У часи, коли здається, що все навколо руйнується, головна задача — це не тільки вижити, а й зберегти здатність творити. Стояти на самому краю прірви, відчувати, як вітер розчарувань збиває з ніг, але вперто тримати інструменти в руках. Дивитися в ненаситну пащу хаосу внизу й при цьому майструвати міст через безодню, хай навіть із крихкого матеріалу власної надії. Так творили ті, хто йшов попереду: інтелектуали, які переживали жах історії не як кінець, а як шанс реалізувати внутрішні можливості та залишити свій відбиток під прапором нової історії. Сьогодні ми дихаємо з ними однаковим повітрям — воно просякнуте димом і водночас надією.
Тож піде мова про румунського інтелектуала, несправедливо забутого для україномовного простору, про Лучіана Благу. Його філософські есеї перекладено французькою, італійською, іспанською, угорською та німецькою мовами (також уперше українською незабаром буде надрукований Міоритичний простір), численні переклади поезії англійською, п’єси, перекладені та поширені далеко за межами Румунії. Його ім’ям названі університети, існує безліч праць європейськими мовами, що аналізують його філософські напрацювання не тільки у контексті румунської національної ідеї, проте український читач Благу якщо і бачив, та лишень на румунській купюрі у 200 лей під час подорожей.
Лучан Блага «Міоритичний простір»
«Трилогія культури» — переплетіння східних і західних філософських традицій. Збірка, написана на перехресті модернізму і традиціоналізму, пропонує глибинний погляд на взаємодію культурних і філософських впливів, що допоможе краще зрозуміти кризу ідентичності Східної Європи. Друга частина, «Міоритичний простір», запрошує читача до захоплюючої подорожі румунською свідомістю, відкриваючи приховані шари культури та її філософські корені. Вона показує, як самоаналіз і самопізнання можуть стати ключем до подолання національних комплексів та формування справжньої національної гордості. Переклад з румунської Єлизавети Єрмолаєвої.
Тож, пристебнути ремені, підготуватись до купи незрозумілих румунських імен, вирушаємо до детального вивчення біографії Лучіана Благи.
Згідно із саксонським порядком, архітектурні забаганки румунського народу вражають безладністю, проте безлад — це просто інша форма порядку. Це вираження сутності, життя, наділеного незмінними внутрішніми горизонтами, які живляться структурованим почуттям долі.
— Так описує своє рідне румунське село філософ Лучіан Блага. Цей мислитель, через свої філософські есе відкрив для румунських земель «спільне повітря», що вивело країну на шлях до європейської системи координат. Як він сам казав: «З часом долото набуває сили всіх молотів, які били по ньому». І дійсно, з багатостражденного долота Лучіана вийшов уже для всього світу Мірча Еліаде, який сам вважав Благу метром. У своєму інтерв’ю з Благою Еліаде констатує: «І все ж, Ви визначаєте людину як творця культури, і найвища похвала, яку можна віддати людині, – це її творча сила. Я говорив те саме багато разів і в різний спосіб. Але Ваші слова мають іншу вагу, і тому я радію, бо знаю, що вони будуть сприйняті з більшою готовністю».
Авторитет Благи був непорушний і для молодого Еміля Чорана (різниця у віку між авторами – 16 років), який публікувався у журналі «Гиндіря» за 1931 рік, і залишив позитивну рецензію на працю «Догматичний Еон». Навіть коли у 1934 році синхронно виникають дві абсолютно полярні роботи, що стосуються Румунії, як нації: катастрофічна «Преображення Румунії» Чорана та творча «Міорітичний простір» Благи, вони залишаються на одному рівні. Чоран вважав Благу найоригінальнішим румунським мислителем та винятком, що «нескінченно перевершує дух провінції».
Ба більше, знаний Константин Нойка в роздумах щодо філософії без вагань наголошує: «Система Благи — одне з найсміливіших філософських бачень сучасного світу». І з дивовижною щирістю додає: «Що я можу говорити, якщо соромно за себе за те, що я нічого не зробив для висвітлення ідей Благи у світі?» Якщо Константину соромно, ми зробимо це за нього, бо краще запізно, ніж ніколи.
Румунія, як і Україна, як і будь-яка інша країна Східної Європи, носила на собі тягар одночасного дару та прокляття — прокляття бути на пограниччі. Науковці та дослідники завжди звертали увагу на центри культури в Австрії, Німеччині, Франції чи Росії, ігноруючи «периферію». Проте на цій географічній межі, на перетині Сходу та Заходу, існує ще одна площина — світ Центрально-Східної Європи.
Тут постали цілі рухи, школи та особистості, яких Захід іноді бачить крізь спотворене скло. Вони або «вписані» в західний модернізм, або віднесені до «безрідних» митців в еміграції. Дивовижна штука: натомість представники азійських центрально-східних країн ревниво привласнюють собі будь-яких земляків, навіть тих, що виїхали з країни зовсім молодими (діти білої еміграції), чи навіть якщо вони публічно відхрещувались від батьківщини.
Особливо це стосується періоду міжвоєнного модернізму, з цього ряду яскравим прикладом буде Трістан Тцара, засновник дадаїзму, — румунський єврей, який робив свої перші кроки в Бухаресті під наставництвом класика румунської літератури Адріана Маніу (Adrian Maniu). Його перший журнал «Simbolul» був виданий румунською мовою разом із сюрреалістом Іоном Віня. Однак у статтях на теренах інтернету Тцара — богемний парижанин, майже ідеалізований французький митець. Там вказано, що «основною мовою в родині був їдиш» і що він «до 1918 року не мав румунського громадянства». Хто там в інтернетах розбере, правда ж?
Чому ж Трістан Тцара постає як богемний житель Парижа, тоді як Лучіан Блага, про якого ми говоримо, залишається в тіні, зберігаючи свій статус лише в межах Румунії? Тцара «вивіз» дадаїзм у Париж у 1919 році, і нагородив його званням «французької спадщини», тоді як культурна спадщина Східної Європи залишається маловідомою за її межами, якщо її не вивезли до «гідних уваги» країн.
Якби це була суха стаття для підручника, ми б обмежились тим, що Лучіан Блага — філософ, поет, драматург, дипломат і, звичайно ж, геній, інтелектуал, філантроп і ще купа красивих грецьких та латинських слів. Проте істинна його велич полягає в тому, що він зміг знайти «спільну мову» для всіх румунських земель, давши їм відчути себе частиною більшого культурного універсуму. Дав Румунії саме те, що Україні лише належить зробити.
Лучіан Блага народився 9-го травня 1895 року в самому серці Трансільванії, яка тоді ще входила до складу Австро-Угорської монархії (як і будь-яка країна пограниччя, Румунія політично складалася з частин загарбницьких імперій). Він був дев’ятою дитиною в родині православного священника і жінки, на ім’я Анна. До чотирьох років Лучіан мовчав, перебуваючи «під знаком міфологічної відсутності слів». Одначе коли він нарешті заговорив, розказав на весь світ, про що шепочуть німим дітям потойбічні голоси. Мірча Еліаде як інтерв’юер відмічав про Благу:
«Блага говорить рідко, майже по складах кожне слово, і зосереджено дивиться вам у вічі – але у вас таке відчуття, що його погляд проходить крізь вас, і часом ви відчуваєте спокусу повернути голову, щоб поглянути, куди він дивиться. Крім того, як я кілька разів мав нагоду переконатися в Бухаресті, Блага рідко буває радий поговорити. Він мовчить серед інших, і це мовчання іноді тривожно довге» .
Його освіта почалася в сусідньому містечку Себеші угорською мовою, а пізніше продовжилась у німецькомовному ліцеї. Реальність увірвалася в життя молодого Благи за кращим сценарієм, неочікувано: у червні 1914 року, коли молодий Лучіан закінчував ліцей, Гаврило Принцип вирішив застрелити ерцгерцога Франца Фердинанда, що запалило полум’я Першої світової війни. Мрії Благи про навчання філософії у Відні розсипались. Замість цього, він вступив до богословської школи в Сібіу. Сам Блага пізніше зізнався в автобіографії, що зробив це для того, щоб уникнути служби в Австро-Угорській армії.
Відносини Благи з військовою службою можна назвати, м’яко кажучи, ухилянтськими: у 1916 році він переїхав до Відня одразу після того, як Румунія оголосила війну Центральним державам. Це дозволило йому уникнути призову до армії, де він міг би опинитися в ситуації, коли довелось би знищувати власних співвітчизників і країну, яку він вважав рідною. Блага закінчив богословські студії у 1917 році, а вже у 24 роки здобув ступінь доктора філософії у Віденському університеті.
Якщо ми вийдемо за межі дат і цифр, то побачимо юнака з маленького куточка Австрійської імперії, який отримав першокласну німецьку класичну освіту. Він мав талант, амбіції та унікальну здатність відчувати та чути світ через своє «мітологічне мовчання». Його інтелектуальна подорож була нічим іншим, як поєднанням особистих здібностей і історичних обставин, що підштовхнули його до глибоких метафізичних праць.
Історіографія любить ділити на чіткі крайнощі: традиціоналісти — направо, західники або «європеїсти» — наліво. Це розділення здається простим і логічним. Проте варто пам’ятати, що і модерністи, і традиціоналісти були частиною покоління, яке пережило величезну трагедію Першої світової війни. Після неї вони разом побачили надію, саме вона на руїнах імперій побудувала нову Румунію — сталася Велика Унія 1918 року. Для молодих, амбітних інтелектуалів, таких як Блага, це об’єднання румунських держав стало символом особистої та національної незалежності. Вони були зухвалі й сміливі, готові заволодіти новою Румунією на тлі уламків старого світу.
Блага повертається до рідної Трансільванії, яка вже стала частиною Румунії. Він повертається, маючи за плечима досвід німецького ідеалізму та «безродства» в рамках великої імперії, і готовий власними зусиллями будувати нову державу. Наприкінці щасливого 1918 року, після об’єднання румунських земель, він пише до своєї майбутньої дружини: «Я відчуваю, як чудово ці три речі охоплюють одна одну: наша любов, об’єднання [румунських земель] і мої творіння… Яка велика Доля, яка Доля люб’язно схотіла, щоб ці три речі з’єдналися на землі?»
Після цього кар’єра Лучіана злетіла, ніби стисла пружина. У 1920 році, лише за кілька років після повернення, молодий інтелектуал уже смакує перші плоди успіху. У свої 24 роки він опублікував дві книги, які отримали національне визнання. Його ім’я звучало повсюди, його праці захоплювали та провокували. Здавалося, що весь світ розкривається перед ним: завершення докторської дисертації у Відні, майбутній шлюб із жінкою, яка стала для нього і романтичним, і інтелектуальним партнером, його музою, якій він присвятив окремий том поезії. Навіть його стосунки з Корнелією Бредічану мали не лише особисте, але й політичне значення: її брат займав високі дипломатичні посади, навіть брав участь у Паризькій мирній конференції як представник від Румунії, згодом це дуже допоможе прогодувати сім’ю.
Творчий шлях Благи в 1920-х і 1930-х роках нагадувало описаний у «Міоритичному просторі» румунський спосіб життя: приголомшливі злети змінювалися не менш нищівними падіннями. Молодий інтелектуал, попри свою популярність, часто стикався з нерозумінням і критикою. Відомий історик Ніколае Йорга, який після об’єднання Трансільванії з Румунією захоплювався його ідеями Благи про «румунську просторову матрицю» та його ліризмом, проте згодом назвав його творчість «надто абстрактною» та «зарозумілою». Йорга навіть рішуче виступив проти прийняття Благи до лав Румунської академії (а його думка була не останньою – це один з найважливіших представників «старої інтелектуальної школи, настільки значущий, що зараз пан Йорга ходить на румунській банкноті номіналом в 1 лей).
Саме тоді зароджується ідея всього життя Лучіана, його підхід до філософії як до метафізичної системи, що об’єднує різні аспекти буття. Чотири трилогії Благи — «Трилогія пізнання», «Трилогія культури», «Трилогія цінностей» і «Трилогія космології» — представляють різні аспекти його філософського підходу, але всі вони об’єднані загальною метафізичною основою.
Блага прагнув створити єдину філософську систему, в якій метафізика служить як сполучувальний елемент між різними частинами його теорії. Філософ знайшов у естетиці та загальнокультурній матриці основні елементи мистецтва, які стали моделлю для дослідження у філософії культури. На думку Благи, існування людини коливається між двома крайнощами: одна з них — це «небесне знання», яке досягається через раціональну логіку та об’єктивний світ, а інша — «люциферичне знання», яке виникає з глибин підсвідомості й веде нас у світ містерій і метафізики, що формує культурні цінності. Згідно з Благою, підсвідомість не є ірраціональною, а навпаки, представляє логічні категорії, що створюють багатогранну культурну реальність.
У центральному томі «Трилогії культури», а саме у Міоритичному просторі Блага сформував румунську систему філософії в архітектурному німецькому науковому стилі класицизму та ідеалізму. Він назвав основні, комплексні засади існування румунського народу, і цим став натхненником для всього наступного покоління.
Нерозуміння від лінгвістів та критиків переслідувало Благу з усіх боків: Георге Богдан-Дуйке (Gheorghe Bogdan-Duică), Еуджен Ловінєску (Eugen Lovinescu), і навіть Секстиль Пушкаріу (Sextil Puşcariu, корінний румун із Чернівців), який спочатку був його захисником і патроном, висловив нерозуміння щодо напрацювань молодого автора. Нерозуміння зі сторони Пушкаріу було особливо пекучим для Благи, адже його не можна було звинуватити у безпідставній ворожості.
Болісною була і критика модерніста Ловінеску: хоч він зарахував Благу до списку експресіоністів, він вважав його творчість непривабливою для розуму, такою, що не сягає підсвідомого рівня глибоких емоцій, попри її очевидний «ніцшеанський френетизм».
Звинувачення на адресу філософа різнилися: від «модернізму» до надмірного німецького впливу та навіть «божевілля» і «дивацтва». Найгостріше Блага відчував цю критику щодо своїх п’єс, які вважалися надто провокативними. Його психоаналітичний підхід до поведінки персонажів, а не морально-етичний, не відповідав очікуванням консервативної аудиторії. Навіть коли центральною темою його п’єс були румунські міфи, як, наприклад, у випадку з «Майстром Маноле» (Meșterul Manole) п’єса знайшла визнання далеко від дому. Дарма, що близькі до Благи інтелектуали (наприклад, Йон Брязу) високо оцінили п’єсу, засвідчивши, що вона здійняла румунську народну легенду до величі античного міфу. Історія розповідає про майстра на ім’я Маноле, який отримав завдання від князя звести величний монастир. Проте, попри всі зусилля будівельників, конструкція постійно руйнується. Одного разу Маноле почує голос із неба, що наказує принести жертву — замурувати в стіну монастиря дружину або сестру одного з будівельників, першу, що прийде принести їжі для робітників. Жертвою стає власна дружина Маноле. Лише після цієї страшної жертви стіни монастиря нарешті тримаються.
Ця трагічна історія не тільки слізна та приголомшлива для сучасного читача, вона символізує тугу за досягненням великого і вічного через невимовні страждання — мотив, що перегукується з багатьма давніми міфами про творення та жертву. В цьому ж списку можна згадати п’єсу Замолксіс, що стосується дакійського міфу. Поклоніння перед таємницею, шанобливе ставлення до природи, скромність у порівнянні зі спробами більшості філософів раціонально все пояснити — всі ці аспекти, які трактує Блага, були незвичними для тодішньої авдиторії.
Можливо, саме тому Лучіан Блага вдався до драматургії: завжди, коли немає раціонального пояснення вчинкам персонажів, автор виражається у театрі.
У 1924 році Блага тримає ще один удар: його дисертацію «Filosofia stilului» (Філософія стилю) не затвердили в Клужському університеті. Причина? Його робота виглядала як «революційний маніфест», який кидав виклик традиційній естетиці та, наче ураган, проносився через академічні канони. Дарма, що вона повністю була зведена на іноземній бібліографії. І що ж він такого «революційного» запропонував? Абстракцію, експресіонізм та спотворені форми Ван Гога. Можливо, Блага симпатизував художнику в його боротьбі зі сприйняттям реальності – ані реалістичною, ані відповідно до загальноприйнятого імпресіонізму. Очевидно, професорська колегія не оцінила передових рішень Благи, і залишила його без ступеня. Втрата перспективи здобути науковий ступінь пекла, ніби відкрити рана – йому потрібно було визнання своїх.
Така втрата вдарила не лише по самолюбству, а й по фінансах. Блага вирушає у добровільне вигнання до Лугожа – маленького містечка, де туга, здавалося, йшла в комплекті з домом сім’ї дружини. Тим часом його дружина, стоматолог, фактично утримувала сім’ю – не кожен філософ може дозволити собі розкіш жити коштом філософії. Тому інтелектуалу довелося відкинути свої надбання та взятися за більш практичну справу — дипломатію. У 1926 році, завдяки вдалим родинним зв’язкам (шурину, про якого ми говорили раніше), він стає пресаташе. І хоча Париж лишився тільки в мріях, Варшава теж була непоганим стартом.
Після Польщі були Прага, Берн, Відень і навіть Лісабон – ось так з інтелектуального підвищення до столів і приймалень посольств. Блага міг так холоднокровно аналізувати політичні процеси, як лікар аналізує хворобу пацієнта: все точно, без зайвих емоцій. Тому навіть під час роботи в Австрії він з ясністю змальовував прихід до влади нацистів, немов описував черговий рентген. Для людини, зануреної в політику таким чином, не представляло ніякого інтересу «примкнути» до легіонерів, чи кузистів, чи комуністів. З самого початку Блага не був фігурою «героя», радше фігурою «творця».
Ми не знайдемо в його листах чи публіцистиці гарячих слів ні за Легіон, ні проти, навіть не знайдемо спроб пояснити легіонерство як феномен. Він не був расистом чи антисемітом. Він не був ксенофобом. Він не був проєвропейським чи прорумунським. Він не був комуністом.
Його есе «Про расу як стиль» або «Про майбутнє румунської філософії» висловлюють ідеї, які через контекст стають політичними: в них він, наприклад, критикує расове месіанство гітлерівського націонал-соціалізму, або виступає проти впливу Румунської Православної Церкви на культуру та її спроби таким чином формувати разом із румунською державою християнсько-православну теократію. Це ідеї інтелектуала, який ставить особисту свободу і права вище расових і расистських категорій і релігії (включно з православ’ям). Єдине, що ми можемо засвідчити — він мав розум метафізика й володів енциклопедичними знаннями, якими займається наука.
На початку курсу лекцій «Про історичну повноту» у 1938 році Блага з передчуттям подальших історичних подій проповідує:
«Перетворення нещастя на позитивний творчий чинник — це те, що вимагається від народу в такій ситуації. Цей вирішальний процес перетворення нещастя на позитивний фактор творення долі нації буде в руках нового покоління».
Можна в це вірити, можна не вірити, однак наразі маємо один факт: Румунія — самостійна, незалежна країна на карті, що подолала злидні історії.
В кризовому уряді прем’єра Октавіана Гоги, за підтримки ексцентричного та яскравого короля Кароля II, Блага отримує посаду заступника державного секретаря Міністерства закордонних справ (1936-1938).
Мрія про академічну кафедру не покидала його, і ось, у 1939 році, Блага нарешті отримує свою професорську посаду в Клужі. Тріумф швидко змінюється новим історичним катаклізмом: літо та осінь 1940 року розписали нову трагедію для молодої Румунії. У червні 1940 року Бессарабія та Північна Буковина відходять до Союзу, а Віденський диктат забирає значну частину Трансільванії. Румунія залишається без своїх «ніг» та «серця». Вже у вересні того року король покидає країну, а згодом Румунія стає націонал-легіонерською. Блага ще не знає, що попри тяжкі часи (йому довелося евакуюватися в Сібіу), він має найвищу цінність зі всіх можливих — може публікуватися відкрито та безперестанно. В ці часи Лучіан Блага відігравав важливу роль у формуванні молодого покоління інтелектуалів. Він активно долучався до виховання студентів, які вступали до літературного гуртка в Сібіу. Під його впливом молоді літератори почали шукати власний стиль, надихаючись його ідеями та поетикою. Його робота призвела до появи людей, які продовжували виводити руральну Румунію «на передній план» своїми філософськими, літературними, естетичними роботами.
Практично всі учасники «Літературного кола Сибіу», що очолював Блага, стали класиками майбутньої румунської літератури. Романіст Марін Преда мало того, що зробив Благу персонажем одного зі своїх романів, він написав більшість своїх робіт на основі концепції, викладеної у Міорітичному просторі, Йон Д. Сирбу здобув ступінь із дисертацією «Від архетипів К. Г. Юнга до глибинних теорій Лучіана Благи», Йон Негойцеску повірив у свою геніальність завдяки наставництву Лучіана. Цей список можна продовжувати вічність, перелічуючи тодішній інтелектуальний бомонд: поет-неокласик Штафан А. Дойшан, есеїст та літературний критик Овдіу Котруш, поетеса та перекладачка італійської літератури епохи Ренесансу Ета Боеріу.
Після 1944 року настала окупація під відомим нам не з чуток брендом: Румунська народна республіка. Для Благи, як філософа-ідеаліста, місця в ній не було. Згодом з’явились функціонери, які вирішили використати його філософію як зброю звинувачень у фашизмі. Як це так: був при Легіоні, і його не чіпали, до того ж записаний в об’єднання «Друзі Легіону». Значить, точно фашист. При королі теж не чіпали, ще і дали посаду: виходить і фашист, і буржуй. Впливові функціонери із партії, такі як Лукреціу Петрешкану і, за іронією долі, власний докторант Благи, Павел Апостол, раптом оголосили його «неправильним мислителем». Далі починається ланцюг подій, що планамірно «закопував» та «маргіналізував» амбіції та талант вже зрілого автора.
Розквіт румунського інтелектуального естеблішменту 1920-1930 років вважається перерваним приходом до влади комуністів. Ці роки співпадають із сталінськими репресіями та Розстріляним відродженням в Україні. Трохи згодом ця хвиля кривавого терору докотилася до Румунії, охопивши кінець 1940-х – початок 1950-х років. Сумнозвісні табори в Сігеті, Окнеле Марі та Пітешті стали символами тих жахливих подій.
Травма, яку пережили Україна та Румунія в цей період, незмірна. Найкращі уми, які могли б вести нації вперед, були знищені сталінським режимом.
У в’язниці Сігет пішли з життя від голоду та катувань історик Віктор Папакостя, історик та професор Константин І. С. Бретіану, і ще багато інших представників інтелігенції. Не лише живі страждали від нелюдських умов, але й смерть не приносила спокою. Родинам не повідомляли про загибель їхніх близьких, а свідоцтва про смерть не оформлювали. У Окнеле Марі ув’язнені жували липове листя, щоб відстрочити неминучу голодну смерть і недуги, такі як цинга й авітаміноз. Тут смерть планували ретельно — день гибелі через голодування був передбачений охоронцями.
У Пітешті в’язнів примушували катувати один одного, руйнуючи їхню волю та вірність минулому. Окрім фізичного насильства, проводились політичні заняття з тематики сталінської пропаганди, що супроводжувались насиллям та доносами.
Це був період масового винищення інтелігенції — людей, чий інтелект та дух могли стати основою для відновлення націй. Сталінські режими стерли цвіт Румунії та України з обличчя землі.
За Лучіаном Благою пильно стежила Секурітате. Його друзі й знайомі піддавалися арештам, а політв’язнів, які мали з ним контакти, ретельно перевіряли в надії отримати компрометуючу інформацію. Люди режиму всіляко намагалися здобути від них свідчення, які могли б стати підставою для арешту. Ситуацію можна описати прозаїчно: легіонери хотіли привласнити генія румунської культури собі хоч на словах, комуністи в це залюбки вірили та хотіли вірити, однак не знайшли для цього жодних доказів.
У 1948 році Лучіана Благу зі своїм приходом комуністи фактично відсторонили Благу від активного творчого життя. Його усунули з усіх академічних і дипломатичних посад, позбавили можливості викладати в університетах та займатися наукою. Після відсторонення, Блага все ж знаходить спосіб залишитися у науковому середовищі, хоча й у скромнішій ролі. Він працює науковим співробітником Інституту історії та філософії Академії Клузької філії. У червні 1951 року його призначають головним бібліотекарем, а вже з липня 1954 року він стає заступником директора Бібліотеки Академії.
Після того, як його томи перестали видавати, Блага зосередився на перекладах (аби ж він міг публікувати). У цей період він завершив переклад «Фауста» Ґете, а 1958 року побачив світ перший том творів Г. Е. Лессінга в його перекладі. Лучіан Блага активно працював над перекладами як класичних, так і сучасних німецьких поетів. Як перекладач Блага вводить румунську мову на вершини європейської класики (можемо навіть почути Благу, що самовіддано розповідає про свою роботу над перекладом «Фауста» тут). Його нові поетичні твори, написані в цей час, не побачили світ за його життя — вони були опубліковані лише посмертно.
У 1960 році Лучіану Блазі діагностують злоякісне новоутворення у хребті. Ізоляція, постійне відчуття нереалізованості, невизнання з боку власного покоління — усе це наче повільно роз’їдало, і таки роз’їло зсередини, з самих основ та опор.
Лучіан Блага завершив свою земну подорож 6 травня 1961 року, у віці 66 років. Його похорон, що відбувся 9 травня — в день його народження, ніби став символом завершення циклу життя, де поетична крапка органічно злилася з нескінченним колом часу і простору, підкреслюючи таємничість життя.
Твори автора вийшли з-під заборони на друк посмертно, в 1962 році.
Після смерті поета, його роман «Човен Харона» (Luntrea lui Caron) був схований дочкою від сторонніх очей, залишаючись таємницею аж до 1990 року, коли нарешті побачив світ. Цей роман, над яким Блага працював останні роки життя, став його творчим заповітом. Наповнений автобіографічними елементами, він розкриває дві любовні історії, під якими проступає свідчення розколу та розкладання, що почалися у Румунії після закінчення Другої світової війни.
Що ж є найголовнішим у цьому творі? Любов, еротика, роздуми — жодне з них не здатне відвести нас від темряви, що невпинно насувається. Порятунок прихований у спогляданні та чуттєвості, у глибокому зануренні в красу і містерію буття. Таким був він — Лучіан Блага.
Автор: Єлизавета Єрмолаєва
