але Ніцше також є родоначальником другого типу бачення історії, яке в наші дні протистоїть (іноді приховано, але від того не менш наполегливо) есхатологічному та сегментарному баченню егалітаризму. Ніцше не тільки хотів аналізувати егалітаризм, він також хотів боротися з ним. Він хотів надихнути, породити проект, протилежний егалітарному, оживити іншу волю, підтримати діаметрально інше ціннісне судження.
Як наслідок, його робота має два аспекти, обидва взаємодоповнюючі. Перший аспект є власне критичним; можна навіть сказати, науковим. Його мета — підкреслити відносність усіх оцінювальних суджень, усієї моралі й усієї нібито абсолютної істини. Таким чином, він виявляє відносність абсолютних принципів, проголошених егалітаризмом. Але поряд з цим критичним аспектом є й інший, який можна назвати поетичним, оскільки слово походить від грецького poïein, що означає «робити, творити». Через цю поетичну роботу Ніцше намагається породити новий тип людини, відданої новим цінностям, яка черпає свої принципи дії з етики, що не є етикою Добра і Зла, етики, яку з повним правом можна назвати надгуманістичною.
Щоб дати нам уявлення про те, яким може бути людське суспільство, засноване на цінностях, які він пропонує, Ніцше майже завжди використовує приклад архаїчного грецького суспільства, найдавнішого римського або навіть суспільства предків індоєвропейської «білявої бестії», аристократа і завойовника. Це знають майже всі. З іншого боку, недостатньо уваги приділяється тому, що Ніцше водночас застерігає від ілюзії віри в те, що можна «повернути греків», тобто воскресити античний дохристиянський світ. Але ця деталь є надзвичайно важливою, адже вона дає нам ключ до розуміння бачення історії Ніцше. Ніцше свідомо приховував, «кодував», можна сказати, систему організації своєї думки. Він зробив це, як він сам прямо говорить, відповідно до певного аристократичного почуття: він має намір не пускати непроханих гостей у свій дім. Ось чому він задовольняється тим, що дає нам всі елементи своєї концепції історії, ніколи не розкриваючи, як вони мають бути пов’язані між собою.
Щобільше, мова, якою послуговується Ф. Ніцше, є мовою міфу, що лише додає труднощів тлумачення. Тому викладена тут теза є нічим іншим, як можливим тлумаченням ніцшеанського міфу історії; але це тлумачення має історичну вагу, оскільки воно надихнуло цілий метаполітичний рух з потужним продовженням — Консервативну революцію, і оскільки це також тлумачення тих, хто, називаючи себе ніцшеанцями, найбільше дотримується задекларованих ним антиегалітарних намірів.
Існує три основні елементи й міфи, пов’язані з баченням історії Ніцше: міф про останню людину, міф про прихід надлюдини та міф про вічне повернення одного й того ж.
Вічне повернення
В очах Ніцше остання людина становить найбільшу небезпеку для людства. Ця остання людина належить до невмирущої раси трутнів. Вона прагне крихту щастя, яке було б однаковим для всіх. Вона хоче, щоб історія закінчилася, бо історія породжує події, тобто конфлікти й напругу, які загрожують цьому «малесенькому щастю». Вона висміює Заратустру, який проповідує прихід надлюдини. Для Ніцше людина є лише «линвою між звіром і надлюдиною», а це означає, що людина й історія мають сенс лише тією мірою, якою вони прагнуть перевершити самих себе і заради цього без вагань приймають власне зникнення. Надлюдина відповідає меті, заданій в будь-який момент, і якої може бути неможливо досягти; ще краще — меті, яка в той самий момент, коли вона досягнута, переноситься на новий горизонт. З цієї точки зору, історія — це постійне подолання людиною людини.
Однак у баченні Ніцше є один останній елемент, який, на перший погляд, суперечить міфу про надлюдину, а саме — Вічне Повернення. Ніцше стверджує, що Вічне Повернення одного й того ж також контролює історичний розвиток, що, на перший погляд, вказує на те, що нічого нового не може статися, і що не може бути ніякого виходу за його межі. Річ у тім, що ця тема Вічного Повернення часто трактується в термінах циклічної концепції історії, концепції, яка дуже нагадує концепцію язичницької античності. На нашу думку, це серйозна помилка, від якої застерігав ще Фрідріх Ніцше. Коли Заратустра запитує Духа тяжкості біля Брами, яка має ім’я Миті, про значення двох вічних шляхів, які, йдучи з протилежних напрямків, зустрічаються саме в цій брамі, Дух тяжкості відповідає: «Все пряме — бреше, істина — крива, а сам час — коло». Тоді Заратустра гнівно відповів: «Не спрощуй життя, о карлику».
У ніцшеанському баченні історії, на відміну від язичницької античності, миті не розглядаються як послідовні точки на лінії, прямій чи коловій. Щоб зрозуміти, на чому ґрунтується концепція історичного часу Ніцше, необхідно порівняти її з релятивістською концепцією чотиривимірного фізичного всесвіту. Як ми знаємо, айнштайнівський всесвіт не може бути представлений «чуттєво», оскільки наша чуттєвість, будучи біологічною за своєю природою, може мати лише тривимірні репрезентації. Так само в ніцшеанському історичному всесвіті людське становлення мислиться як сукупність митей, кожна з яких утворює сферу в чотиривимірній «надсфері», де кожна мить, таким чином, може займати центр щодо інших. З цієї перспективи актуальність кожного моменту більше не називається «теперішнім». Навпаки, теперішнє, минуле й майбутнє співіснують у кожній миті: вони є трьома вимірами кожного історичного моменту. Хіба не співають птахи Заратустри своєму Господареві: «Буття зароджується кожної миті, довкруг кожного “Тут“ — перекочується куля “Там“. Скрізь — середина. Стежина вічності — крива».
Вибір в наш час
Все це може здатися складним, так само, як і сама теорія відносності вважається «складною». Аби допомогти нам, скористаємося кількома образами. Для Ніцше минуле не є чимось, що було раз і назавжди, застиглим назавжди елементом, який теперішнє залишить позаду. Так само і майбутнє більше не є обов’язковим наслідком усіх причин, які передували йому в часі і які його визначають, як у лінійному баченні історії. У будь-який момент історії, в будь-якій «теперішності» минуле і майбутнє, так би мовити, ставляться під сумнів, налаштовуються відповідно до нової перспективи, відповідають іншій істині. Можна сказати, використовуючи інший образ, що минуле є нічим іншим, як проектом, якому людина підпорядковує свою історичну дію, проектом, який вона прагне реалізувати відповідно до того образу, який вона має про себе і який вона прагне втілити. Минуле, таким чином, постає як префігурація майбутнього. У буквальному сенсі, це «уявлення» майбутнього: це один зі смислів міфу про Вічне Повернення.
Відтак, зрозуміло, що в поглядах Ніцше людина несе повну відповідальність за історичний розвиток; історія — творіння її рук. Це означає, що вона також несе повну відповідальність за саму себе, що вона справді й цілковито вільна: faber suae fortunae. Ця свобода є справжньою свободою, а не «свободою», зумовленою божественною благодаттю чи обмеженнями матеріальної економічної ситуації. Це також справжня свобода, тобто свобода, що складається з можливості вибору між двома протилежними варіантами, варіантами, які даються в будь-який момент історії і які завжди ставлять під сумнів всю повноту людського буття і становлення (якби ці варіанти не були завжди здійсненними, вибір був би лише фальшивим вибором, свобода — фальшивою свободою, автономія людини — облудою).
Тож який вибір пропонується людям нашого часу? Ніцше говорить нам, що вибір стоїть між «останньою людиною», тобто людиною кінця історії, і прагненням до надлюдини, тобто відродження історії. Ніцше вважає ці два варіанти настільки ж реальними, наскільки й фундаментальними. Він стверджує, що кінець історії можливий, що його треба серйозно розглядати, так само як і його протилежність: відродження історії. Таким чином, зрештою, результат буде залежати від людей, від вибору, який вони зроблять між двома різними таборами: егалітарним рухом, який Ніцше називає рухом останньої людини, та іншим рухом, який Ніцше намагається втілити в життя, який він вже втілив у життя і який він називає своїм рухом.
Два бачення
Лінійне бачення, сферичне бачення історії: тут ми зіштовхуємося з двома різними баченнями, які завжди протиставлялися, протиставляються і будуть протиставлятися. Ці два погляди співіснують і сьогодні. У такому видовищі, як піраміди, наприклад, егалітарне сприйняття побачить, з моральної точки зору, огидний символ, оскільки тільки рабство, експлуатація людини людиною, дозволило спроектувати й побудувати ці пам’ятники. Натомість інше бачення буде вражене насамперед унікальністю цього мистецького та архітектурного вираження, усім тим, що воно свідчить про велике і жахливе в людині, яка наважується творити історію і бажає зрівнятися з нею у своїй долі.
Візьмемо інший приклад. На одній з відомих сторінок Освальд Шпенґлер згадав про римського вартового, який під Помпеями залишився під попелом, бо жоден начальник не наказав йому залишити свій пост. Для егалітарної свідомості, пов’язаної з сегментарним баченням історії, такий жест є абсолютно безглуздим. Зрештою, він може бути лише засуджений, одночасно із засудженням історії, оскільки в її очах цей солдат став жертвою ілюзії або «даремної» помилки. З іншого боку, той самий жест одразу ж стане взірцевим з точки зору трагічного й надгуманістичного почуття, яке розуміє, можна сказати, інтуїтивно, що цей римський солдат по-справжньому став чоловіком, лише відповідаючи образу, який він сам собі створив, тобто образу вартового Імператорського міста. Ми щойно процитували Шпенґлера. Це спонукає нас слідувати за ним у постановці проблеми долі Окциденту. Шпенґлер, як відомо, був песимістом. На його думку, загибель Заходу була близькою, і європейська людина, подібно до солдата під Помпеями, могла лише зіграти свою роль до кінця, перш ніж загинути як трагічний герой у згарищі свого світу й цивілізації. Проте в 1975 році Захід прагнув кінця всієї історії. Він закликав до повернення назад, до непорушного щастя виду, не вбачаючи в цій перспективі нічого трагічного — навіть навпаки. Егалітарний, універсалістський Захід соромиться свого минулого. Він ненавидить особливості, які впродовж сторіч робили його переможним, а мораль, яку він сам для себе встановив, пробивалася крізь його несвідоме.
Оскільки цей двотисячолітній Захід є також юдеохристиянським Заходом, який усвідомив себе таким, тепер пожинає плоди. Звичайно, довгий час цей Захід зберігав у собі також грецьку, кельтську, римську та германську спадщину, і в цьому була його сила. Але західні маси, позбавлені справжніх володарів, заперечують цю індоєвропейську спадщину. Лише невеликі меншини, розкидані тут і там, з ностальгією озираються на досягнення своїх найвіддаленіших предків, черпають натхнення в цінностях, які були їхніми, і мріють про їхнє воскресіння. Такі меншості можуть здаватися дрібними, і, ймовірно, так воно і є. І все ж меншість, хоч би якою малою вона не була, завжди може бути вагомішою за маси. Ось чому сучасний Захід, Захід, народжений константинівським компромісом та in hoc signo vinces, перетворився на шизофренічний. Переважна більшість хоче, щоб історія закінчилася, і прагне до щастя шляхом регресу. Разом з тим, невеликі меншини прагнуть заснувати нову аристократію і сподіваються на Повернення, яке, як таке, ніколи не може відбутися («греків не повернеш»), але яке може перетворитися на відродження історії.
Назустріч відновленню часу
Ті, хто прийняв лінійне або сегментарне бачення історії, впевнені, що вони на боці Бога, як кажуть одні, і що вони рухаються в напрямку історії, як кажуть інші. Їхні опоненти, з іншого боку, не можуть мати ніякої певності. Вірячи в те, що історія твориться людиною і тільки людиною, що людина вільна і що вона вільно формує свою долю, вони водночас змушені визнати, що ця свобода може, врешті-решт, поставити під сумнів і, можливо, скасувати історичність людини. Вони повинні, повторюємо, вважати, що кінець історії можливий, навіть якщо це можливість, яку вони заперечують і проти якої борються. Але якщо кінець історії можливий, то можливе й відродження історії, в будь-який момент. Адже історія не є ані відображенням божественної волі, ані результатом класової боротьби, зумовленої логікою економіки, а радше боротьбою між людьми в ім’я тих образів, які кожен з них несе в собі, і з якими вони мають намір зрівнятися, втілюючи їх у життя.
У наш час дехто вбачає сенс історії лише в тому, що вона тяжіє до заперечення історичного стану людини. Для інших, навпаки, сенс історії — це ніщо інше, як сенс певного образу людини, образу, зношеного й поглинутого плином історичного часу. Образу, даного в минулому, але який все ще відповідає їхньому сьогоденню. Образу, якого вони можуть досягти, лише відновлюючи історичний час. Вони знають, що Захід — це ніщо інше, як купа руїн. Але, як і Ніцше, вони також знають, що зірка, якщо їй судилося народитися, може з’явитися лише з хаосу невідомого пилу.
Переклад з французької: Античний
