У сінефілів відбулося справжнє свято: багатостраждальна «Дюна» Дені Вільнева нарешті вийшла в прокат. Фільм вже встигли як похвалити, так і посварити за мегаломанію автора. Нам екранізація популярного роману Френка Герберта сподобалася, тож розглянемо, чому все-таки обов’язково потрібно подивитися грандіозний епос в археофутуристичній обгортці, що розповідає про дорослішання і подолання страхів.
Чому «Дюну» вважали романом, який неможливо екранізувати?
Спочатку коротка, наскільки це можливо, довідка про те, чому «Дюну» прийнято вважати чи не проклятим для режисерів проектом.
У 60-х, будучи ще не відомим письменником, Френк Герберт написав роман, якому судилося стати бестселером, хоча й далеко не відразу, адже багатьом читачам «Дюна» спочатку здалася занадто затягнутою, похмурою й нетиповою історією, в порівнянні з популярною тоді фантастикою. Джерелами натхнення для Герберта слугувала арабська культура – алюзії на ісламський світ очевидні в описі фременів, що живуть на Арракісі, а ще особистість Лоуренса Аравійського, до якого відсилає персонаж Пола Атріда, крім того, досвід Герберта в сфері боротьби з екологічними катастрофами і ще один маленький нюанс – особливості вирощування галюциногенів. Погодьтеся, що змішати все це в одній книзі було досить неочевидним рішенням. «Дюна» полюбилася фанатам через дуже деталізований і великий всесвіт, що, втім, багато років лишалося перешкодою для потенційних екранізацій роману.
Для багатьох, хто читав книгу, дивився фільм Девіда Лінча або серіал, який виходив у 2000-му, сюжет «Дюни» переказувати не потрібно. Згадаємо лише те, що це історія про майбутнє, в якому люди живуть під владою імперії на далеких планетах. Величезною цінністю є прянощі (спайс) – їх видобувають на планеті Арракіс, де мешкають гігантські хробаки. Пряність є священним галюциногеном для фременів, а також «паливом» для надсвітових космічних подорожей. Головний лиходій барон Харконнен багато років контролював видобуток прянощів, але був змушений покинути планету, котру в якості пастки віддали під управління герцогу Атріду. Однією з центральних фігур роману є юний Пол – спадкоємець Дому Атрідів, який разом з матір’ю після зради Імператора і смерті батька, знаходить притулок у фременів, що оголошують його месією.
Екранізувати книгу мріяли ще в 70-х. Сам автор завжди хотів, щоб фільм за його романом зняв Девід Лін, який колись створив шедевральний «Лоуренс Аравійський», але той відмовився. У 1974-му «Дюну» віддали на відкуп любителю сюрреалізму й езотерики Алехандро Ходоровськи, чию так і не реалізовану версію називають зараз «найвеличнішим незнятим фільмом усіх часів». Для створення фільму були запрошені легендарні художники Ганс Гігер і Мебіус, які виконали знамениті розкадрування «Дюни», на головні ролі Ходоровськи планував покликати Орсона Веллса, Міка Джаггера і самого Сальвадора Далі. Але через надмірну масштабність задумів Ходоровськи, які вимагали непомірного бюджету, продюсери закрили проект. Уже в 1976-му році права на екранізацію викупив Діно де Лаурентіс, який спочатку звернувся до Рідлі Скотта, але потім запропонував цю роботу молодому і перспективному Девіду Лінчу. В результаті Лінч відзняв цілих чотири години, що було too much для продюсерської кліки, яка відмовила йому в фінальному монтажі й урізала картину до зім’ятої двогодинної версії. Сьогодні Девід Лінч вважає фільм найпровальнішим у своїй кар’єрі й не любить його згадувати. Незважаючи на те, що «Дюна» Лінча все-таки стала культовою серед фанатів режисера, її аж ніяк не можна назвати цілісною екранізацією роману, адже для непідготовленого глядача, особливо, незнайомого з літературним першоджерелом і його глосарієм, перегляд може стати по-справжньому болісним. У дві години вмістити об’ємний світ книги виявилося просто неможливо, а тому за нею закріпився статус такої, що неможливо екранізувати.
Канадський режисер Дені Вільнев, який зняв масштабні й вражаючі «Той, що біжить по лезу 2049» і «Прибуття», не раз згадував, що створення екранізації «Дюни» було для нього мрією всього життя. Він обіцяв не звертатися до напрацювань Ходоровськи та Лінча, й просто прийняв виклик довести всім тим, хто вже не вірив у те, що побачить ще одну версію «Дюни». За останні кілька років ми усвідомили, що у нас абсолютно немає вибору – дивитися «Дюну» Вільнева доведеться всім і кожному, адже ще до початку пандемії стало зрозуміло, що це найбільш амбітний проект за останній час. Втім, усі плани сплутав карантин, через що прем’єру фільму відклали, і стрічка вийшла фактично на рік пізніше, ніж було заплановано спочатку.
Отже, після побаченого думки критиків розділилися: хтось дорікає «Дюні» в нудній оповіді й усіченому впливі першоджерела, смисли якого не вдалося розкрити Вільневу, а інші називають фільм справжнім сучасним епосом, що вже можна вважати сучасною класикою. І тим, і іншим справжньою кісткою в горлі став той факт, що «Дюна» Вільнева – лише перша частина запланованої трилогії, а тому на екран перенесли тільки половину першого роману Герберта. Щоправда, хейтери «Дюни» говорять про зайву мегаломанію Вільнева і надмірний бюджет для такої незначної за змістом екранізації, а інші просто засмучені тим, що можуть не дочекатися продовження, доля якого залежить від касових зборів й успіху фільму на сервісі HBO Max.
Наш вердикт однозначно позитивний, і ні – ми не просто бажаємо йти проти псевдоінтелектуального мейнстріму, а спробуємо пояснити, чому «Дюна» Вільнева заслуговує статус культового епосу про дорослішання.
У світі Шай-Хулуда
За що не можна не любити Дені Вільнева, так це за його прагнення створювати на екрані справжній візуальний бенкет. У «Дюні» ідеально вивірена геометрія кадру, й коли на екрані неосяжні простори піщаного Арракісу, і коли ми бачимо стерильну обстановку в Харконненів. Від величезних просторів, космічних кораблів, виду гігантських хробаків у глядача може наступити справжня паніка – настільки незначною в порівнянні з ними здається людина. Втім, не бійтеся – так і потрібно, і не тільки для формування авторського посилу, де нікуди не дітися від екологічного і антиколоніального меседжу, закладеного у самого Герберта в тексті, але і для того, щоб це неймовірно красиве полотно розмовляло з вами саме мовою кіно, а не оголошувало істини через уста героїв. Оніричні флешбеки з прекрасною Чані, вихор піщаної бурі, битви з бездоганною хореографією – буквально кожен елемент візуальної складової фільму формує разючий і разом із тим чомусь затишний притулок для глядача. Не в останню чергу, завдяки тому, як багато уваги автори встигають сконцентрувати на особистості Пола Атріда. Ми намагаємося ідентифікувати себе з героєм Тімоті Шаламе, якому доводиться швидко подорослішати в досить екстремальних умовах.
Закиди в повільному темпі оповіді й взагалі нелогічні, адже фільм досить динамічний, хоча в деяких сценах майже дослівно цитує першоджерело. Якщо ви дивилися стару версію Лінча (зокрема, якщо ще й книгу до цього не подужали), то знаєте, наскільки складним буває «вхід» у сюжет «Дюни». Версію Дені Вільнева можна сміливо дивитися, навіть якщо глядач лише прочитав синопсис: нам докладно демонструють історію, яка стає зрозумілою для аудиторії. І зовсім не важливо, що Вільнев відразу ж не зняв продовження. Такий варіант екранізації «Дюни» є чи не єдино можливим в обставинах, що склалися.
«Дюна» Дені Вільнева на тлі «класичних» марвелівських блокбастерів виглядає прикладом в’янучого жанру, незрозумілим масштабним проектом, який не до душі і частині шанувальників поп-культурного проекту, і любителям камерного соціально-орієнтованого арт-хаусу (і те, й інше набило оскому).
Але чи є це проблемою фільму? Або, ймовірно, це проблема аудиторії і маркер нашого суспільства, яке з часом трансформується, а стрічка з універсальними посилами залишиться.
«Нова маскулінність» Пола Атріда
І навіть у тих, хто не поділяв культу зумерів, побудованого навколо Тімоті Шаламе, Пол Атрід у «Дюні» Вільнева стане новим «крашем». Юний і недосвідчений, він жадає пізнання і не боїться авантюр і страшних викликів, які постають перед його родиною і ним особисто: йому тільки хочеться знати, що все це не дарма, відшукати власне призначення. Вільнева тут можна покритикувати хіба що, за то, що він знову показує вже застарілий образ «обраного», від якого так вдало відійшов у «Той, що біжить по лезу 2049».
Історія Пола повинна була стати за задумом автора таким собі «посланням поколінню». Це значно виділяє фільм серед інших авторських картин, орієнтованих на молоду аудиторію, адже «Дюна» Вільньова майже в дусі класичної літератури прославляє подолання страху, який несе смерть і забуття, говорить про те, що життя – це буря.
«Дюна» не пропонує безпечного погляду на існування: світ величезний і небезпечний, повний зради, болю й необхідності воювати за те, що для вас є цінним. Не дарма Пола називають по сюжету книги не інакше, як Муад’Діб, що відсилає до кенгурової миші, що здатна адаптуватися до умов пустелі – її як символ боротьби за життя ми бачимо на екрані.
Це не бездумний персонаж із супергеройського кіно, і не умовний архетип блазня з недавнього нашумілого «Зеленого Лицаря». Образ Пола Атріда, сміливого і чутливого до проголошених матір’ю і батьком цінностей у феодальному суспільстві фантастичного майбутнього, можна назвати відповіддю на хворобливий і дуже давно поставлений питання про необхідність формування життєздатного конструкту «нової маскулінності».
Читайте також: «Легенда про Зеленого Лицаря» Девіда Лоурі: деконструкція маскулінності
Бене Гессеріт і фемінізм, який ми дійсно заслужили
Нова екранізація «Дюни», зрозуміло, не могла обійтися і без деяких корективів, які тут, однак, виявилися доречними. Зокрема, зміни торкнулися того, як тут показані Бене Гессеріт – таємна жіноча спільнота, яка виступає фактично тіньовим правителем і грає ключову релігійну й політичну роль. Сестрою Бене Гессеріт є і мати Пола Атріда – леді Джесіка. Вона потайки закликає преподобну мати ордену, якій необхідно випробувати Пола на витримку і здатність протистояти болю. Бене Гессеріт століттями навчали адептів тренуванню нервової системи й особливому Голосу, який дозволяє контролювати дії інших людей. Леді Джессіка з непомірно амбітними намірами виховати того самого генетично бездоганного Квісатц Хадерах, якого жадає отримати орден, без дозволу преподобної навчала таємним знанням свого сина, хоча повинна була народжувати і тренувати дочок.
Бене Гессеріт не виглядають карикатурними фентезійними космічними монахинями, як це було у Лінча. Леді Джессіка – повноцінна жриця-воїн, що володіє суб’єктністю, а весь орден демонструє пасивну потаємну жіночу сутність і водночас могутню силу, адже саме жінки, народжені із «вбудованим болем», більш стійкі до показаних випробувань. Це робить Бене Гессеріт самозреченими й цілеспрямованими, пробудженими магами, які володіють майже буддійськими практиками.
«Дюна» – пеплум серед фантастики
Дені Вільнев створив серйозну і похмуру, мужню фантастику, яка здається старомодною тим, хто жадає повної деконструкції канонів жанру. Якщо ви скучили за вітальністю й жорстокостю, яка була ще в умовній «Грі престолів», можна без перебільшень сказати, що тут це присутнє у всій красі.
«Дюна» – це, здається, історія, яка завжди буде небажаною для аудиторії з різних причин. Колись Френку Герберту дорікали в технофобії через відсутність у романі популярної в середині минулого століття робототехніки та архаїчність світу, в якому живуть персонажі. Сьогодні Вільневу дорікають в ісламофобії через те, що він замінив слово «джихад» на «священна війна». Але замовчують те, наскільки яскраво він показав алюзії на арабську культуру й навіть звернувся до суфізму, демонструючи єдність та мудрість народу пустелі.
Автори дійсно урізали ті політичні смисли, які були закладені Гербертом у романі, проте не варто забувати, що це лише перша частина. Ми мало побачили, але дуже заінтриговані. І навіть якщо все-таки не будемо мати задоволення подивитися інші частини трилогії з яких-небудь причин, Дені Вільнев зробив все, що міг, і цього більш ніж достатньо.
Тепер у нас є чудовий зразок кіно «поза часом», що не обслуговує публіку й втілює фантазії автора, який, про що не варто забувати, заслуговує іноді побути владним деміургом-мрійником.
Автор: Анастасія Капралова
