Рецензія на книгу Томаса Шиппі Сміючись і помру. Життя і смерть видатних вікінґів

Відмова від можливості вижити: як правильно помирати зі сміхом?

1. Laughing shall I die. Книга, яка реабілітує вікінґів?

У самому устрої життя вікінгів дійсно є щось таке, неймовірно близьке сучасному способу існування. Ба більше, ця близькість, схоже, не відштовхує, а навпаки — приваблює.

— Майкл Крайтон «Поглиначі мертвих»

Що ми відчуваємо, коли думаємо про смерть? Жах? Незворотність? Безсенсовність? Неприйняття? Видається, жодне інше явище ніколи не викликало такої суміші емоцій, як смерть. Помирати — страшно, помирати — наче протиприродно. І абсолютно неуникненно. Кожен мусить померти — іншого варіанту не дано. 

Саме цим страхом смерті можна пояснити таку кількість книг, присвячених пожиттєвому досвіду: ми прагнемо певності, що смерть виявиться лиш ще однією з численних ілюзій. Що за нею нас щось — або Хтось — чекає. Та хіба це не породжує ще більший страх — страх відповідальності за прожите життя? Ми запитуємо себе, чи гідними були наші вчинки, бо відчуваємо прийдешній іспит. 

Та щонайменше нас хвилює те, як ми помираємо. Йдеться не про те, від якої хвороби, чи в якому віці. Набагато важливішим питанням є зовсім інше — що ми можемо вчинити на останній межі? Чесно буде сказати, що усереднений обиватель радше відчує той самий жах. Він хаотично хапатиметься за можливості не-померти. І в чому ми точно впевнені — йому буде не до того, як лишити по собі достойну пам’ять, і він не перейматиметься славою і честю. Не тут. Не зараз. Та й хіба варто питати, чи помре він зі сміхом? Абсурдність цього питання ніби нівелює його.

Для нас. 

Утім, ще тисячу років тому справа була докорінно інакшою. Дехто помирав зі сміхом. Дехто не боявся смерти. Дехто сприймав її з жорстоким гумором. От якраз про цих людей — тих скандинавів, яких ми називаємо вікінґами — написав свою розлогу працю оксфордський професор Томас Алан Шиппі — більш відомий як один із найвизначніших дослідників спадщини іншого професора — Джона Рональда Руела Толкіна. 

Одразу в анотації нас зустрічає амбітна обіцянка побачити вікінгів такими, якими вони бачили самих себе. Дізнатися про їхню історію через призму хорошого жарту — того жарту, який коштуватиме життя. Та чи реабілітує ця книга скандинавських мореходів? Чи вдало автор розібрався з їхньою історією і міфологією? І чи можемо ми довіряти його аналізу? Спробуємо із цим розібратися.

2. З міфу — до історії.

В основі цього дослідження — простежити “уявне” вікінгів від часів їхньої появи на історичній арені до зникнення. Автор, однак, іде ще глибше — він починає із міфів і легенд: есхатологічне уявлення про Вальгаллу як останній прихисток достойно полеглих воїв, цикл Вьольсунґів-Ніфлунґів як головна епічна історія про героїчну загибель, а також історія Вьолунда — коваля, який виборов своє місце під сонцем (про що ми раніше писали розлогу розвідку), бувши начебто позбавленим всіх можливостей реваншу. 

І це — правильний підхід. Нехай Шиппі майже не наголошує на цьому, але йдеться саме про архетипи, які тяжіли над вікінґами. Про те, що потім стане частиною дренґскапу — кодексу правил гідної поведінки для воїна. Уся подальша історія — і поведінка, яка її творить — дійсно починається з тих міфічно-легендарних оповідей, які розповідали за багаттям, і які могли почути діти. Всотаний з молоком матері, цей матеріал творив як особисті чесноти, так і загальну юрисдикцію — від питань сварки між господарями до ширшого політичного контексту (хоча десь на конунґах правила припиняли діяти — але про це іншим разом).

Прискіпливо перечитуючи поезію Старшої Едди й прозу Молодшої, Шиппі показує, як архетип впливав на тодішнього сприймача. Однак він цим не обмежується й видобуває історичне з-під намулу міфічного: першою такою поемою стає Беовульф, де Шиппі знаходить — з використанням літературної компаративістики — згадки “невдалого світанку” вікінґів, а саме доводить історичність конунґів (яких перекладачка регулярно називає ще й королями) Гуґілайказа і Ґротувульфаза (Гіґелак і Ґрольф у Беовульфі).  Це — раннє перекидання містка, адже сучасні штудії не люблять шукати історичне навіть у набагато пізнішій Сазі про Раґнара Лодброка. Шиппі ж починає з матеріалів ледь не сивої давнини — адже Беовульфа було написано в VII сторіччі (врахуйте, що події ще старіші). І йому вдається довести, що за красивими героями цієї поеми є декілька цілком історичних героїв. Це, щоправда, зовсім не стосується героя головного — себто Беовульфа. От він якраз — збірний образ удачливого і героїчного конунґа (як Робін Гуд — розбійника-на-благо-бідних пізніше). Така іронія — історичними виявляються епізодично-генеалогічні персонажі, а не герой, на честь якого названо поему.

Наступний герой дослідження автора — Раґнар. І його сини — Раґнарсони — відтак теж. Шиппі наполегливо аналізує паралельні сагам і пасмам згадки цих героїв. І виявляє, що облога Парижа фіксується у франкських джерелах, де причина цієї облоги — воїн Реґінер, який намагається загарбати місто і відходить лише після шаленої контрибуції. Так само і з Іваром Раґнарсоном — Шиппі віднаходить в англосаксонських і ірландських джерелах згадки про схожого конунґа, який із шаленою жорстокістю просувався цими землями, щоби врешті владарювати у Дубліні. Так ми виходимо з пітьми легенди на світло історії. А ще саме тут вже починається справжня епоха вікінґів — себто з колонізації Британії й Ірландії, без опору якій не було б цих двох країн, якими ми їх звикли знати сьогодні.  Однак і легенда цікавить нас не менше, ніж Шиппі. Раґнар помирає через невдалий похід на англійського короля Еллу, який кидає його в яму зі зміями — і там, помираючи, Раґнар співає своєї пісні (Кракумал), яку завершує такими словами:

Певно, що помру я,

кличуть мене діси,

що їх із Вальгалли

Одін шле по мене.

Радо вип’ю елю

з асами на лаві,

час життя скінчився,

я помру зі сміхом.

Останні слова цих віршів дали назву книзі. І ми повністю згодні, що в них — заповіт того, як воно — правильно помирати.

І от — переломний момент: конунґ Гаральд Гарне Волосся через бажання показати себе великим правителем доньці дрібного шляхтича, вирішує підкорити Норвегію. З цього починається велика історія непокори — ті, хто має власне бачення своїх законів і звичаїв, відступає до незаселеного острова Ісландія. Звідти й наш наступний герой — Еґіль Потворний, син Скалаґріма, в чиїх жилах тече трольська кров. І його ворог — син Гаральда Гарне Волосся конунґ Ейрік Кривава Сокира. Та Еґіль — не конунґ. Він — дитя родини, яку за деякими іншими саговими джерелами заведено вважати зрідненою із тролями (саме тому Еґіль — чаклун). Шиппі вдало доводить, що тролі тут — не евфемізм назви фінських саамі (бо тролі живуть десь там, де й саамі — на Крайній Півночі, а саме туди мандрували предки Еґіля). Тролі — це тролі. І тому не лише через хворобу (Пейджа?) Еґіль потворний — він ще й дитя міжрасових (в магічно-міфологічному сенсі) стосунків.

Та от у чому справа: мало того, що й Ейрік, і Еґіль, і Гаральд — історичні герої, в цьому тексті ми вперше стикаємось з чимось на кшталт рефлексії. Еґіль все життя воює, втрачає своїх синів, хоронить їх і теж співає — він же скальд, чому йому не співати? — але його пісня не виклична, як у Раґнара, а саме рефлексійна — і це попри те, що Шиппі стверджує, ніби поезія вікінґів була антиподом рефлексії. В цьому одна з помилок автора.

Далі Шиппі провадить нас подальшою історією вікінґів, аж до їхнього занепаду. Нема потреби аналізувати все детально. Зупинимось ми тут лише на одному епізоді. На страті йомсвікінґів при Гйорунґавазі.

Цей епізод — страта — стається через програну битву, де йомсвікінґи в ході низки перипетій пішли проти ярла гладірського Гакона Могутнього і його сина Ейріка Гаконсона. Зрештою, йомсвікінґів страчують, але вони не лише не просять про помилування, не лише стоїчно сприймають свій кінець (такими є закони дренґскапу, предтечі кодексу джентльмена) — один із них, Свейн, ще й встигає так відкинути голову, що замість неї кат відрубує руки воїну, який тримав волосся йомса намотаним на руку. Процитуємо уривок з Саги про йомсвікінґів:

“Це був юнак, гарний з лиця, з довгим волоссям, що спадало йому на плечі, золотим, немов шовк.

Торкель спитав його знову, як він гадає зустріти смерть.

Він відповів: «Я прожив життя пречудово… Але прошу тебе: хай хтось тримає моє волосся наперед, коли ти рубатимеш мені голову, аби волосся кров’ю не замизгало».

Один із дружинників ярла взяв його за волосся й намотав на руки. Коли ж Торкель змахнув мечем, юнак різко смикнув головою, і так сталося, що меч відтяв обидві руки тому дружиннику.

Тоді юнак скочив і каже: «Хто там мацає мене за волосся?»” (в перекладі Віталія Кривоноса).

Інший йомс, Ваґн, вбиває свого ворога й отримує милість від Ейріка ярла, щоб врешті виконати ще й обітницю одружитися з донькою цього вбитого ворога (вбити ворога було першою обітницею, яку колись дали воїни на Йольському бенкеті).

Автор показує, що в цьому — одна з рис світогляду вікінґів: вони не сподівались на Вальгаллу (принаймні вже не в ці часи), а керувались стратегією вдалого жарту — бо чим відрізані руки не вдалий жарт (ще й попросити, аби волосся намотав не раб, а воїн, зробивши жарт ще смішнішим)? — і максимального вибивання очків на свою користь: бувши приреченим, ще й встигнути насолити ворогам. 

Однак хорошу думку стосовно останнього висловлює і Володимир Гарькавенко: 

«Дуже ймовірно, що свої вчинки вони оцінюють у перспективі бути оспіваними чи осміяними, оскільки переважна більшість з них — поети. Здатність до моментального розуміння скальдичного вірша — непересічна (через велику кількість метафор і евфемізмів: кенінґів і гейті, та загальну складність ритміки — прим. автора). Так от, їхню “безстрашність перед смертю” я б трактував як розуміння і відчуття себе не відокремленим атомізованим індивідом інформаційного суспільства, як сьогодні, а частиною нерозривного родового континууму. В такому світогляді, смерть — це безумовно страшна неприємність, але безсмертя забезпечується продовженням у законних дітях або бастрадах, які за скандинавським правом у разі чого вважалися спадкоємцями, а сполучна основа цього безсмертя — поезія, що забезпечує складання родової легенди та спадковість родової долі, в ширшому сенсі, навіть гамінґ’ї. В такому разі, конче необхідно вписувати своє ім’я у родовий наратив у якомога більш героїчному ракурсі. Інакше може скластися враження, що герої оповіді — гумористи. Натомість вікінґи дбали про культурний спадок роду».

“Дуже схоже”, — зауважує Віталій Кривоніс, —  “що саме за доби вікінгів і утворюється новий кшталт як художньої культури, так і самосприйняття людей на Півночі. Під час помітного розхитування традиційної родової моралі та утворення нових соціальних структур, паралельних до родоплемінних (див. кейс йомсвікінґів) могла витворитися ідея про “пам’ять невмирущу” — рушій індоєвропейської воїнської культури всіх часів — пам’ять, яка може існувати і поза родом, підтвердження чому можна побачити вже ув еддичній поезії”.

Та перейдемо і до критичних зауваг — адже є Шиппі й за що критикувати.

3. Критичні зауваги: декілька запитань до автора.

І цих питань — набагато більше, аніж ті, які ми беремось підняти в цій рецензії. Однак звернемо увагу на найбільш разючі з них. Перше питання стосується Вьольсунґо-Ніфлунґівського циклу. Не цілком зрозуміло чому, але автор не розрізняє етапи написання Саги про Вьольсунґів і еддичних пісень з цього сюжету і написання поеми Пісня про Нібелунґів. А різниця дуже й дуже суттєва. Початково цей сюжет сягає корінням доби великого переселення народів — тут фігурує такий собі вождь Йормунрек, який насправді цілком історична постать — остґотський король Германаріх. Що вже казати про Атлі, який насправді — гунський каган Аттила.

Своєю чергою “Пісня про Нібелунґів” є продуктом значно пізнішої доби — кінця XII — початку XIII сторіч. Що змінилось? Як мінімум — це якщо не зважати на зброю, науку тощо — щоб суспільство германців перейшло від родоплемінного устрою до феодального. І це дуже суттєво вплинуло на сюжет епосів. Якщо в Едді Ґудрун керується родоплемінним законом “предківська сім’я важливіша за сім’ю чоловіка”, то в Пісні вона керується абсолютно зворотним принципом “сім’я чоловіка важливіша за сім’ю предківську”. Ігнорування професором Шиппі настільки важливого контексту дещо вражає, адже і в інших дослідженнях, і в цьому-таки Шиппі постає як унікальний інтелектуал. Однак, робить помилку в найпростіших (з найнепростіших — все-таки мова йде про надскладну культуру і відтак літературу) речах.

Друге питання — це питання узагальнення. Беручись аналізувати славнозвісний рукопис Ібн-Фадлана, Шиппі впадає ледь не в ліволібералізм, наполягаючи, що все з описаного автором рукопису — суща правда і що вікінґи — то не більше, ніж рабовласники й работоргівці. Не можна не процитувати цей пасаж:

“А розплачувалися за все безіменні дівчата, як та рабиня з берега Волги. Звідки її привезли? З захоплених русами словʼянських земель, корінні мешканці яких тепер платили їм данину? З Ірландії чи з Англії? Вона потрапила до рук «drengir», або ж «сміливців», як вони, без сумніву, часто про себе казали. А насправді вони були тими, кого ми зараз називаємо торговцями людьми, от і все.” 

Постає дуже обґрунтоване питання: а хто купував? І одразу наявна відповідь — арабський споживач (через, ясна річ, посередника зі своїх). Саме арабський світ заохочував і, сучасно кажучи, створював попит на рабів, значно переплюнувши в цій справі Візантію. Внутрішній ринок скандинавів був малим, а основний покупець був на Сході. Якраз в рамках сучасного ліберального дискурсу найбільшу відповідальність несе споживач-клієнт, а не продавець — що, авжеж, ніяк не спростовує і злочинів скандинавів (ніхто, слід нагадати, не без гріха).

І це якщо не торкатись питання правдивості рукопису Ібн-Фадлана, в якому вищевказану рабиню з Волги принесли в полум’яну жертву, поклавши на лодію з померлим ватажком, перед тим колективно зґвалтувавши — навіть Шиппі розводить руками: в рідній Скандинавії таких ритуалів не було. Але спішно заперечує: це точно не може бути перейнятими традиціями арабів чи когось, кого руси-вікінґи зустріли по дорозі до кінцевого покупця. Та чи не може?

Окремо згадаємо іще один пасаж: в ньому Шиппі цитує архієпископа Вульфстана, який звинувачує свою англосаксонську паству в тому, що вона купує рабиню, колективно ґвалтує і продає опісля цього. І — додає Вульфстан, і Шиппі з ним погоджується — все це перейнято від злочинних вікінґів.

Що не так із цим уривком? Перше — така б рабиня коштувала копійки, й це настільки збитковий бізнес, що яким би аморальним ви не були — це просто непрагматично. Друге — очікувано, що архієпископ готовий звинуватити кого завгодно у поганому впливі на свою паству, окрім своєї пастви. Яка йому різниця, кого — вікінґа чи сатану, та й, зрештою, між язичником і злим духом не така широка відстань. Третє — ми не подибуємо схожих звинувачень щодо вікінґів, про яких теж писали церковники і які теж ставали християнами. Все це змушує нас поставити низку питань вже Шиппі, а не вікінґам.

І знову ж: ніхто не виправдовує злочинів, які могли і які точно робили північні вовки. Але не слід приписувати їм того, чого вони не робили з доконечною точністю. Як і не треба випускати з уваги впливи. Чиї б вони, кінець-кінцем, не були. Останню заувагу теж зась не зробити: автор називає теренами сучасної росії все східніше від Карпат, не розрізняючи країн, у тому числі й Україну (на що не раз вказує і перекладачка). Ми лише можемо побажати, щоб у наступних поколінь науковців була краще обізнаність в географії Східної Європи. 
4. Іще декілька слів: переклад і видання

Якщо ви прочитаєте низку відгуків на українське видання, то серед нарікань на те, що книга не про історію (але вона і не мусила бути переказом історичних подій), можна неодноразово зустріти справедливу критику перекладу. І ця критика змістовна.

По-перше, є велика кількість питань до перекладу імен: перекладачка використовує різні транскрипції — наприклад, Свен і Свейн; неправильно перекладає їх — наприклад, Олафа названо Триґґвасоном, хоча в староісландській мові він мусить бути Трюґґвасоном, не кажучи вже про те, що має бути Олавом (але це дещо суперечливіше): такі вони — хитромудрі зміни мови за останню тисячу років.

По-друге, всі цитати перекладено з англійської мови, тобто перекладено подвійно. Можна закрити очі на переклади тих цитат, які не існують в перекладах українською (хоча ніхто не заважав звернутись до Віталія Кривоноса, Олени О’Лір чи Ольги Смольницької), але чомусь було проігноровано наявні на етапі перекладу видання Беовульфа і Старшої Едди (які, як це не сумно, можна навіть знайти в інтернеті). Отже, поезія зазвучала у перекладі ледь не антипоетично. Наводжу приклад:

17 Зуби його скрегочуть, коли забирають меч

І коли бачить каблучку на пальці Бодвільди.

Очі палають гнівом, наче у того змія,

— в перекладі Олени Тільної 

17 Очі пожадні його блищать, мов у змія,

зуби скрегочуть, бо взяв ти меча,

і персня дав Бьодвільд, 

— в перекладі Віталія Кривоноса. 

Не можна не помітити, наскільки разючою тут є різниця в передачі поетичного тексту, — а це ж в культурі, яка поезією верифікувала історичність подій. На нашу особисту думку, переклад віршованих уривків — найбільша халепа перекладу взагалі. І як вже зазначалось — можна заплющити очі на ті уривки, які не існують українською, але це не стосується старшоеддичних пісень і поеми Беовульф (Молодшої Едди на етапі перекладу книги ще не видали). 

Окремо слід наголосити на незручності видання. Без приміток сам текст займає 350 сторінок маленьким шрифтом на A4 форматі — якби цю книгу видали  у більш читабельному вигляді, вона б значно потовщала (можливо, що й вдвічі), але була б набагато зручнішою в читанні. 

Що ж, сподіваємось, що ця рецензія вплине на подальші видання, якщо не в питанні форматності — то хоча б у питанні перекладу. Нехай це і важка справа — перекладати з мови оригіналу, але вона варта того, коли йдеться про серйозне дослідження.

5. Покидаючи Північ. З чим ми лишаємось після книги?

Але навіщо це нам? Що ми можемо винести з цих історій — як легендарних, так і історичних? З чим ми лишаємось, дізнавшись все те, що так прискіпливо проаналізував Томас Алан Шиппі?

Повертаючись до вступного слова про смерть, ми можемо сказати, що смерть геть не завжди можна сприймати з почуттям жаху. Її не завжди можна лише боятися. Подекуди в обличчя смерті можна сміятися. Подекуди можна втнути хорошого жарту перед самим кінцем — ачей, це відверне незворотне, або хоча б додасть суворої комічності жахливому?

І Вьолунд, який кував дещо — vél — мудроване, і Раґнар, який помирав зі сміхом, і йомсвікінґ Свейн, який смикнув головою, втнушви жарту з відрубаними руками — всі вони якимсь незбагненним чином вітали смерть як переможці, навіть в умовах поразки. Точніше — як drengir, себто сміливці.І ця фатальна сміливість мусить бути почута й проговорена нами. Особливо в часи радикальної ціннісної тектоніки.

Автор: Семен Бондар
Автор виражає вдячність за чуйні відгуки панові Віталію Кривоносу і Володимирові Гарькавенку.