У рік свого виходу перша частина «Дюни», канадця Денні Вільнева захопила увагу зусібіч, і від пропалених фанатів наукової фантастики, так званих «гіків», і від утаємничених поціновувачів авторського доробку режисера, й від пересічних завсідників кінотеатрів, що вбачають у вигаданому світі рухомих зображень виключно джерело розваг. Здається й гамір з приводу фільму був значно більшим, аніж цього разу. Втім, всі приводи як претензій, так і компліментів, щодо картини, Вільнев зберіг, і ще й примножив, у другій частині саги, тому все сказане у цій рецензії на рахунок другої частини заразом може бути адресоване й частині першій.
«Дюна» набула стільки альтернативних втілень у культурі, що її сюжет знайомий багатьом і поза творчістю власне письменника Френка Герберта. Зокрема культова комп’ютерна гра з початку 90-их, режисерська версія екранізації Девід Лінча 1984 року, епохальний невтілений кінопроект Алехандро Ходоровскі були природним контекстом у юності автора цього тексту. Тож ідучи на сеанс у кінотеатр, певно, кожен має певне уявлення про науково-фантастичну героїку «Дюни».
Тож якщо ви ще не ознайомилися з другою частиною кіноепопеї, ваші очікування будуть виправдані — ви переглянете пристойну наукову фантастику з детально пропрацьованим всесвітом, циклопічними декораціями та ледь не кубриківською геометрією кадру.
«Дюна» плоть від плоті, кров від крові картина свого режисера – Дені Вільнева, авторський стиль якого відгоном віє з кожного постера, рекламного банера чи-то футажа стрічки. Довгі вивірені плани звеличують в усьому викінчені пейзажі чистої й незайманої пустелі, а композиції Ханса Циммера, що гудуть немов пароплав, низькочастотним гулом підкреслюють перевагу ландшафту над маленькою піщинкою, що зветься людиною, в цьому океані просторів. В усій цій візуальній патетиці – Вільнев. Режисеру подобається працювати з фактурою піску, барханів та дюн, аби в цьому переконатися, достатньо переглянути його більш ранні роботи: «Пожежі» (2010), «Сікаріо» (2015) і навіть надто меміфікований «Blade Runner 2049» (2017).
Наративно стрічка концентрується на другій половині роману, оповідаючи про події що мали місце після розгрому сім’ї Атрідів, спадкоємцем (у вигнанні) якої є головний герой – Пол Атрід, та закріплення влади конкурентного феодального клану Харконеннів над планетою-колонією Арракіс, головним джерелом «прянощів» – осьового ресурсу для міжпланетних подорожей у ґалактиці «Дюни». Щоб не тонути в нагромадженнях умовностей лору та сай-фай термінології, спершу звернемося до улюбленого – структурного аналізу стрічки, й разом із тим його літературного першоджерела. Тут ми маємо справу, з ординарною історією дорослішання та становлення «обраного», яким є персонаж Тімоті Шаламе. Не будемо ворушити прах старигана Кемпбелла, що ужучив нам з «Тисячоликими героями» та їх «шляхами», якими донині мордують молодих студентів на сценарних курсах та у кіношколах по всьому світові. Інша справа, що переважною більшістю читачів наукової фантастики в роки її літературного, і не лише, буму, тобто 50-60-ті, подобається це комусь чи ні, залишалися підлітки, яким значно легше перейнятися проблемами далекого позаземного майбутнього «Дюни», крізь оптику особистих переживань молодого Пола Атріда, на долю котрого випадає сила-силенна випробувань і сподівань. Крім того, а хто з нас не уявляв себе якимось там надлюдським Квізац Хедерахом, якому море по коліно, в років так 14-18? І це був правильний хід з точки зору автора, адже, таким чином, він не лише захоплював уяву своїх юних пошановувачів мегаломанськими описами космічних крейсерів та лінкорів, з детальним описом кожної палуби, ледь не до каюти, але й заразом займався дидактикою, виховував свою аудиторію. Що не менш важливо за сеттінг у подібних творах: щоб реципієнт ідентифікував себе з протагоністом. А як цього досягти, якщо не через континуальність та прогресію характерів, так зване «становлення героя».
Читайте також: «Дюна» – епос про дорослішання в епоху блокбастерів
Вільнев не дає нам чіткої відповіді: а чи справді Пол революційний месія, чи це «Превелебна мати» леді Джессіка постаралася задля сина, використовуючи підготоване підґрунтя зі старих релігійних вірувань, занесених на Арракіс таємничим жіночим орденом Бене Ґессерит? Таким чином Вільнев засвідчує той факт, що шлях до народження видатної особистості завше вкритий сіткою міцно сплетених маніпуляцій та завчасно спланованих обставин. Ми в змозі прослідкувати те, як штучно вибудовувалася персона спасителя довкола Пола.
Дійсно, «Дюна: частина друга» – це рідкісний випадок позитивного зображення принципу «волі до влади» в сучасному медіа.
Або хоча б той, у якому ми, як глядачі, вважаємо що протагоніст вчиняє правильно. Скільки не намагався витягти щось з голови, пригадується хіба, що «Список Шиндлера», де ідея збагачення Шиндлера виливається, в те, що той рятує сотні невинних людських життів, за умови того, що ніякий складний вибір «або-або» перед ним не стоїть. Хоча в інтонаціях сцен, що пророчать долю Лісан аль-Гаїба для Пола вбачається і певна пересторога, і навіть острах. Джихад – все-таки не іграшка, до того ж беручи до уваги дурну спадковість Пола за материнською лінією. Всупереч ваганням та сумлінням совісті головний герой з усією відповідальністю приймає свою месіанську роль.
Щоправда, екранізаціям «Дюни» завше не щастило з виконавцями провідної ролі. Якщо Пол Атрід агента Купера вже на свої 25 виглядав, якимось перезрілим маминим синочком, то Тімоті Шаламе радше лишається глянцевим підлітком, що дефілює перед камерами, розношуючи модний плащик, аніж серйозним драматичним актором. Дарма що у «Дюни: Частина друга» блискучий зірковий склад з Зендаєю у ролі Чані, Стелланом Скашгордом у ролі барона Владіміра Харконенна та Крістофером Вокеном у ролі падішаха-імператора Шаддама IV, ніхто порядком не виділяється, крім Хав’єра Бардема та новачка Остіна Батлера. Першому гарно вдалась партія вождя північного фременського племені, досвідченого, але водночас забобонного фанатика Стілґара. В ньому прямо вчувається гішпанське походження й гаряча південна кров, що допомогли акторові вжитися в роль.
Щодо другого, то запорукою образу Фейд-Раута, небожа Владіміра Харконенна та нового намісника Арракісу, виявився радше переконливий грим, акторська харизма та химерна пластика, ніж якась там глибина характеру персонажа. Аби фракція позитивних персонажів видавалася дійсно позитивною, Фейд-Рауту, від імені дому Харконеннів доводиться повсякчас когось штрикати кинджалом, за логікою «бий своїх, щоб чужі боялися». Менше з тим, ця версія персонажу, всіляко краще за лінчівське прочитання персонажа Стінґом.
І вся ця когорта знайомих облич вплетена у складну систему координат міжродових стосунків та політичних інтриг, золотою ниткою долі, яку з-за лаштунків, немов давньогрецькі Мойри, плете секретний орден Бене Ґессеріт. Мотивації персонажів та послідовність їх вчинків виписані, спочатку Френком Гербертом, а потім покладені в основу кінодраматургії сценаристами Джоном Спейтсом й самим Вільневим, з вишуканістю і розмахом голлівудських пеплумів 50-60-х чи трагедій Шекспіра. Насправді дилогію Вільнева, попри внутрішні сімейні розбірки персонажів, варто класифікувати саме як космо-пеплум, а не оперу. Он у Харконеннів на рідній планеті Геді Прайм навіть власний Колізей з гладіаторськими боями є, які вам ще докази потрібні? Втім, під час перегляду виникають паралелі не лише з «Клеопатрою» Манкевича, «Бен-Гуром» Вайлера чи «Падінням Римської імперії» Ентоні Манна, які також, між іншим, виходили всі приблизно в період написання оригінального роману, але й іншими історичними творами.
Сюжетний троп, з тим, як прибулець, що у нашому світі мав статус і шляхетне походження, потрапляє у невідоме, нижче за розвитком середовище, згодом очолює його і підіймає на повстання проти гнобителів – запозичений, за словами самого Герберта, з мемуарів Лоуренса Аравійського та легендарного кіноепосу Девіда Ліна 1962 року. Цікаво, коли у 80-ті студійні боси обирали на пост режисера «Дюни» Девіда Лінча, вони, мабуть, послуговувалися саме схожістю імені та прізвищ режисерів? Це було приємне домашнє завдання для Вільнева, передивитися класику світового кінематографа, виконане, як бачимо, на відмітку з плюсиком.
Від того, рейди фременів на харвестери, що збирають прянощі, концептуально так нагадують блискавичні атаки бедуїнів на озброєнні потяги османів в часи Першої світової війни. Хоча у сценах, де персонажі Зендеї чи Шаламе на плече закидають гранатомет, одразу ж на згадку спадають засідки афганських моджахедів, якими ті радісно вітали радянські колони техніки з виконавцями інтернаціонального обов’язку. Застосування партизанських тактик ведення бойових дій у нестандартних умовах у просторі сай-фай викликає захват, адже це додає правдоподібності та вигадливості екшену.
Ба більше, Герберт при написанні роману надихався книгою Леслі Бланча «Райські шаблі» (1960), яка оповідає про Кавказькі війни ХІХ ст., в процесі яких імперія Романових загарбала волелюбний скелястий край. Багато лексем з мов, які використовували обидві сторони конфлікту, стали термінами у світі «Дюни». Так, приміром, наші січ (sietch) і табір (tabir), запозичені в чорноморського козацтва, яке Росія активно використовувала у завоюванні непокірних гірських народів, позначають головний табір північних фременів – сітч Табр, який, серед іншого, віддалено нагадує тюркські аули. Здавалося б до чого тут Україна?
Пустельна релігія фременів, з її жорстокими законами спільноти, обрядовістю та вірою в пророка, що прийде і порядок наведе, є очевидною алюзією на іслам, причому Герберт ще й спромігся додати регіонального відтінку віруванням жителів планети Арракіс. Чим північніше – тим більш секуляризованими вони є, але на півдні, де кліматичні та природі умови суворіші, релігія набуває радикальніших, чи точніше фундаментальніших форм, що надає, необхідну в цьому випадку, культурологічну складову всесвітові «Дюни».
Однак, замість того, щоб вкотре хвалити видовищну хореографію боїв, краще звернемо увагу на роботу художника-постановника, дизайнерів та костюмерів «Дюни». Споглядаючи новітнє втілення клану Харконеннів, не буде чужою думка про те, що не всі напрацювання великого і жахливого Ґанса Руді та коміксиста Мебіуса з проекту Ходоровського були поховані під уламками тієї вавилонської башти від світу кінофантастики 70-х. Це був би повний відрив макітри з трикратним забиванням нею гола у міжгалактичні ворота, якби вищеперелічені достойники привели свої задуми в життя, менше з тим, це не завадило Вільневу все одно звертатися до ескізів та концепт-артів з минулого в оформленні планети Геді Прайм та зовнішнього вигляду її мешканців.
Разючий контраст мармурово-білого з лискучим чорним, нерідко був притаманний стилеві некроготичного генія Ґігера.
Теж стосується і техніки. Потрапляючи на Арракіс образ життя та технології прибульців наче входять у конфронтацію з природою планети, вступають в адаптаційну сутичку. Машини наче відкотилися у доісторичні часи панування безхребетних, що, мимохідь, теж підкреслює бекграунд космосу «Дюни» та його археофутуризм.
Орнітоптери-стрекози, комахоподібні збирачі прянощів, закуті в броню, немов краби, штурмовики – техніка неначе намагається мімікрувати під пустельне середовище, знайти найвигіднішу стратегію для пристосування та подальшого домінування над ландшафтом, але зрештою програє еволюційний двобій фременам, які дійсно адаптувалися й опанували сили природи, втіленням чого є емблематичне пересування верхи на гігантському піщаному черв’яку – Шай-Хулуді.
Попри начебто екологічний посил, сюжет «Дюни» важко назвати антиколоніальним, тим паче зважаючи на дуже неоднозначну особистість Лоуренса Аравійського, який послугував прототипом для Пола Муад’Діба. По суті нам пропонують вболівати за представника колоніальних сил, нащадка аристократичного роду Великих домів, який лише за мірками жорстоко-конкурентного середовища всесвіту «Дюни» та виходячи із сюжетної логіки історій про помсту є морально задовільною стороною у протистоянні. Об’єднані племена фременів – лише інструмент в умілих руках головних героїв, який вони використовують задля досягнення своїх політичних та особистих цілей. Залишки Атрідів керуються нічим іншим як справедливою жагою до відплати та честолюбних амбіцій леді Джессіки, справжньої леді Макбет «Дюни», та її ненародженого дитя – молодшої сестри Пола, зіграної в маленькому, посіченому театральною версією, фрагменті – Анею Тейлор-Джой. Заради цього вони навіть готові піти на союз із релігійними фундаменталістами та розпалити пожежу війни галактичного масштабу. Все лише заради влади! І якщо чесно, це вигідний підхід для підвищення ставок. Де ви ще побачите, як головні герої застосовують ядерний арсенал, для остаточної перемоги над ворогами? Знову ж таки, про екологію планети Арракіс мовчимо. Нехай цей момент трішки вибивається із загального антуражу стрічки. Все-таки роман був написаний тоді, коли ще не вщухла напруга від Карибської кризи 62, тому в першоджерелі присутні певні атавізми з епохи Холодної війни, яка неабияк турбувала автора. Це зараз ми звикли уявляти ультимативною зброєю в науковій фантастиці всілякі там «Зірки смерті» та кишенькові генератори чорних дір. Тоді міфічним втіленням зброї Судного дня була ядерна бомба… Хоча зачекайте, воно так і залишилося, щоправда всі перестали її боятися.
Не зважаючи на вище перелічені чесноти фільму, картина здалася дещо посушливою, як сама планета Арракіс. Чогось все одно не вистачає, якоїсь чи-то родзинки. На момент кульмінації почуваєшся знудженим титанічним й велемовним темпераментом режисера. Бо вже нічим здивувати глядача, ми все це бачили. І це ще не говорячи, про безперечну моральну застарілість матеріалу книг Герберта. На момент виходу фільмів Вільнева, вже стільки зразків маскульту встигли щось підгледіти, зреплікувати, нахабно поцупити та під шумок привласнити в «Дюни», що сам сеттінг виглядає всього лише фундаментом, невід’ємною, але все одно лише базою для інших науково-фантастичних саг. Показовим є той факт, що Френк Герберт, ще в кінці 70-х, побачивши «Нову надію», збирався подавати в суд на Джорджа Лукаса, і дуже зневажливо відмовив у правах на адаптацію «Дюни» у форматі пісні хеві-метал гурту Iron Maiden у 80-ті, нехай ті все одно записали свою «To Tame a Land».
При чому, проблема «Дюни» має системний характер, не так її автора, скільки цілої індустрії. Можливо, трагедія дилогії Вільнева полягає саме в тому, що вона є останньою квіткою шляхетного, але зав’ялого, і не треба боятися це констатувати, роду блокбастерних епопей. Сучасний медіа-простір настільки фрагментований та хаотичний, а його споживач розбещений дармовими дофамінами, що важко уявити, як зумери з хронічним дефіцитом уваги могли б скласти належну ціну тонким мазкам і техніці виконання епічного полотна Вільнева. Ось вам і причина, звідки такий дефіцит у якісній науковій фантастиці та великих наративах, у наших кінематографічних закладах громадського харчування.
Позаяк немає їх цільової аудиторії – немає і попиту. Сучасній молоді не зрозумілі проблеми дорослішання, життєвого вибору та відповідальності за нього Пола Атріда, вона не те що боїться робити вибір, вона не знає як чогось по-справжньому бажати. Можливо, настав час для кардинального повороту, і якщо без зайвої скромності й надмірного драматизму, ми стоїмо на порозі якогось великого переродження блокбастерних жанрів?
Чи народився вже новий Ходоровскі, який би здійняв у повітря старі правила та поставив з ніг на голову закони драматургії. «I Don’t Know» – каже імператор Шаддам IV, і ми лишимо тут багатозначну трикрапку.
Так чи інакше, зупинятися на досягнутому Вільнев, вочевидь, не збирається, на що натякає кліфгенгеровий фінал стрічки. Автори виконали обіцянку гідно адаптувати для широкого екрана першу книгу циклу, тож на нас очікує продовження історії Муад’Діба з «Месією Дюни», сподіваємося ще більших, міжгалактичних, масштабів. Адже: «Той, хто контролює прянощі, контролює Всесвіт».
Автор: Богдан Марченко
