Англійський мислитель Джон Лок наряду із Томасом Гоббсом та Жан-Жаком Руссо є основоположним теоретиком суспільного договору як формотворчого принципу держави. Як і автор одіозного «Левіафану» Лок був сучасником Англійської революції, батько мислителя навіть служив у якості одного із командирів у парламентській армії Кромвеля. Але, напевно, той факт, що бурхливі революційні події, які розділили країну на ворогуючі блоки, припали на юнацький вік цього англійця, дозволив лишити оптимістичніший відбиток у досвіді Лока, позбавлений остаточної зневіри у людській природі, характерної для Гоббса.
Політичну концепцію Лока найповніше розкриває його фундаментальна праця «Два трактати про правління». Вона побачила світ у 1690 році та мала на меті абсолютно конкретну прикладну мету – сприяти теоретичному зміцненню основ правління нового англійського монарха Вільгельма ІІІ Оранського, штатгальтера Нідерландів, котрий прийшов до влади внаслідок подій так званої «Славної революції» 1688 року. Для Лока такий поворот в історії батьківщини був надзвичайно важливим із кількох причин: по-перше, воцаріння Вільгельма ознаменувало собою остаточну перемогу тієї опозиційної прокатолицькому королю Якову ІІ лінії, яку довгий час вперто проводив покровитель Лока граф Шефтсбері, із діяльністю та суспільними успіхами котрого була напряму пов’язана й доля мислителя; по-друге, факт того, що внаслідок тиску партії вігів було врешті запрошено та волею парламенту затверджено іноземного монарха, та власне перехід до конституційної монархії внаслідок прийняття «Біллю про права», котрий обмежив королівські повноваження, на справі продемонстрували життєздатність концепцій суспільного договору та правової держави.
Першочерговим приводом до написання праці стала, за словами Лока, надзвичайна поширеність оман, пропагованих політичним філософом, прибічником роялістів Робертом Філмером у трактаті «Патріарх», де Філмер слідує лінії класичного теологічного та патерналістського обґрунтування права влади абсолютного монарха. Лок береться розвінчувати погляди цього апологета абсолютизму, присвячуючи даній задачі увесь перший трактат.
Для перемоги над аргументацією Філмера Лок озброюється захистом особистої свободи кожної людини та критикою положень, згідно яких, перша людина, створена Богом – Адам, була водночас і першим абсолютним монархом, що отримав усе земне суще, включно із нащадками, до сфери своєї деспотичної влади. Звертаючись до біблійних сюжетів, Лок вказує на їх хибне тлумачення Філмером.
Перш за все необхідно було вирішити питання свободи. Філмер стверджував, що від самого народження людина є невільною, адже спочатку підкоряється батьківській владі, а згодом, набуваючи здатності приймати участь у суспільному житті, додає собі володарів, першим серед яких є власне монарх. Лок погоджується із тим, що, дійсно, існує певний період у житті кожної особистості, коли її життєдіяльність повноправно контролюється іншими – таким є положення дітей відносно батьків – але це є тільки тимчасовим явищем, котре триває до тих пір, доки, згідно загальновизнаних норм, людина не набуде здатності дослухатись до голосу розуму, після чого вона стає абсолютно автономною одиницею відносно попередніх зв’язків. До того ж батьківська влада не має нічого спільного із владою політичною, яка передбачає право видавати закони, граничним вираженням яких є можливість призначати покарання, що включають до себе смертну кару. Але ж які батьки можуть бути здатними розпоряджатись своїми чадами у такому дусі? Припускаючи такий стан справ, водночас необхідно припускати можливість визнання нормальним повстання проти природного закону. Тож, розглядаючи питання людської свободи, Лок зазначає, що не слід вторити помилкам Філмера та неправомірно ототожнювати владу як можливість деспотичного контролю та тимчасову батьківську владу, яка насправді набуває форм звичайного шанування, котре діти зобов’язані виказувати своїм батькам. Даною тезою Лок розпочинає руйнування підвалин права абсолютного монарха, котре Філмер намагався вивести із повноважень батька у сім’ї, й стверджує особисту природну свободу кожної людини.
Мислитель довершує критику абсолютизму твердженням про неможливість визнання будь-кого з сучасних йому монархів безпосереднім спадкоємцем Адама. По-перше, згідно свідчень Лока, жоден монарх задля обґрунтування права свого панування не апелював до походження своєї влади від права першого чоловіка. По-друге, той факт, що абсолютна монархічна влада передається нащадкам у порядку старшинства, та неможливість прослідкувати генеалогію монарших родів до біблійних часів остаточно нищать аргументацію Філмера.
Довершивши критику абсолютизму, Лок переходить до викладу власної оригінальної політичної концепції у другому трактаті, звертаючись до понять додержавного природного стану існування людства та суспільного договору. Звісно, сам набір засобів аргументації вже був далеко не новаторським. Чого вартує лише приклад Томаса Гоббса. Але автор «Левіафану» фактично діяв на чужому полі, обґрунтовуючи необхідність абсолютної монархії через теорію суспільного договору, що було нехарактерним для традиційного вектору. Найбільш доцільним і вичерпним зазвичай вважалося заснування права королівської влади на основі особливої божественної санкції, тим більше у Англії, де такий характер права мав тривалу традицію унаочнення – досить довго побутувала віра у те, що король здатен виліковувати найскладніші хвороби одним своїм доторком та благословенням.
Але найглибше коріння характеру Левіафана лежало в уявленні про людину як егоїстичну жорстоку істоту, від самого народження наділену зіпсованою природою. Тож кардинально відмінний підхід Лока до питань антропології дозволив дистанціюватись від тієї ролі, котру Гоббс відводив державі у врегулюванні міжлюдських стосунків, та інакше поглянути на умови природного стану.
З легкої руки Лока людина нарешті перестає бути докорінно злою істотою, що в умовах природного стану керується виключно власними страстями, підкріпленими природним правом, яке не встановлює жодних меж людській жадобі. Гоббсівьке «право на все» з легкістю перетворюється на відсутність будь-якого права, так як жодна людина за відсутності визначених механізмів виявляється неспроможною вивести якийсь об’єкт зі сфери прав оточуючих.
В умовах природного стану, яким його описують «Два трактати про правління», людські відносини характеризуються доброзичливістю, усі є рівними та вільними від народження, а поняття природного права піддається детальнішій розробці. Таким чином, кожен індивід визнається наділеним певним набором прав, найважливішими з яких є право на власність, життя та свободу. Ми бачимо, що Лок визнає можливим поділ на своє та чуже навіть без втручання держави, чию роль у появі власності навпаки підкреслював Гоббс. Більше того, інститут держави твориться саме заради того, аби захистити ці права, котрі є природними та невід’ємними.
У природному стані люди, окрім свободи, наділені можливістю привласнювати частину об’єктів шляхом праці, до того ж у цьому процесі вони зобов’язані керуватися розумінням міри необхідності. Проте, товарообмін та виникнення грошей на одному з етапів розвитку природного стану дозволяють накопичувати багатства та навіть використовувати працю інших. Таким чином, зважаючи на допущення майнового розшарування, концепція природного стану Лока є значно гнучкішою та різноманітнішою за ту, яку обстоював Томас Гоббс.
Збереження прав в умовах додержавного існування покладається на слідування нормам природного закону – розуму. У загальних рисах інтерпретація Лока слідує гоббсівській та уявляє цей закон як універсальну настанову, що звертається до кожної людини та диктує берегти своє життя та існування усього людського роду. Але, якщо в умовах «війни всіх проти всіх», просякнутої суцільною взаємною ворожнечею, цей закон єдино дозволяв покінчити із хаосом шляхом суспільного договору, для Лока слідування його голосу уявляється нормою, і навпаки випадки його порушення є лише спорадичними явищами. Зазіхаючи на чуже життя, свободу чи майно, людина ставить себе у відносини війни із потерпілим, котрий у свою чергу володіє усім набором засобів помсти, впритул до вбивства кривдника, якими він здатний компенсувати свої втрати.
Прагнення максимально убезпечити право користування власністю приводить людей до необхідності об’єднання у рамках держави, таким чином, внаслідок суспільного договору природний стан перетікає у громадянський. Суспільний договір передбачає загальну згоду щодо зречення певної кількості прав на користь новонародженого соціального інституту. Основним правом, яке підлягає зреченню є саме право судочинства, у даний спосіб визначення покарань передається у руки держави, котра зобов’язується регулювати суспільні відносини шляхом видання законів та стеження за їх належним виконанням.
Теорія суспільного договору, попри її оригінальне трактування англійцем, не була новиною. Втім, Лок першим вступає на поле інших теоретичних розробок, розвиток яких приніс славу його послідовникам, що характерно – передусім французам. Першим прикладом слугує розподіл державної влади на три гілки: законодавчу, виконавчу та федеративну (аналог виконавчої, що займається виключно питаннями зовнішньої політики) – принцип, який, найактивніше розвивав Шарль Луї де Монтеск’є. Другим же являється визнання народу джерелом влади, чим Лок закладає перший камінь у фундамент поняття народного суверенітету, розроблюваного у подальшому французьким просвітником Жан-Жаком Руссо.
Народ безпосередньо впливає на політичне життя держави, голосуючи на виборах та власне обираючись до нижчої палати парламенту. Але цим його повноваження не обмежуються, Лок визнає за народом право на повстання та насильницьке повалення влади у разі її нехтування правами та свободами людей. Тож громадянське суспільство виборює першість у держави, чия роль повинна полягати у гарантуванні невід’ємних природних прав людини та захисті від зовнішніх ворогів. У разі невиконання своїх обов’язків чи, що гірше, набуття деспотичних рис, влада може підлягати повноправній замінені на кращу. Тут знову ж таки проявляється відмінність поглядів Лока та Гоббса. Суверен в уявленні останнього повинен наділятися необмеженою владою, зважаючи у своїй діяльності лише на збереження держави як такої, що єдина вберігає суспільство від деградації до стану «війни всіх проти всіх». Конституційний монарх Лока же править виключно відповідно норм закону та зобов’язаний втримуватись від сваволі.
Обстоюючи у «Двох трактатах про правління» принципи невід’ємності людських прав та свобод, держави як їх гаранта; верховенства закону, єдиного для всіх поза становою належністю та положенням у суспільстві; поділу державної влади на три гілки та визнання народу єдиним джерелом влади, Джон Лок увійшов історію як один із першопрохідців теорії політичного лібералізму, чий вплив на світову історію складно переоцінити.
Автор: Іван Калюга
