Молодь у традиційних суспільствах і сучасному світі. — Молодь як випробувальна лабораторія споживацтва. — Органічна концепція людини.
Кожен вік має міфологію, на яку заслуговує. Наша епоха зробила молодь своїм всюдисущим ідолом, якому вона відводить постійний і нав’язливий культ. Так, ніби основна турбота наших сучасників — бути молодими, або, не будучи молодими, вдавати з себе таких. І саме зловживання цим терміном викликає (або принаймні має викликати) підозру.
Дійсно, треба поставити собі те саме запитання про молодь, яке Жан Бодріяр ставить про новизну: у світі, де все бажає бути новим, чому так мало нового? Подібно до цього, саме тоді, коли молодість набуває магічного значення, як так сталося, що панівними цінностями, якими керується колективна ментальність молодих людей (мінімальний матеріальний добробут, гуманізм, турбота тощо), є такі «дідівські» цінності? Як пояснити парадокс суспільства, яке підіймає молодь на щити й відкидає у своїй ідеології, як і у своїх цінностях, смак до ризику, до виклику, до боротьби?
Але, по-перше, що таке молодість?
Етологічно це фаза становлення дорослої людини, точніше перехід від дитинства до дорослості. Фізіологія людини знає, що цей період, який триває приблизно від вісімнадцяти до двадцяти п’яти років, є фазою максимального динамізму. Людина, яка перебуває в стані безперервної молодості, відчуває під час цієї фази свого існування потребу в допитливості та пригодах, потребу, яка може зайти так далеко, що вона може пожертвувати своїм життям. Входячи в зрілість, людина здатна (це те, що відрізняє її від тварини) зберігати ці якості молодості — жагу до пізнання і смак до ризику, тому що вона є істотою, яка не є остаточно сформованою.
У цьому немає нічого дивного, адже в багатьох культурах «типовий чоловік» — це молодий індивід.
Це вік куроса, яким можна милуватися в музеї Парфенона; це також вік китайських воїнів на гравюрах епохи Мін.
Навіть у традиційних суспільствах, що передували індустріальній революції, чоловіки не брали на себе відповідальність пізніше. Не було переходу від дитинства до дорослості. У Римі у вісімнадцять років чоловік одним махом переходив від священицької мантії до чоловічої тоги. У Середньовіччі, з моменту, коли учень починав працювати, незалежно від його віку, він був інтегрований у світ дорослих. Генералам Наполеона Бонапарта часто було від двадцяти до двадцяти п’яти років, як і полководцям у битві при Кунаксі, описаній Ксенофонтом, які вели війська Спарти в бій. Цінності молодості були органічно інтегровані в соціальне ціле, так само як цінності зрілості й старості, що уособлювали рефлексію та досвід. Одне врівноважувало інше, без конфлікту. Звичайно, молодь збиралася під час традиційних фестивалів, але не як «вікова група» (в тому сенсі, в якому сьогодні ми маємо «середній вік»). Часто йшлося про те, щоб зібрати разом молодих людей, які мали вступити в шлюб, або тих, хто досягав віку, коли можна було носити зброю. Молодість означала протилежне тому, що вона означає сьогодні: не тривале друге дитинство, а входження у світ чоловіків, у реальний світ. Одним словом, молоді не було, але «молодість» пронизувала суспільні цінності.
Саме з епохи романтизму, а потім, особливо з індустріальної революції, з’являється молодь, яка розглядається як клас і як цінність.
Середнє подовження тривалості життя призводить до того, що вік відповідальності відкладається. Поступово з’являється проміжний вік між дитинством і професійним життям. У традиційних суспільствах із низьким рівнем шкільної освіти саме громада передавала знання індивідам, змішуючи всі вікові групи. Починаючи з ХІХ сторіччя, обов’язкова освіта й військова служба стали звичним явищем, а сім’я була зведена до мінімуму, щоб функціонально ізолювати молодь. Водночас у суспільстві розпочинається геронтократичний процес: професії структуруються у вигляді кар’єри, встановлюються вікові пороги для виконання обов’язків.
Починаючи з 1890 року, творів про підлітків стає дедалі більшає. Підліткова молодь стає цінністю, для якої характерні пригодницькі та вояцькі теми. Зароджується скаутинг у виразно воєнізованих формах. Обов’язкова військова служба перетворює європейські армії на угрупування національної молоді, а не на професійні різновікові війська. Скрізь можна побачити розквіт молодіжних рухів, які носять військову форму і прагнуть до соціального та політичного відродження. У школах-інтернатах та середніх школах молодь вчиться жити разом і визнає себе окремою верствою.
Між 1890 й 1910 роками література починає цікавитися підлітковим віком, а в пресі з’являються розвідки про молодь: лише в 1912 році у Франції було п’ять таких розвідок. Раймон Радіґе та Колетт у своїх романах проілюстрували культ молодості, якій «можна пробачити всі її надмірності», а Монтерлан у 1926 році зауважив, що розвивається нове явище – «юність», новий суперник фемінізму. Тим часом народився й розвивався культ спорту та олімпізму, заснований на звеличенні молоді, яку часто розуміли як носія язичницького оновлення. Щоб звільнити молодь від буржуазного ярма сім’ї, Жід виступив зі своїм знаменитим «Сім’ї, я ненавиджу вас», а тоталітарні й авторитарні режими, що виникли в росії, Німеччині, Італії, Греції, Угорщині та ін., вважали себе «диктатурами молоді».
Сучасність нових технологій, як у піонерів авіації чи героїв автомобільної швидкості, інтерпретується як властива молоді, а з іншого боку — майже парадоксально — певне прагнення повернутися до природи, добре представлене такими рухами, як Wandervogel [псевдо] в Німеччині. В обох випадках спостерігається однаковий потяг до дикої та агресивної чистоти, однакове прагнення молоді до відновлення творчої та войовничої функції, забутої буржуазним світом.
Однак, приблизно після Другої світової війни відбувається злам. Поступово на зміну «юнацтву» приходить епоха тінейджерів. Молодість «осаджується» в меркантильну функцію: на рівні ідеології та дискурсу вона визнає свій тріумф, але насправді молодіжні цінності зазнають краху. Бути молодим більше не означає віддавати своє життя за ідею, а радше «споживати» субкультуру, створену для молоді.
Подібно до своїх армій, функціональних і бюрократичних — попри молодий вік призовників — західні суспільства прагнуть одомашнити молодь, використовуючи формальний динамізм ідеалу молодості, успадкований з довоєнних часів. Починаючи з 1950-х років можна спостерігати два парадоксальні рухи: молодь втрачає свої організації та інституції, які суспільство споживання часто вважає надто «військовими»; ідеологія звеличує молодь як соціальну маргінальну групу з правами (засуджуючи «антимолодіжний расизм») і власною культурою, культурою підлітків, натхненних американською культурою.
Молодь стає сурогатом пролетаріату, а епігони Франкфуртської школи запускають тему боротьби поколінь. З одного боку, суспільство індивідуалізується і фізично організована молодь зникає; з іншого боку, ідеологія і культура конструюють те, що є нічим іншим, як симулякром молодості.
Поява на ринку численних повоєнних вікових груп збіглася в західних країнах з народженням «культури для молодих», яка вперше з’явилася в Сполучених Штатах. Започаткована в 1950-х роках серією фільмів, героєм яких був Джеймс Дін, а потім продовжена протягом тридцяти років модою на одяг (джинси), музику (рок, поп, диско тощо), їжу та ідеологію, ця молодіжна культура англо-американської слухняності та інтернаціонального покликання виконувала функцію відриву молодих поколінь від їхніх національних культур і включення їх у «нове суспільство споживання», в якому панували американські культурні стандарти. Таким чином було створено новий «інтернаціональний клас», який фактично став першою категорією повністю «західних» споживачів. Ідея молоді, успадкована з довоєнних часів, була, таким чином, використана як комерційний інструмент і, більш-менш свідомо, вихолощена з її змісту та позбавлена будь-якої революційної енергії. Нові покоління, народжені після травми війни, мали перевагу над своїми батьками в тому, що їм було легше відірватися від своїх специфічних традицій. Таким чином, молодіжна культура, так звана «змагальна і визвольна», стала першою серйозною спробою масовізації та культурної й економічної гомогенізації, здійсненою на «піддослідному» поколінні. Кульмінація цього процесу припала на кінець 1960-х років — епоху Вудстоку, коли молодь у віці двадцяти років була найчисленнішою. Після цього явище взяло паузу, але молодь завжди залишалася експериментальною лабораторією окциденталізму, його моди, звичаїв.
Тому необхідно з найменшою критикою і підозрою ставитися до доктрин «війни поколінь», які пропагував, наприклад, Маркузе, і до обґрунтованості протестних рухів, які мобілізували молодь до середини 1970-х років. Вони, а також андеграундні культури, що претендували на «розрив» із буржуазним світом, були не лише відновлені Системою, але й, що набагато гірше, надали їй нового дихання. По суті, функція «ідеології розриву» між поколіннями полягала в тому, щоб інтегрувати молодь через процес акультурації в нову форму світового капіталізму, технократичну і вже не патримоніальну, засновану на «американоморфному» стилі й вседозволеності звичаїв, покликану відірвати молодь від специфічної етнонаціональної моралі. Антибуржуазні дискурси та революційний аспект контркультури не повинні живити ілюзій: вони несуть ідеологію отупіння й поведінкові моделі, які ведуть прямо до гіперіндивідуалізму та культу мінімального матеріального добробуту. Теодор Адорно принаймні показав, що ритмічна музика є нічим іншим, як видимістю бунту, а її справжня мета — демобілізувати молодь перед тим, як пристосувати її до споживацького способу життя.
За таких умов не дивно, що теорії війни між поколіннями, протестні рухи та бунтарський стиль контркультур зазнали занепаду на початку 1980-х: після інтеграції в «американосферу» вони вже не мали жодної користі, окрім як у дедалі більш асептичних, майже академічних і фактично консервативних формах. Автентична контркультура молодого покоління, яка б постійно оновлювалася і передавала справді мобілізуючі теми героїзму та пригод, вселила б страх у серця гуманітарно-буржуазної культури. Кращим є індивідуалізм фальшивого розриву і псевдо-емансипації, в якому впізнають себе сьогоднішня «схвалена» молодь і їхні сорокарічні батьки, старі підлітки-шістдесятники, які уявляють, що вони залишилися молодими, хоча ніколи ними не були.
Багато сучасних соціологічних досліджень, у тому числі Центру перспективних комунікацій, свідчать про появу двох нових типів ментальності серед молоді: «схваленої», або інтеграційної, яка становить більшість, та «маргінальної», або дезадаптаційної, яка поки що є меншістю, але неухильно зростає серед тих, кому ще не виповнилося й 20 років. «Схвалені» повертаються до Системи після боротьби з нею, бо усвідомлюють, більш-менш свідомо, що вона є носієм їхніх власних цінностей. Розчарувавшись у чеснотах «революційності», ці нові дрібні буржуа зберегли гуманітарні, екологічні та пацифістські ідеї «лівих». Бажане майбутнє — це світ, в якому «мир» має бути збережений за будь-яку ціну. Панівними цінностями є вже не соціальна революція і навіть не особисті амбіції «динамічних молодих кадрів», а безпека і спокій вільного приватного життя, що складається з естетизації свободи, великої кількості вільного часу і «достатнього» доходу. Великі соціальні чи національні проблеми більше не цікавлять схвалених, навіть якщо вони — великі користувачі ЗМІ — плачуть про Польщу і завжди схвалюють «Амнесті Інтернешнл». Якщо вони й воюють, то лише за «якість життя», за побудову спокійного і дружнього суспільства. Ці нові прихильники холодного петинізму звинувачують національний динамізм і силу. Любителі магнітоскопів і практичних журналів, вони залишають свою авантюрну уяву для пальм Середземноморського клубу і живуть сексуальною свободою за посередництвом. Їм потрібне телевізійне, музичне й людське середовище, заспокійливе й усміхнене. Життя для них — це передусім приватне життя, гніздо чи кокон, далеке від фурору войовничості та реальних змагань.
«Маргіналізовані», які вже становлять 20% молоді віком від 15 до 25 років, на відміну від «схвалюваних», є незаангажованими. Вони не оскаржують і не схвалюють, «вони незацікавлені». Навіть не утопічні, вони замкнуті у своєму нарцисизмі, найчастіше утворюючи розрізнені мікрогрупи, кожна з яких має власний стиль. Їхня творчість часто неабияка, але вона спрямована на індивідуальну сферу або на реконструкцію маленьких світів, що складаються з видимостей і мрій. Вічні діти й разом із тим розчаровані дорослі, ці молоді люди перетворюються на шизофреніків: вони працюють, щоб заробити на життя — часто на змінюючи роботи — але їхнє справжнє життя десь в іншому місці. Вони ментально відсутні як на роботі, так і в суспільстві. Вічно шукаючи порятунку, вони штовхають свій мрійницький душевний стан у культурну маргінальність та ідеологічну байдужість, які не заважають їм ефективно інтегруватися в суспільство. Зрештою, треба ж «споживати», а без цього вони, звісно, не обходяться. Держава-Провіденс не має жодних претензій до цих нових молодих людей, чия внутрішня шизофренія залишає свободу дій будь-якій адміністративній диктатурі материнського типу. Зменшення амбіцій, пуповинна залежність і неотрайбалізм формують менталітет, який добре пристосований до економічних структур соціалізованого торгашеського суспільства з високим рівнем безробіття, низькою прогресією доходів і домінуванням загальної бюрократичної допомоги.
Тут дуже очевидний «вибух смислів», про який говорить Бодріяр: на розсіяне розмаїття стилів, фетишистських забаганок та інтимістських цінностей припадає величезна тиша: від молоді не лунає жодного дискурсу, жодного проєкту, жодного ідеалу.
У цю епоху, коли мовчазна зграя — це вже не армія, а молодь, усі говорять, немовби в якості компенсації про молодь. Ми переживаємо невроз молодості.
Вона стає якістю в собі, цілком відчуженою, в той самий момент, коли перестає бути схильністю духу. Очевидна й фізична, ця фальшива молодість хоче бути вічною, що добре підходить для суспільства, зацикленого на сьогоденні. Автентична молодіжна культура, навпаки, припускає, що юність — це перехід до світу дорослих, минущий стан. Справжній дорослий — vir у римлян, kalòs kàgathòs у греків — уживав у собі діонісійську молодість і аполлонічну зрілість, але перш за все він не мав наміру «залишатися» молодим, саме для того, щоб мати можливість актуалізувати, як дорослий господар себе, ту частину своєї душі, яка, що б не відбувалося, завжди залишалася творчою і юною. Ми ще дуже далекі від цієї органічної концепції людини…
Інфантилізації світу дорослих відповідає тому, що слід назвати варварським неологізмом «дорослішання» дітей і молоді загалом. Дитина-король п’ятдесятих і шістдесятих років перетворилася на дорослого юнака, але його батьки все ще ошелешені та все ще читають Мікі Мауса. Вони граються в молодість і гадають, що для того, щоб залишатися молодими, достатньо мати відповідний одяг, поведінку чи говір.
Ці легковажні риси масової культури компенсуються загальною демонстрацією «духу серйозності». Лібералізація звичаїв, яку щиро пророкують як нову мораль, погано приховує жорсткість поведінки. Соціальні ярлики й наскрізна функціональність повсякденного життя гасять усю радість, усю спонтанність суспільних відносин. Співи, сміх, міміка, сварки більше не характеризують людські стосунки, позірно «розкуті», але насправді ув’язнені в жорсткі рамки. Молодіжні вечірки — це сумні танці або електронні злягання з симуляторами «космічної війни», наступниками застарілих автоматів для гри в пінбол.
Зникнення молоді в суспільних відносинах відповідає, з іншого боку, інтелектуалізму, який панує в наш час. Esprit de géometrie повсюдно переважає над esprit de finesse, і це, разом з «літературною сферою», про яку говорить Олдос Гакслі, було поглинуто «математичною культурою». Сучасна молодь водночас є підготовленою, як вважається, перебільшено в математиці, і абсолютно примітивною у своїй мові, поведінці, стилі одягу, музичних смаках і так далі. Разом з тим, піднесення гіпераналітичного духу знищує будь-яку поведінкову свіжість у суспільстві в цілому. Сучасна молодь перебуває у великій небезпеці стати авангардом нової буржуазії, варварськими адептами комфорту та електронних зручностей, обмеженими технологічним прагматизмом і притупленою чутливістю від контакту з американською субкультурою.
Все відбувається так, ніби для того, щоб компенсувати демографічне старіння та насадження спорохнілих цінностей масового егалітаризму, соціальна ідеологія створила симулякр молодості та ув’язнила молодь у штучному світі, щоб не допустити справжнього бунту проти такого стану речей.
Але хитрість може обернутися проти тих, хто нею послуговується. Нехай творці фальшивої молодості будуть на поготові: поки хтось на сторожі, завжди може бути все, що завгодно. Молодість рано чи пізно може це збагнути. Як ріка життя, вона завжди повертається до кожного покоління. І ті, хто пильнує, є поруч. Вони сіють. Не для цього світу. Не для цієї молоді, а для іншої, тієї, що гряде.
Переклад: Олександр Античний
