Переднє слово
Кожна оцінка стосовно дій інших лежить глибоко на споді, вона, оцінка, закорінена в етику, яка визначає наше ставлення і яка притаманна конкретному часу – часу, в якому ми живемо. Те, що здається нам неприйнятним сьогодні, ще п’ятдесят років тому могло бути абсолютно нормальним; і навпаки. За влучною заувагою Тома Шиппі «психопатія двадцять першого століття загалом мало чим відрізняється від поміркованої виваженості дев’ятого». Найбільше нашого сучасника шокує те, як швидко стається те, що Ніцше назвав радикальною переоцінкою всіх цінностей, під час війни. Війна стирає штучні наративи і оголює нерв. Давня Північ жила в стані перманентної війни: навіть коли війна поступалась нетривкому миру – і то лише на певних територіях, у той час як на інших могли розгоратися найбільш безжальні події – навіть тоді жорстокість лишалась визначальним маркером життя.
Одне з джерел, з якого ми робимо такий висновок про менталітет північан – це, безсумнівно, Старша Едда. Текст цей поділений – суто умовно – на три групи: пісні про богів, себто міфологічні; пісні про героїв, себто Вьольсунґівський цикл – і пісня проміжна, де порівну змішано міфологічну і героїчну реальність. Це зовсім не значить, що в піснях про богів нема місця героїзму, чи що в героїчних піснях немає місця богам – таке взагалі важко уявити в часи тотальної сакралізованості суспільств. Це значить натомість те, що за переважними факторами – божественною чи людською характеристикою персонажів – ми можемо відділити ці пісні одну від одної. І ось тут ми натикаємось на таку пісню, в якій урівноважено божественне й людське, де з одного боку присутні істоти з-за огорожі, а з іншого і людський фактор важить надзвичайно багато. Що ж це за пісня? Йдеться про Сказання про Вьолюнда.
Völundarkviða – Сказання про Вьолюнда – це історія про коваля, який стає на шлях праведної помсти. І зовсім не просто так на початку статті ми зауважили, що питання етики отримує відповіді в залежності од часу. Позаяк історія Вьолюнда – це один із найбільших викликів етичного змісту, який кидає нашому часу – загального інфантилізму і гедонізму – Давня Північ з її дуже жорсткими правилами справедливої помсти. Тож глибше проаналізуємо цей текст – з боку етичного, але й з боку редукційного, тобто спробуємо реконструювати міф, який стоїть за Сказанням про Вьолюнда.
Про що співається в Сказанні?
Зачин цієї Пісні – адже їх таки точно співали – прозовий. В ньому йдеться про трьох братів, синів конунґа Фінів – Слаґфіда, Еґіля і Вьолюнда. Брати ці були мисливцями й у Вовчій Долині вони звели собі житло. Якось вранці вони побачили там біля озера трьох валькірій, які пряли льон. Поруч лежало їхнє лебедине вбрання. Дві з них були дочками Глодвера-конунґа і звали їх Гладґуд Біла Либідь і Гервьор Премудра, а третя була донька Кьяра з Валланду – то була Ельрун. Брати одружились на цих дівах-валькіріях у такій відповідності:
- Еґіль на Ельрун;
- Слаґфід на Білій Либіді;
- Вьолюнд на Гервьор Премудрій.
Та щастя їхнє тривало недовго – дуже скоро валькірії полетіли на війну, і двоє братів – Еґіль і Слаґфід – пустилися своїм дружинам услід. Вьолюнд же лишився вдома чекати дружину. І ось починається другий етап нашої розповіді. У Світьоді, тобто у Швеціїї, жив Нідуд-конунґ. Він мав двох синів і дочку. Її звали Бьодвільд. Конунґ був цей чоловік жадібний і віддав наказ захопити Вьолюнда. Адже Вьолюнд був ковалем.
Воїни прийшли до Вьолюнда в Ульвдаллір – Вовчу Долину – і перебираючи персні, один не повернули на місце. Повернувшись із полювання, Вьолюнд – стрілець гострозорий – не знайшов одного з перснів і вирішив, що його кохана Гервьор повернулась. Він заснув і прокинувшись відчув, що його зв’язали і він перебуває в ув’язненні. Перед ним був Нідуд-конунґ і той спитав Вьолюнда, де він знайшов у Вовчій Долині золото. Вьолюнд тут уперше проявив свій амбітний і саркастичний характер, коли досить туманно натякнув, що Нідуд те золото може пошукати десь на дні Райну – це було і натяком на прокляття, адже єдине золото з відомого нам, яке спочиває на дні Райну – це прокляте золото Вьольсунґів – і посилання Нідуда кудись до чорта на болоті. А ще він згадав про щасливий час, коли родичі – його брати – жили щасливо, себто з дружинами. Вьолюнд втратив це все – та найстрашніше було попереду. Нідуд забрав у Вьолюнда його меч собі, а перстень – той, що вкрали вої – віддав доньці Бьодвільд. Дружина ж Нідуда – а куди в скандинавському-то сказанні і без жінки-змії? – вказала на жагу помсти в очах Нідуда і наказово порекомендувала підрізати йому сухожилля – гадаю від цього ви точно здригнулися, але все лише починається. Далі його відвезли в ув’язнення на острів Севарстод, де він, наче раб, мусив ладнати для конунґа різні прикраси. І доступ до нього мав лише конунґ.
Вьолюнд мріяв лише про одне – він жадав помсти. І нарешті викував прикрасу для Нідуда – явно не першу, але, схоже, в цей момент він врешті зважився діяти. Забрати цей витвір приїхали двоє синів Нідуда. І шаленство взяло гору над Вьолюндом. Він стяв їм обом голови, зробивши з них чари, себто кубки, оздобивши їх сріблом – і вислав їх Нідуду. Очі він надіслав дружині Нідуда, а з зубів зробив пряжки для Бьодвільд. Щось там трапилось з браслетом (не пряжкою!) – тут у тексті лакуна – і Бьодвільд попрохала Вьолюнда полагодити на браслеті злам. Він погодився і відповів їй з лише йому зрозумілим сарказмом, що буде і вона задоволена, і її батько, й її мати – і ми прекрасно розуміємо про що він казав. А затим він напоїв жінку медом (знаний хейт на означення алкоголю) і відплату стягнув за образи, лиш за найтяжчу ще не помстився. Тут починається суще чаклунство – і це пов’язано з одним фактором, про який – згодом. Вьолюнд каже майже ритуальне прохання, аби крила донесли його до Нідуда воїв. І – злітає. Бьодвільд – і ми не конче певні того, що вона була саме зґвалтована – плаче й тужить за коханим. Вьолюнд тимчасом вже предстає перед згорьованим Нідудом, який питається його, як він – альвів володар – згубив його синів? Перед тим як відповісти Нідуду, Вьолюнд стягує з нього клятву з усіх найміцншу, облавком човна і краєм щита, спиною коня і лезом меча, що не Нідуд вбив жінку Вьолюнда Гервьор, і що опісля не вб’є іншу його дружину – доньку, так-так, саме доньку Нідуда – Бьодвільд, бо та носить дитя коваля під серцем. В тексті не зазначається, чи Нідуд надав клятву Вьолюнду, але той відповідає на питання конунґа – значить клятва таки дана. І відповідає він дуже жорстоко, остаточно добиваючи і конунґа, і його дружину – шкіра його синів у кузні Вьолюнда, ноги під горном, з очей зроблено прикраси для дружини Нідуда, з голів – сріблясті чари, а з зубів – пряжки для дочки Нідуда. І додає – Бьодвільд вагітна. Нідуд визнає, що він вражений волею і що вищий з мужів Вьолюнда не дістане, стріла до нього не долетить, бо він вознісся в небо високе. І – Вьолюнд злітає, лишивши Нідуда на самоті. Конунґ кличе раба найкращого свого Такрада, аби той повернув Бьодвільд, і коли вона повертається, питає у неї, чи справді та спала на острові із Вьолюндом. Ключова тут не ствердна відповідь, а те, що замість дієслова зґвалтував Бьодвільд застосовує звабив. Я, каже вона, поступилася хитрощам друга, я поступилася друга насильству – і краще б вона тієї години не знала. На сім пісня-сказання закінчується – і починається наше занурення в смисли цього тексту.
Перше сказання в Сказанні: діви й брати
Текст пісні відкривається історією про трьох братів і трьох дів, двох сестер і їхньої подруги. Цілком очевидно, що два ці фрагменти – історія дів і братів та історія про помсту Вьолюнда зіставлено штучно – і що це цілком окремі розповіді. Єдине, що їх поєднує, окрім постаті Вьолюнда, це перстень, та й то – вирізнено його з-поміж інших витворів коваля лише в епізоді приходу Нідудового війська. Сам Нідуд згадується на початку, але він тут вставлений просто задля скріплення оповіді: від його появи на початку тексту немає ніякого впливу на історію дів і братів. Ще є пізня згадка Гервьор в епізоді прохання клятви в Нідуда, що це не він її вбив – з чого постає закономірне питання: чому Вьолюнд взагалі вважає, що Гервьор мертва? На це питання немає відповіді, але судячи з усього автор тексту не переймався такими розбіжностями. Втім, це хитка гіпотеза – можливо Вьолюнд, зберігаючи прагматизм, не вірив, що якщо Гервьор не вернулась до нього на цей час, вона може бути жива. Війна на Півночі – річ невблаганна: косить всякого – і людство, і валькірійство.
А діви тут таки чітко означені як валькірії, в той час як расова приналежність братів не конче з’ясована. Але – судячи з подальшого найменування Вьолюнда як альва співочого – брати не є просто людьми.
Хоча ця гіпотеза теж є хисткою, адже співочим альвом Вьолюнда названо у другій оповіді, яка починається від приходу Нідудових воїв до його кузні. Як ми дізнаємось із тексту – щастя трійки пар супругів було недовгим – всього дев’ять зим вони були разом, а на восьму дівам стало тоскно, а на дев’яту вони мобілізувались у Вотанове військо. Двоє братів, Еґіль та Слаґфід, пустилися вслід, відтак повністю покинувши наш текст, а Вьолюнд лишився – чекати, як зауважено, на повернення коханої. Чому він не пустився услід коханій Гервьор? Найбільш реалістична відповідь – щоби автор зміг вплести його у другу оповідь про помсту. Втім варто ще взяти на озброєння суто скандинавську концепцію фаталізму – можливо, Вьолюнд просто прийняв долю – Урд – такою, яка вона є. Можливо – але ще ймовірніше, що це просто огріха заради подальшої участі коваля в нашій історії.
Тож навіщо скріплювати цю оповідь – вочевидь зовсім іншого жанру – з історією про помсту Вьолюнда? Насправді, нам так видається, що це зроблено задля репрезентації витоків Вьолюндової магії. Його зв’язок із дівами-валькіріями робить більш прозорим власні здібності Вьолюнда, які оприявнюються коли Вьолюнд взлітає. Ми висуваємо такий здогад – магічні сили Вьолюнда тісно пов’язані із його шлюбом з валькірією – а валькірія це, власне, один із варіант діси: духа-захисника в скандинавській міфології, який є проявом богині Урд, себто долі. Це добре пояснило б і рішення Вьолюнда чекати на повернення своєї діси-долі. Та це лише здогад, не дуже підкріплений реальними знахідками в тексті.
Друге сказання в Сказанні: помста Вьолюнда
Друга частина пісні є, власне, основною. Вьолюнд тут зазнає страшної наруги від Нідуда-конунґа, будучи викраденим його воїнами з власної домівки і ув’язненим на острові. Йому підрізають сухожилля і змішують в цьому інвалідному стані (ясна річ, ходити тепер наш Коваль не може) робити рабську справу суто заради насолоди конунґського двору. Але від самого початку – ще коли коваль досить жорстко дав зрозуміти своє ставлення до викрадачів, пояснивши де шукати золото з Вовчої Долини – Вьолюнд виношує план помсти. Він дочікується, коли до нього являться сини Нідуда і вбиває їх. Чому вони взагалі до нього прийшли, якщо раніше ми почули, що лише Нідуд мав доступ до тюрми-кузні Вьолюнда? Судячи з усього, вони це зробили потай від батька – і дуже за це заплатили. З їхніх тіл виготовлено прикраси, їх самих сховано в кузні, під горном. Та невдовзі за ними до коваля приходить Бьодвільд, аби полагодити браслет. Через лакуну в тексті ми не знаємо, що з тим браслетом сталося – але висунемо дуже огульний здогад: Бьодвільд йшлося зовсім не про браслет. Вона прагнула потрапити до Вьолюнда. Аби зрозуміти, навіщо їй це було потрібно, варто згадати про перстень і про його магічну силу. Викрадений воями Нідуда в коваля перстень був, радше за все, шлюбним перснем Гервьор, а відтак, коли його подарували Бьодвільд, зробив останню законною донькою Вьолюнда. Тепер Вьолюнд мав повне право на Бьодвільд. Але як це пояснює те, що вона сама прибула до коваля? Дуже просто – магічна сила перстня впливала на її рішення. Її тягнуло до коваля, як тягне жону до мужа. І Вьолюнд цим неминучо скористався. Він звабив – ми наполягаємо, що саме звабив, а не зґвалтував – Бьодвільд. Наприкінці тексту вона сокрушається, що це було найгірша година для неї. І тут уважний читач може помітити, що всупереч наші теорії про звабу, а не зґвалтування, в Сказанні вказано на споювання Бьодвільд медом. Мед тут – це алкоголь. Але – по-перше, ми не знаємо, чи пила лише донька Нідуда; по-друге, за тих часів це було не настільки злочинною дією – підпоїти законну дружину (зауважте на цьому). Та все-таки Вьолюнд не святий – він явно хотів у такий спосіб помститися Нідуду – не так збезчестивши Бьодвільд, як зробивши її вагітною. Хотів поставити батька, так би мовити, перед фактом. Фактом того, що в системі стримувань і противаг переміг, безсумнівно, Вьолюнд. І коли Вьолюнд, полишивши Бьодвільд на самоті, летить на крилах до Нідуда, він сповіщає конунґа і його дружину, що так, це він вбив їх синів, так, це він звабив їх доньку, і так, це вона тепер носить Вьолюндову дитину. А перед тим ще й стягує клятву з Нідуда, що той не вб’є свою доньку – бо навіть на ті мірки, схоже, Вьолюнд вважає Нудада неврівноваженим (та й чому йому вважати конунґа адекватним – той буквально в змові з дружиною зробив Вьолюнда інвалідом). Вьолюнд доходить завершення своєї помсти – він перевершує всіх, всі лишаються з носом, а Вьолюнд – Вьолюнд ще й літає. Ми окремо поговоримо про цю його здібність і чому ми тут бачимо редукцію певної міфологеми. Зараз важливо інше – Вьолюнд переміг, а переміг він тому, що Нідуд необачно подарував шлюбний перстень Гервьор своїй донці. І за діями дітей не дуже то й слідкував. Вьолюнд переміг – і Вьолюнд відлітає. А ми – ми далі вишкуємо сенси в тексті.
Етичність дій коваля Вьолюнда
Мабуть, це те питання, яке чи не найбільше хвилює читачів Сказання про Вьолюнда: наскільки етичними є дії Вьолюнда? У своїй книзі Сміючись і помру Том Шиппі дуже влучно зуважує:
Звісно, у цій історії є чимало такого, що можна було б назвати «морально неприйнятним». Для нас Вьолюнд є ґвалтівником і вбивцею дітей. Ми не вважаємо, що такого роду помста, хай навіть і за пограбування, обернення в рабство, тортури та скалічення, може бути виправданою. Але ж ми з вами живемо у світі, у якому існує поліція, завданням якої є карати всіх, хто зневажає закон. У Вьолюнда ж нічого такого немає. Те, що він робить, як ми з дедалі більшою очевидністю розуміємо, скероване не проти безпосередніх жертв — синів і дочки, а на їхніх батьків — грабіжника короля та шанувальницю каліцтв королеву, уразити їх через дітей буде найліпше і найболючіше. Волунд навіть намагається так-сяк захистити — щоправда, не цілком успішно — Бьодвільд та її майбутнього сина, котрий із часом стане знаменитим героєм і люди знатимуть його як Відію, або ж Вуду. Але найжахливішим у цій історії, як на мене, є гра слів щодо «vél», мудрованості Вьолюнда (в усіх можливих сенсах), значення, вкладене в каблучки та інші ювелірні прикраси, а також інкрустовані сріблом черепи, обернені на дорогоцінності очі, брошка, зроблена із зубів: жах, обернений на мистецтво вмілістю рук. Так само як поразка, обернена на перемогу завдяки чомусь мудрованому.
Том Шиппі навіть висиновує, що кування прикрас для Нідуда-конунґа на Севарстоді, є прихованим натяком на «кування» помсти Вьолюндом – важко сказати, чи це не є натягуванням пугача на глобус (дуже властивим Шиппі), але ідея щодо походження коріння «vél» дійсно дуже цікава і буде нами далі опрацьована. Повернемося ж до етичності.
Вьолюнд дійсно йде на дуже рішучі дії, хоча погодитись із Томом Шиппі в тому, що він ґвалтує Бьодвільд ми не можемо – та й не мусимо, що було нами доведено раніше. Інше, в чому ми погоджуємось із Шиппі, це те, що накладання ретроспекції на дії Вьолюнда – приклад захмарного позитивізму, некритичного до себе самого, але критичного до всього, що його оточує. Вьолюнд діє в інших умовах, в іншій системі моральних координат – і діє він вже як герой, а герой мусить протидіяти всьому сам, власноруч, без сподівання, що за нього вступиться умовний тінґ. Добре якщо вступиться – але це не більше за приємний бонус. Герой не мусить на це сподіватися. Та й загалом Вьолюнд – це чудовий приклад анти-героя, героя-з-іншого-боку. Героя-навпаки. Сказання дуже прозоро натякає на те, що Вьолюнд має всі підстави здійснити помсту. І навіть отримує від потойбічних сил допомогу в вигляді магічних здібностей. Навіть якщо він і викував крила, як вважає Шиппі, то недостатньо просто викувати крила – люди просто так не злітають на змодельованих пір’ях. Його політ – чітка вказівка на його силу, яка перевершує силу Нідуда. І Нідуду лишається тільки злитися на перемогу, на здійснену помсту Вьолюнда.
Втім, якщо ми таки вважаємо – а ми так і вважаємо – що коваль наш доньку конунґа не ґвалтував – тоді етичність дій Вьолюнда вже більш прийнятна. Діти, сини, яких убиває Вьолюнд, зазнають дійсно страшної смерті, і не цілком зрозуміло, чи не вони були серед тих воїв, які прийшли по Вьолюнда у Вовчій Долині. Можливо, що й не вони, але цей епізод появи синів у кузні майже точно дублює появу воїв у кузні – змінились лише локації і стан мудрого коваля. Якщо ж ці сини були серед воїнів – що власне цілком ймовірно, бо сини конунґа, які могли подолати шлях до острова, мусили бути вже здатні воювати і виправлятися у довгі експедиції – тоді дії Вьолюнда теж стають зрозумілими й прийнятними. Зрозумілими – бо він так мстився своїм викрадачам. Прийнятними – бо сама смерть юнаків не була жорстокою: Вьолюнд стяв їм голови, а всі подальші страшні кування були зроблені з мертвого матеріалу. Втім, ми не відкидаємо і гіпотези, що вбивством синів Вьолюнд переслідував мету натиснути на болюче їхнім батькам, як це вважає Шиппі. Адже саме так зробила і Ґудрун із Атлі, вбивши їхніх спільних(!) дітей, щоби помститися за вбивство Атлі її братів. Часи були жорстокими, а старозавітне «око за око» діяло повсюди, зокрема й на Півночі.
Холодна Північ не знала милосердя.
Варто також додати, що вся ця ситуація навіть з морально-етичної оптики тих часів від початку знаходиться поза юридичною площиною (а закон у тогочасних уявленнях пов’язаний з етосом нерозривно). З того, що ми знаємо з текстів про реалізацію звичаєвого права, закон регулює стосунки між вільними, між вільними і невільними, але цілком безпорадний, коли йдеться про благородних, про військову аристократію. Конунґ часто діє всупереч закону, адже може собі це дозволити. За правом сильного (читай: за свавіллям). Ясна річ, до певних меж: свавілля вартувало влади таким діячам, як Олав Святий і Гакон ярл Могутній. І все ж, у більшості випадків тінґ безсилий у конфлікті окремої персони з конунґом. Відтак кейс Вьолюнда одразу ж випадає з контексту уявлень про припустиме і неприпустиме. Тим-то, гадаємо, цей сюжет і цікавив авдиторію. Це така собі ритуальна, навіть не правова, колізія. Рівно так само, як і у метасюжеті Вьольсунґів-Нібелунґів
Тепер подивимось на все це узагальнено. Вьолюнд мститься за своє поневолення вбивством двох синів і звабою й завагітненням доньки. Чи не занадто жорстоко? Як сказати – просив же Нідуд й його дружина прикраси, тож отримали їх з тіл своїх дітей. Подарували шлюбний перстень Гервьор Бьодвільд – добре, значить Вьолюнд має на неї, Бьодвільд, повне право. Та й зрештою: найголовніших винуватців він не вбив – ані Нідуда-конунґа, що віддав наказ викрасти Вьолюнда, ані його дружину, через яку коваль став інвалідом. І ось тут криється ще один шар виправдання Вьолюнда. Можна подивитись на це, як на історію інклюзивності. Вьолюнд доведений суспільством (Нідуд і дружина) до маргіналізації і знівечений ними. Вьолюнд веде свою боротьбу за відновлення забраного в нього права на повноцінність, на автономію. І навіть помста Вьолюнда не повертає йому втраченого – просто тепер своє втрачене має і Нідуд із дружиною. Фактично, Вьолюнд врівноважує їх. Але й тут він робить останній красивий штрих – відлітає, лишивши всіх із носом. Тобто врешті перемагає. І на цій ноті, віддаючи читачу право на власну оцінку дій Вьолюнда (а читач у нас, як видається, точно не злий поборник лівих ліберальних цінностей), ми переходимо до найцікавішого – пошуку праміфу в хащах старого сказання.
Коваль і Бог. Вьолюнд і Нідуд-Тюр
Цілла ж і собі породила Тувал-Каїна, що кував з міді й заліза всяке знаряддя. Сестра Тувал-Каїна була Наама.
Біблія. Книга Буття. 22.4 (Пер. Івана Хоменка)
На думку про прихований міф за лаштунками Сказання про Вьолюнда натякає дуже багато деталей: магічні здібності Вьолюнда, його шлюб з валькірією, кування мудрованого, на яке вказує Том Шиппі, а також його непримиренна боротьба із Нідудом-конунґом – і найголовніше: Вьолюнда аж двічі названо альвом співочим. Розглянемо ці деталі почергово.
Ми не знаємо, звідки у Вьолюнда з’явились магічні сили: чи від містичного шлюбу із Гервьор, а чи він мав їх від самого народження, зрештою, біографія Вьолюнда, доступна нам з тексту, описується вже в дорослому віці, коли він здатен одружуватись (смерті ми теж не побачимо – фактично, нам надається лише невеличкий епізод). Але дуже таємничим натяком є праіндоєвропейський корінь vel/wel, який може вказувати і на мудрість, і на ремесло. Тут важливо зробити уточнення, що і мудрість, і ремесло в архаїчних спільнотах мали сакральне значення. Зовсім не дарма у багатьох традиціях чаклунство називається ремеслом, ба більше – ремеслом мудрих. Саме ковальство було вже тому сакральним ремеслом, що починало своє існування від легендарного засновника – або від бога, або від міфічної людини: Вяльняс в балтійській міфології, Тувал-Каїн у юдейській. Ковальство, як і всяке ремесло, сходило з висі, дарувалося, як вогонь Прометеєм. В якомусь сенсі таке знання – мудрість – були люциферичними. З цим пов’язано – і тут ми забігаємо наперед – те, що ім’я традиційного бога ковальства часто ставало в християнські часи ім’ям чорта. Так Вяльняс з бога-коваля почав асоціюватися із хтонічною істотою (і це саме християнство урівняло хтонічність і інфернальність – язичництво їх чітко розрізняло), а відтак став просто назвою чорта в мові. Те саме стало і з нашим Вьолюндом – він теж пожертвував своїм ім’ям для нової назви нечистого.
Коваль був або богом, або знаходився під його прямою протекцією. Ми не можемо стверджувати, що біблійний Тувал-Каїн не був колись богом, бо він цілком міг би ним бути. Бог-Коваль кував не лише якісь речі – він кував таємницю, містерію, фактично він кував дещо, що могло бути небезпечним для Деміурга. Дещо мудроване. Дещо таке, що врівноважувало безмежну могутність Деміурга. Цим дечим був перстень, але не фізичний, а як символ концепції влади, адже був він шлюбним, а відтак радше за усе золотим – золото ж це гамінґ’я, яка уособлювала талан, вдачу, достоту силу. Підсумовуючи – Коваль виковував могуть.
Але як це стосується Вьолюнда? Могло б і не стосуватись, якби Вьолюнд був простим чоловіком, звичайним ковалем, що подекуди звертається до примітивної магії; втім магія Вьолюнда не примітивна – він може літати, а його шлюб із потойбічною істотою виводить його за межі людського і вводить в сферу божественного. Валькірія не могла бути дружиною безстатусного смертного – який же статус був у коваля, що жив в глушині? Так, валькірії обирали собі смертних, але ці смертні були конунґами чи успішними (тобто мали добру гамінґ’ю) воїнами: Вьолюнд же був, повторимось, лише ковалем, не воїном і не конунґом. І все-таки Гервьор-валькірія обрала його. Ми можемо припустити, що це було не спонтанним вибором: Гервьор знала більше за нас, знала щось, приховане за текстом Сказання. Вона обрала не коваля, а Бога Ковальства. Якщо ця гіпотеза є правдивою, все встає на свої місця – тоді Вьолюнд ще бажаніший за конунґа чи воя. Він – втілений в епічного героя Бог. Бути богом, погодимось, найбільш почесно. Тоді магічні здібності не є отриманими від Гервьор-валькірії, а навпаки – це даність Бога Ковальства Вьолюнда, яка і прикликала Гервьор до нього. На підтвердження божественності Вьолюнда ми наведемо епітет, застосований у Сказанні – альв співочий. Судячи з контексту, Вьолюнд є альвом, при тому саме чорним (зовсім не толкінівським ельфом), які добре зналися на ремеслах і були дуже мудрими. Вьолюнд тоді – Бог-Коваль з роду Альвів.
Вернемося ж до тексту: коли Гервьор і Вьолюнд розлучаються, в оповідь втручається Нідуд-конунґ. Він із незрозумілих для нас причин чинить на адресу Вьолюнда жорстокі дії: викрадення, каліцтво, закріпачення і використання його рабської сили. Звідси починається конфлікт, який ми трактуємо як протиборство Деміурга і Коваля, уранічного (у вузькому сенсі небесності) і хтонічного богів, які не можуть не боротися – адже Нідуд прагне контролю над творінням, в яке записує Вьолюнда, а сам Вьолюнд воліє свободи і творчого хаосу. Нідуд – це Мітра, а Вьолюнд – Варуна. Те, що Вьолюнд може літати, є вказівкою на його божественні конотації: той, хто літає, технічно, може завітати в гості до небесних зал. Це не може подобатися Нідуду-Мітрі-Деміургу: він мусить приструнити Вьолюнда.
Хто ж ховається за маскою конунґа Швеції Нідуда, про якого, як і про Вьолюнда ми нічого не черпаємо з історичних джерел? Якщо вірити Дюмезілю – а його важко підловити на некомпетентності – то Мітра скандинавської міфології – це її початковий голова пантеону, Бог Тюр. Тоді й Нідуд є лише іпостассю Тюра. Неясно, хто стоїть за лицем неназваної дружини Нідуда – можливо, це сам Вотан? Не будемо приставати на цю теорію, адже вона не містить жодного, навіть несуттєвого доказу. Суперечливим є лише одна характерність дій Нідуда: вони занадто жорстокі для мітраїстичного бога. Але, якщо думати, що дружина Нідуда – це його соратник Вотан, тоді все встає на свої місця: це саме дружина підначує Нідуда підрізати сухожилля Вьолюнду – і такі дії були б хрестоматійними для Вотана, бога, схильного досягати свого аморальними шляхами. Знову ж, вивести, що дружина Нідуда – це соратник Вотан, можна лише логічним ланцюжком, і це не є достатньо науковим методом в нашому випадку.
На користь нашої теорії про Сказання як редукований міф можемо додати наступне. Конфлікт Коваля і Воїна/Деміурга зринає у багатьох індоєвропейських міфологіях, і, радше за все, виводиться зі спільного пра-сюжету. Цей сюжет має кілька вимірів сприйняття. Не в останню чергу це конфлікт культурних героїв. Адже і Коваль, і Воїн – творять культуру, кожен у свій спосіб. Але – чи немає тут і соціального підґрунтя? Скажімо, конфлікту між станами воїнів і господарників? Також напрошується конфлікт хтонічного і уранічного. Цікаво, що жодна з конфліктуючих сторін не є інфернальною. Конфлікт цей не має есхатологічних наслідків, не порушує, скажімо умовно, законів всесвіту.
Хай там як, приклади такого протистояння у міфології (фіксовано в осетинській, ірландській, еллінській, балтійській традиціях) надто чисельні, щоб ми могли відмахнутися від них як від низки простих збігів. Додамо, що у скандинавській традиції існує ще один, доволі яскравий кейс цієї міфологеми: герой Сіґурд і коваль Реґін. Вочевидь, для германців цей міф усе ще був достатньо актуальним, хай і в редукованій формі.
Спроба реконструкції редукованого міфу приводить нас до такої картини: зневажений Тюром (в обличчі Нідуда) Бог-Коваль з альвів (Вьолюнд), мстить йому і в такий спосіб стверджує, що влада є не лише в вищих богів, себто в асів. Це – широкий контекст. Більш вузький, без расової війни, виглядає так, що вічний конфлікт Деміурга і Коваля є тим конфліктом, який сховано за еддичним текстом[1]. Нам би, безумовно, хотілося б у це вірити, але остаточну оцінку стосовно нашої правоти ми лишимо читачам і фахівцям. Час перейти до висновків.
Деякі окремі висновки
Вьолюнд – Бог-Коваль і месник чи лише коваль, якому вдалось? Ми не знаємо відповіді на це питання, хоч і схиляємось до першого варіанту. Етичність дій Вьолюнда теж лишається суперечливою, але варто зважати на епоху і її, епохи, контекст. Для тих часів дії Вьолюнда були не так етичними, як ефектними: він перехитрив своїх ворогів, вийшов переможцем із ситуації, коли ніщо не було на його боці. Він вийшов переможцем власними силами – і зробив це у вкрай похмурий і саркастичний спосіб. Його дії можуть бути неетичними для сучасного читача, але вони є виправданими в тому культурному ландшафті, в якому Вьолюнд жив.
Нам же лишається тільки сподіватись, що образ Вьолюнда – будь він богом чи смертним, який вийшов за межі можливого – житиме в текстах, які ще чекають свої авторів. Слід докопатися до цих архаїчних сенсів. На добру путь!
Автор: Семен Бондар у співавторстві з Віталієм Кривоносом
Примітки:
[1] Біблійний Тувал-Каїн – це нащадок Каїна вбивці брата – Авеля. Він так само знаходиться в конфлікті з Богом-Творцем, просто через своє походження, він – Каїнове сім’я. Подекуди відповідності можна знайти в зовсім різних культурах.
