Ежен Грін – далеко не найпопулярніший режисер навіть серед шанувальників арт-хаусного кінематографа. Його стрічки абсолютно незаслужено перебувають поза полем зору широкої аудиторії, яка, втім, ледве доторкнувшись до загадкового світу його мінімалістичних кінострічок, залишається під глибоким враженням. «Міст мистецтв» (2004) – один з найбільш знакових фільмів не просто режисера, а багаторічного дослідника бароко, драматурга й театрального критика, теоретика кіно та театру. Ця стрічка порушує безліч філософських і культурологічних питань, її приналежність до категорії «немасового» кінематографу може як приваблювати, так і відштовхувати аудиторію. Однак, тонкий баланс між серйозним і несерйозним, елементи своєрідної сатири та загальний іронічний тон кінооповіді в поєднанні з романтизмом, а також майстерне використання посилань на найвидатніші шедеври в історії західної культури – все це робить фільм обов’язковим до перегляду для тих, хто цікавиться гуманітарними науками та мистецтвом.
Хто такий Ежен Грін?
Ще в кінці 1970-х виходець з Нью-Йорка Ежен (насправді його звуть Юджин, своє ім’я він змінив на французький лад, вважаючи себе частиною виключно французької культури) Грін заснував театральну трупу під назвою «Театр мудрості», яка ставила п’єси та опери авторів епохи бароко. Крім діяльності в театрі, Ежен Грін пізніше займався тим, що викладав вокал і театральне мистецтво, написав кілька теоретичних текстів і тільки в 2000-х занурився в нову для себе нішу – кінематограф.
Така еволюція професійної діяльності Гріна здається досить логічною. Потрібно сказати, що одним з досягнень епохи бароко є опера, чималий внесок в розвиток якої зробив Клаудіо Монтеверді (його музику можна почути у фільмі «Міст мистецтв»). Опера колись стала справжнім відкриттям через те, що її сприймали як остаточну форму мистецтва, що синтезує музику, образотворче мистецтво, акторську майстерність і хореографію. У ній висловлювалося прагнення до ідеальної гармонії у художників бароко, їхнє бажання висловити ідею божественної досконалості світу. Сьогодні саме кінематограф можна вважати, свого роду, «граничною формою мистецтва».
Режисерський почерк Гріна
Як кінематографіст Ежен Грін зазнав впливу таких режисерів, як Жан Есташ і Робер Брессон. Фірмова стилістика Гріна відрізняється надзвичайною аскетичністю при майже сентиментальному ставленні до персонажів та їхніх образів, іронічністю та лаконічністю діалогів з деякою урочистістю в їхній простоті. Фільми Ежена Гріна ( «Світ, що живе», «Португальська черниця», «Сапієнца», та ін.) – це завжди камерний кінематограф, який не виглядає помпезно та не вражає візуальною винахідливістю. Герої в кадрі поводяться відсторонено, в більшості випадків це обізнані в житті молоді люди, які перебувають у пошуку смислів, а також збагачення своєї душі. Попри те, що Грін піднімає складні теми, йому вдається розкривати їх без найменшого нальоту банальності чи пафосу.
Режисерський почерк Гріна практично завжди пізнаваний, в тому числі, через використання таких прийомів, як «фронтальна вісімка» або «фронтальна мізансцена». У деяких сценах персонажі з’являються в кадрі окремо або поперемінно з іншим учасником діалогу, озвучуючи репліку або зовсім зберігаючи мовчання. При цьому ми можемо помітити, що герої дивляться не на інших персонажів, а на глядача (іноді здається, що навіть «за глядача», намагаючись вловити щось, що вислизає та залишається позаду), тому нам здається, що при перегляді фільму ми стоїмо перед дзеркалом, мимоволі ідентифікуючи себе з тими чуттєвими образами, які намагаються донести актори.
Театральна реальність фільмів Ежена Гріна не повинна відлякувати глядача. Незважаючи на штучно збудований простір, зображене на екрані народжує цілий спектр почуттів та емоцій, стрімко знаходить відгук у аудиторії, завдяки універсальності проблем і питань, що підіймаються. Ежен Грін, відсилаючи глядача до поезії Мікеланджело або музики Монтеверді, не просто демонструє перелік власних уподобань або хоче насильно наповнити авторську роботу інтелектуальним контекстом. Він намагається донести, наскільки важливо жити та насолоджуватися культурою, зміцнювати її за допомогою індивідуального досвіду переживань, щоб протистояти забуттю та холодному раціоналізму утилітарної сучасності.
Іронія, краса та любов у фільмі «Міст мистецтв»
Місце дія фільму – Париж. Події (розповідь ділиться на шість частин: «Бути щасливим», «Революційна думка», «Маска», «Сара», «Мануель» і «Міст Мистецтв») відбуваються приблизно в період 1970-80-х років, однак, в даному випадку цей факт не має принципового значення. Питання, які зачіпає стрічка, є позачасовими і разом із цим надзвичайно актуальними для сучасності. Назва відсилає нас до реально існуючого в Парижі пішохідного (причому першого залізного в місті, а тому і знаменитого) мосту через Сену. Як правило, це надзвичайно популярна міська локація, проте у фільмі міст завжди демонструють порожнім і безлюдним, що підкреслює символічне значення його назви, а не буквально важливість територіального позначення.
У картині є дві основні сюжетні лінії. Перша з них пов’язана зі співачкою на ім’я Сара. Дівчина з незвичайним голосом співає в ансамблі барокової музики, яким керує Неназваний. Керівник та солістка мають різні погляди на те, як саме потрібно співати мадригали Клаудіо Монтеверді та взагалі служити мистецтву. Неназваний уособлює жорсткі рамки академізму, який пригнічує чуттєвий потенціал талановитої Сари. Відсутність можливості вільної творчості фактично губить співачку, та навіть почуття до її коханого Мануеля не рятують дівчину від трагічного фіналу. Прірва між нею та Мануелем в сприйнятті мистецтва й сенсу існування людини як такої виявляється важливішою за земну любов.
Друга сюжетна лінія розповідає про студента, якого звуть Паскаль. Він зустрічається з дівчиною на ім’я Крістін: вона готується до отримання ступеня агреже з філософії. Паскаль навчається в університеті та має писати магістерську дисертацію на тему трансцендентального матеріалізму Андре Бретона (загостримо увагу на темі його наукової роботи). Проте написання дисертації, як і навчання взагалі, не цікавить Паскаля. Відкритий до істинного пізнання, щирий у жазі до почуттів молодий хлопець демонструє надзвичайну чистоту сприйняття мистецтва. Наведемо один з діалогів між Крістін та Паскалем:
«– Ти не прокидаєшся?
– У мене немає занять.
– Але ти повинен працювати.
– Навіщо?
– Для того аби закінчити магістерську дисертацію.
– Навіщо?
– Ти не хочеш почати жити?
– Я вже живу. Просто намагаюсь отримувати від цього задоволення».
Паскаль не вважає за потрібне відкладати життя для того, щоб читати літературу на тему своєї наукової роботи та взагалі займатися тим, що не приносить йому радості. Коли Крістін намагається заперечити йому та каже, що він недостатньо досліджував свою тему, Паскаль відповідає: «Я недостатньо дослідив своє тіло». Для нього не мають значення кліше у сприйнятті мистецтва чи науки, і якщо для когось поезія Мікеланджело – це «звичайний неоплатонізм», то для нього це щось зовсім нове, позаяк він може відчути його вірші та взаємодіяти з ними шляхом духовного відкриття та переживання.
Тут доречним буде навести цитату одного з найбільш яскравих представників світобачення епохи бароко, що грає не останню роль в авторській роботі Ежена Гріна – французького філософа та вченого Блеза Паскаля.
«…Мы не можем просто смотреть на адвоката в мантии и квадратной шапочке и не составить себе при этом благоприятного мнения о его познаниях. Воображение всем владеет; оно создает красоту, праведность и счастье, к чему стремится мир. Я бы очень хотел взглянуть на итальянскую книжку, которую знаю только мысли по названию — но оно одно стоит многих книг: Della opinione regina del mondo. Я подписываюсь под ней, не читая,— разве только в ней есть что-то дурное. Таковы вкратце деяния этой лживой способности, которая дана нам словно специально для того, чтобы неизбежно вводить нас в заблуждение».
Б. Паскаль, «Мысли».
Поезія для нашого героя набуває сенсу в індивідуальному переживанні та в момент відкриття прекрасного в прочитаних віршах. Також герой фільму промовляє приголомшливе в своїй простоті питання до Крістін, коли застає ту за читанням Гайдеґера: «І як, цікаво?». На що дівчина відповідає: «Не будь вульгарним». Їй незрозуміло, яка взагалі мета цього питання, якщо Крістін необхідно читати Гайдеґера, по суті, виключно для того, щоб закінчити навчання та зайняти певне місце в суспільстві.
В образі Крістін втілюється тонка іронія Ежена Гріна над академічним товариством, яке перетворило науку в профанацію. Для дівчини філософія – це кількість прочитаних текстів в рамках вузької спеціалізації, а не спосіб мислення та пізнання світу. Протест Паскаля, виражений мовчанням, недоступний для розуміння Крістін, що змушує її піти.
Більш жорстоким виявляється зверненням Неназваного до Сари, яку він сильно ображає після чудового виступу, намагаючись підпорядкувати її власному вузькому сприйняттю та загасити в ній вогник самобутності.
У кадрі не один раз з’являється статуя Святого Себастьяна, що не тільки натякає на нетрадиційну сексуальну орієнтацію деяких представників французької богеми, а й на жертовну природу служіння (в даному контексті служіння мистецтву).
Сара не знаходить себе у світі, де є Жужу і Гігі, які точно знають, як потрібно виконувати роль Федри, але не можуть усвідомити власних безглуздя, вульгарності та продажності.
В оточенні керівника ансамблю, який спілкується з чиновниками та представниками богеми, знаходиться також хлопець на ім`я Седрік. Саме його сльози ми можемо спостерігати під час виконання Сарою мадригала Монтверді («Lamento della Ninfa» Клаудіо Монтеверді звучить протягом фільму кілька разів). Седрік виявляється єдиним, хто розуміє, наскільки прекрасним є голос Сари. Проте цього також недостатньо: всі маски скинуті, правда оголена, та залишається тільки один шлях – у темні води нічної Сени.
Аналогічний кінець бачить для себе і Паскаль. Його єдина мета полягає у тому, щоби реалізувати себе, жити відповідно до власних справжніх бажань. Але в світському світі важко існувати, керуючись подібними принципами. Від смерті його рятує платівка з мадригалами Монтеверді, яку хлопцю напередодні подарувала Крістін. Краса музики та записаного на платівці голосу співає Сари дарують йому ще один шанс, показують новий сенс та додають сил жити та любити.
Справжнє кохання в цій картині представлено платонічним почуттям Паскаля до Сари. Її голос стає для нього провідником у світ життя і світла, але вона вислизає від нього – їм не судилося зустрітися. Голос Сари – це можливість пробудити в собі щось більше за звичайну чуттєву любов. Паскаль отримує новий інтелектуальний та енергетичний потенціал, який рятує його, в першу чергу, від смерті духовної, а вже потім фізичної.
«– Між двома мовчання ми зустрілися, ми любили один одного, ось наша реальність.
– Реальність говорить, що я тут, а ти – в іншому місці. Реальність говорить, що нас розділяє ріка.
– Ні, це говорить не реальність, а людський розум.
– Хіба людський розум не вищий за реальність?
– Ти знаєш, що ні. Людський розум глухий…».
Подвійність та суперечливість бароко
Бароко присутнє у фільмі не тільки для того, щоб здивувати глядача красою музики Клаудіо Монтеверді та впливати на аудиторію таким шляхом (хоча про це також не варто забувати, попри те, що композитор є представником перехідного періоду від Ренесансу до Раннього бароко). Ежен Грін підкреслює незмінну правдивість бароко як способу мислення та своєрідної філософії, актуальної й для сучасності, зокрема.
Барокове двоїсте розуміння світу та людини пов’язане з відчуттям розколу та необхідністю естетичного переживання як засобу боротьби з невизначеністю. Не дарма ім’я головного героя – Паскаль, це відсилає нас до персони знаменитого французького філософа Блеза Паскаля.
«Человек – точка пересечения двух миров. Об этом свидетельствует двойственность человеческого самосознания, проходящая через всю его историю. Человек сознает себя принадлежащим к двум мирам, природа его двоится, и в сознании его побеждает то одна природа, то другая. И человек с равной силой обосновывает самые противоположные самосознания, одинаково оправдывает их фактами своей природы. Человек сознает свое величие и мощь и свое ничтожество и слабость, свою царственную свободу и свою рабскую зависимость, сознает себя образом и подобием Божьим и каплей в море природной необходимости. Паскаль, у которого было гениальное чувство антиномичности религиозной жизни, понимал, что все христианство связано с этой двойственностью человеческой природы».
Н. А. Бердяев, «Смысл творчества (Опыт оправдания человека)».
З точки зору філософа Паскаля, особистість знаходиться між небуттям і буттям, пізнання не дає необхідних відповідей на питання про сутність людського життя. Кризове світовідчуття людей в епоху бароко резонує з нашим сьогоднішнім світорозумінням, коли людина відчуває власний розрив з божественним з одного боку та необхідність побачити справжню реальність в матеріальному світі з іншого боку, причому на неймовірному рівні болю та гостроти. Тут необхідно згадати назву наукової роботи головного героя «Моста мистецтв», акцентувати увагу на його живому сприйнятті чуттєвих аспектів та майже неоплатонічному тяжінні до екстатичного переживання як до джерела. Так чи можна подолати позначений автором розрив?
«…И в довершение нашей неспособности постигать вещи – то, что они сами по себе просты, а в нас соединились две природы, противоположные и различные: духовная и телесная. Невозможно, чтобы мыслящая часть нашего существа была не духовной, а какой-то иной; и полагать, что мы просто телесны, значило бы отнять у нас всякую способность познания вещей: нет ничего более нелепого, чем утверждать, будто материя познает саму себя. Мы не можем знать, как она это делает. Таким образом, если мы только материальны, то лишены всякой способности познания, а если состоим из духа и материи, то не можем в совершенстве познавать простые вещи, духовные или телесные. Вот причина того, что почти все философы смешивают идеи вещей и говорят о вещах телесных, как о духовных, а о духовных, как о телесных. … человек для самого себя – самый загадочный предмет во всей природе, ибо он не может представить себе, что такое тело, и еще меньше что такое дух, а менее всего – как тело может соединяться с духом».
Б. Паскаль, «Мысли».
Естетичне переживання – ось ключ до розуміння речей. Мистецтво та краса дозволяють подолати болючий розрив, «Міст Мистецтв» в його символічному сенсі з’єднує душі, дає сили для пізнання навколишньої дійсності. У цьому полягає справжня правдивість для тих, хто не боїться протистояти жорстокому раціоналізму та кидає виклик всім Неназваним, перед якими тремтять інші. Отримати ім’я можна тільки при відсутності страху і снобізму, підтримуючи тепло внутрішнього духовного життя і не змінюючи світу мрії та власній долі.
Автор: Анастасія Капралова
