Передня заувага
Що, здавалось би, може пов’язувати сучасний маркет IKEA та ісландські саги? Ми звикли думати, що між далекою героїчною минувшиною і гедоністичним сьогоденням давно вже немає жодних мостів. Це, однак, не так, а радше не зовсім так – бо вочевидь дещо ми таки втратили, але нині передовсім спробуємо віднайти те, що хоч і не лежить на поверхні, але все-таки лишилось нам у спадок і ніби завжди нагадує, звідки пішов був цей світ – отож, вашій увазі ще одна історія з північного фронтиру, що, не в останню чергу, проливає світло і на деякі вже окреслені деталі з Саг про Вінланд, які щойно вийшли у видавництві Пломінь!
У наш час нелегко знайти в інтернеті зображення старовинної скандинавської почесної лави. Така лава — зазвичай вузька, на двох-трьох осіб — стояла на чолі столу, призначена для господаря дому та, можливо, якогось дуже поважного гостя. Виготовляли її ретельно, із різьбленими прикрасами, і вважалася вона річчю цінною та важливою в господарстві. У “староскандинавській ІКЕА” таку лаву купували раз і назавжди — на кілька поколінь уперед. Якщо родина кудись переселялася, лаву неодмінно забирали з собою. У чому ж була цінність цієї почесної лави для середньовічного скандинава, котрий, правду кажучи, й нову міг би вирізати без проблем — особливо в Норвегії, де лісу хоч греблю гати? В бильцях!
Одіссея ідолів і билець
Сучасна фантазія на тему староскандинавського крісла з різьбленими рунами і ставами.
На бильцях почесної лави в домі знатного норвежця зазвичай були вирізьблені зображення богів — часто Тора. Ці невеличкі ідоли вважались покровителями родини, а особливо проявляли свою силу під час переїзду на нове місце.
У IX столітті до влади в Норвегії прийшов енергійний та зухвалий молодий конунг Гаральд Прекрасноволосий (тоді ще знаний як Кошлатий), який вирішив, що роздроблена Норвегія його не влаштовує, і буде він у ній єдиним правителем. А всі інші, хто вважав себе конунгом чи спадковою знаттю, мусили або підкоритися, або покинути землю, або вмерти. Багато впливових родів зустріли ці вимоги з ворожістю, і Гаральду довелося чимало воювати. Втім, щастило йому неабияк: поразок тяжких не знав, ворогів бив регулярно, та й надміру жорстоким не був — давав непокірним змогу зібрати пожитки й вшитись, а не різав усіх до ряду. Як на ті часи — цілком адекватний правитель, хоча й твердий. Але ця історія більш-менш усім відома. Культурна норвезька еліта, незгідна з новим ладом, сіла на кораблі й подалася до Ісландії. (Ми про це вже були писали окрему розвідку – запрошуємо до читання!)
І ось тут час згадати про бильце. Для заселення нових берегів у скандинавів була така процедура: від почесної лави відривали поручні з вирізаними богами — такі собі різьблені стовпчики — і кидали їх у море з корабля. Течія і вітер несли їх уперед, і де цих божків виносило на берег, там і засновували хутір. Прикладів цього чимало як у сагах, так і в Landnámabók — «Книзі про заняття земель» за авторства священника Арі Мудрого. Там описано, як першопоселенці Інґольв і Гйорлейв, підпливаючи до берегів острова, кидали за борт стовпи з лави. На тому місці, куди прибило стовпи, і засновували поселення — згодом воно стало містом Рейк’явік.
У Сазі про людей з Піщаного берега (Eyrbyggja saga) розповідається:
Тоді Торольв кинув за борт стовпи почесної лави, що раніше стояла в його святилищі; на одному з них був вирізьблений Тор. Ще заздалегідь він вирішив, що поселиться в Ісландії там, куди Тор сам себе винесе на берег. І щойно стовпи віддалилися від корабля, як їх підхопила течія й понесла західніше фіорду, та ще й дуже швидко, як людям здалося. Потім піднявся свіжий вітер, вони підняли вітрило, пройшли до Мису Снігової Гори, обігнули його й зайшли у фіорд. Побачили, що фіорд напрочуд великий і широкий, з обох боків — високі гори. Торольв назвав фіорд Широким (Брейдафіорд) і пристав до південного берега, ближче до середини фіорду. Корабель зупинили в затоці, яку згодом назвали Капищною. Вийшовши на берег, вони оглянули землю й на ближньому мисі на північ від тієї затоки виявили, що Тор із бильцями досяг суші.
Оригінально обійшовся з бильцями бунтівник і перевертень Квельдульв, дід славетного скальда Еґіля Скаллагрімссона. Квельдульв більше покладався на себе, ніж на богів, і своїм останнім жестом підкреслив цю життєву позицію: наказав покласти його тіло в труну і кинути в море. Поселитися, мовляв, треба там, куди приб’є його домовину. І хоча формально це ніби не усталений в традиції обряд, принцип вибору місця дуже подібний — Квельд-Ульв метафорично цитує традицію:
Коли вони перетинали море, хвороба змогла Квельд-Ульва. Йшлося до того, що він чекав смерті й тоді покликав корабельників своїх і мовив, що не сподівається здолати цей шлях.
– Не доводилося мені, – сказав він, – лежати недужим, але нині, здається, настав мені кінець, і коли я помру, то зробіть мені домовину, покладіть мене туди і спустіть за борт, бо справа знову піде іншим шляхом, ніж я собі гадав, і я не дістануся Ісландії й не візьму там землі. Перекажіть моє вітання Ґрімові, синові моєму, коли зустрінете його, і передайте йому, коли він наблизиться до Ісландії, щоб оселився неподалік від того місця, де я дістануся суші, хоч це і здається невірогідним. (в перекладі Віталія Кривоноса)
Сама по собі ця історія з поручнями вже досить цікава, та можна провести ще один хиткий паралелізм — до іншої, вже магічної традиції: виготовлення чарівних дерев’яних істот із топляка. Якщо чаклун хотів заподіяти комусь лиха, він брав принесене морем дерево, проводив над ним ритуали, після чого те ставало магічною істотою. Найвідоміший такий піноккіо — дерев’яний голем, якого ярл Гакон Могутній послав до Ісландії вбити Торлейва скальда. Торлейв насміхався з ярла у своїх віршах, і ті нібито викликали у Гакона випадіння бороди та смерть кількох його дружинників, які були присутні на літературному вечорі. Голем був освячений у родовому капищі, з усіма належними ритуалами, а потім відправлений морем — і аналогія з божками з лави тут очевидна.
Схожим піноккіом зловмисна відьма зурочила на героя Ґреттіра.
Є тут і глибший мотив — проходження дерев’яним ідолом лімінального простору прибою, межі між життям і смертю, ритуального переродження не лише домашнього бога, а всієї родинної hamingja (долі) на новому місці.
Але й це не кінець історії про бильця. Є ще один цікавий аспект. Звернімося до Саги про названих братів (Fóstbrœðra saga). Події розгортаються в домі відьми під час магічного ритуалу:
Тоді Тордіс сказала:
— Ґріма досі не покинула стару віру, якщо на спинці її стільця вирізьблений ідол Тора.Ось ми знову бачимо згадку про ідола на спинці лави — вже в Ісландії, але в новій конотації: час старих богів минає, тримати їх у домі — соромно. Не злочин, але ганебно. І ось що відповідає Ґріма:
— Я рідко ходжу до церкви слухати проповіді вчених людей, бо церква далеко, а вдома — мало людей. І тепер, коли я дивлюся на дерев’яного Тора, перше, що спадає на думку — що я можу його зламати й спалити, коли тільки схочу. Тож наскільки вищий той, хто створив землю і небо, і все видиме й невидиме, хто дає всьому життя і кого ніхто не може перевершити.
Цей мотив ми вже чули — і зовсім не лише в скандинавських сагах. Але й в сагах теж. Наприклад, у «Великій сазі про Олава Трюґвассона» (Óláfs saga Tryggvasonar en mesta), записаній монахом Тинґейрарського монастиря Оддом Сноррасоном, є подібна сцена:
Олав не приносив жертв ідолам і ставився до них байдуже. Він часто супроводжував конунга до храму, але ніколи не входив — стояв надворі. І якось конунг сказав:
— Не роби так, бо боги можуть розгніватися і згубити тебе. Я б хотів, щоб ти вшанував їх, бо боюся за тебе.
Олав відповів:
— Я не боюся богів, які не мають ані слуху, ані зору, ані свідомості. Вони не мають розуму. І я знаю, що ті боги, яким ти поклоняєшся, правлять темрявою.
Ці слова — від відомого мага Олава, прозваного Кракабен (“Вороняча кістка”) за вміння ворожити на пташиних кістках.
Обидва епізоди — з Ґрімою і з Олавом — як вказують деякі дослідники, дуже схожі за духом на легендарну фразу варяга Федора з Повісті временних літ, коли той відмовляється принести сина в жертву:
Не боги це, а дерево: нині є — завтра згниє; не їдять, не п’ють, не говорять, але зроблені руками. А Бог є один, йому служать греки, він створив небо, землю, сонце, місяць, людину… А ці що зробили? Їх самих зробили.
ПВЛ, записана на початку XII ст., могла цілком ввібрати цей варязький мотив — як переказ або як мандрівну цитату. Не виключено, що освічений монах Одд вигадав цю фразу для Олава, але тоді незрозуміло, як вона в майже тій самій формі опинилася в зовсім іншому жанрі — родинній сазі, та ще й у сцені з… лавою.
Пам’ятник Олаву Трюґвасону, хрестителю-просвітителю. Копія Тронгеймського монумента.
Тут варто було б почути істориків Церкви: можливо, і літописець, і скандинавський конунг, і автори саг запозичили ідею «живого» Бога із візантійської традиції. Варяги ж охоче служили в імператорській гвардії й везли додому не лише золото, а й сюжети.
І тут ми завершуємо історію про бильця. Можливо, це ще не кінець. Нехай її доповнить той, хто знає більше. І буде він званий також Мудрий. І складатимуть про нього пісні! На добру путь!
Автор: Володимир Гарькавенко
Під редакцією Семена Бондара і Віталія Кривоноса
