Я вирушив у дорогу, щоб дослідити королівство мого батька. З кожним днем все далі віддаляюся від мого міста й все рідше отримую якісь новини.
Я розпочав подорож, коли мені виповнилося тридцять. Відтоді минуло вже понад вісім років: рівно вісім років, шість місяців і п’ятнадцять днів безперервних мандрів. На початку мандрів я думав, що за декілька тижнів легко доберуся до кордонів королівства, але постійно натрапляв на нових людей і поселення. Скрізь народ говорив однією зі мною мовою, і казав, що вони мої підданці.
Іноді я думаю, що, напевно, компас мого географа звихнувся: ми гадаємо, що ніби рухаємося на південь, а насправді, мабуть, лише намотуємо кола навколо самих себе, не віддаляючись при цьому від столиці. Це могло б пояснити, чому ми досі не дійшли до кордону королівства.
Але частіше мені дошкуляє сумнів в існуванні цієї межі. А що, як королівство невпинно розширюється і я не зможу дійти до його краю, як би не старався просуватися?
Я вирушив у цю подорож у тридцятирічному віці. Можливо, занадто пізно.
Друзі й члени сім’ї висміювали мою затію — казали, що це даремне марнування найкращих років життя. Мало хто з моїх підданих погодився супроводжувати мене.
Хоч я і був безклопітним — не те що зараз! — все ж подбав про можливість підтримувати зв’язок під час мандрівки з моїми близькими, бо серед вершників мого проводу я обрав сімох найкращих, щоб служили посланцями.
Мені здавалося, що мати сімох — це забагато, але це була несвідома думка. Чим більше часу минало, тим краще я розумів: насправді тих посланців було як кіт наплакав. І ще усвідомив, що ніхто з них ніколи не захворів, не потрапив до рук розбійників, не виснажив верхових коней. Усі семеро служили мені так наполегливо й віддано, що я навряд чи колись зможу їм віддячити.
Щоб легше їх розрізняти, я розмістив їхні імені в алфавітному порядку: Алессандро, Бартоломео, Кайо, Доменіко, Етторе, Федеріко, Ґреґоріо. Оскільки я не звик бути далеко від мого дому, то вже наступного дня від початку подорожі послав туди першим Алессандро, коли ми пройшли вісімдесят ліг. Наступного вечора я послав другого посланця для безперебійності зв’язку, а згодом — третього, четвертого й далі, аж поки восьмого вечора не вирушив сьомий — Ґреґоріо. Перший посланець до того часу ще не повернувся.
Десятого вечора ми таборилися у безлюдній долині. Я довідався від Алессандро, що швидкість його пересування виявилася нижчою, ніж ми очікували. Я гадав, що він, рухаючись самим-одним верхи на славному скакуні, зможе за той самий час подолати відстань удвічі більшу, ніж ми. Натомість він проїхав лише в півтора раза більше: за день ми просувалися на сорок ліг, а він подужав не більше, ніж шістдесят ліг.
З іншими посланцями була така ж штука. Бартоломео, який вирушив до столиці на третій вечір подорожі, наздогнав нас лише п’ятнадцятого дня. Кайо, що виїхав четвертого вечора, повернувся тільки на двадцятий. Згодом я збагнув: досить було помножити номер дня відправлення посланця на п’ять, щоб вирахувати, коли він нас наздожене.
Чим далі ми віддалялися від столиці, тим довше вісники не поверталися. Коли минуло п’ятдесят днів мандрівки, проміжок між прибуттями посланців почав відчутно збільшуватися. Якщо раніше я бачив у таборі одного з них кожні п’ять днів, то тепер цей інтервал зріс до двадцяти п’яти днів. Голос мого міста ставав все слабшим. Тиждень за тижнем минав, а зі столиці не надходило жодної звістки.
Минуло шість місяців. Ми пройшли Фазанові гори: проміжок між прибуттями посланців зріс аж до чотирьох місяців. Вони приносили мені вже застарілі новини. Конверти доходили зім’ятими, подекуди з вологими плямами, бо посланцям доводилося ночувати просто неба.
Ми йшли далі. Даремно я намагався переконати себе, що хмари, які пропливали наді мною, були такими ж, як у моєму дитинстві; що небо рідного міста, яке було тепер далеким, нічим не відрізнялося від того блакитного шатра, що розкинулося над моєю головою; що однаковими були повітря, подув вітру й щебет птахів. Проте насправді все: і хмари, і небо, і повітря, і вітри, і птахи — здавалося новим й інакшим. І я почувався чужинцем.
Уперед! Уперед! Скитальники, яких я зустрічав у долинах, казали мені, що кордон вже близько. Я закликав моїх людей не зупинятися, підбадьорював тих, які пускали шпильку зневіри. Чотири роки минуло з моменту мого від’їзду. Які тривалі труднації! Столиця, мій дім, мій батько стали напродиво віддаленими — я майже в це не вірив. Проміжок між появами посланців становив тепер вже двадцять місяців, які були сповнені тиші й самотності. Вони доставляли мені дивні листи, пожовклі від часу: я в них натрапляв на забуті імена, незвичні мені вислови, незрозумілі мені почуття. Наступного ранку, після лише однієї ночі відпочинку, коли ми знову вирушали в дорогу, вісник відбував у протилежному напрямку, несучи до міста заздалегідь підготовані мною листи.
Але минуло вісім з половиною років. Сьогодні я вечеряв на самоті у моєму шатрі, коли увійшов Доменіко. Він намагався усміхатися, хоч знемагав від утоми. Майже сім років минуло відтоді, як я бачив його востаннє. Увесь цей надзвичайно довгий проміжок часу він робив лише одне — мчав крізь рівнини, ліси й пустелі, змінюючи невідомо скільки разів верхового коня, щоб доставити мені той пакунок з листами, який я досі ще не захотів відкрити. Він вже й спати ліг і вирушить завтра вдосвіта знову в дорогу.
Це востаннє він вирушає. У записнику я підрахував: якщо все складеться добре й кожен із нас, як і раніше, слідуватиме своїм шляхом, то ми знову зустрінемося через тридцять чотири роки. Тоді мені буде сімдесят два. Але вже зараз я відчуваю втому, тому, імовірно, смерті дізнаю раніше. Отже, більше не побачу його.
Через тридцять чотири роки (найімовірніше, раніше, набагато раніше) Доменіко раптом побачить вогні мого табору й здивується, чому я так мало просунувся за цей час. І як сьогодні ввечері, вірний посланець увійде до мого намету з пожовклими від часу листами, сповненими несусвітніх новин із давноминулого часу. І тоді спиниться на порозі, коли побачить мене — мертвого, нерухомого на вбогому ложі, з двома вояками зі смолоскипами по боках.
І все-таки рушай, Доменіко, і не кажи мені, що я — жорстокий! Передай моє останнє вітання місту, де я народився. Ти — останній зв’язок зі світом, який колись був моїм. Завдяки недавно отриманим звісткам я довідався, що багато чого змінилося: мій батько помер; трон перейшов до мого старшого брата; мене вважають загиблим; що на місці, де раніше росли дуби, під якими я грався малим, — збудували високі кам’яні палаци. Але все ж це — моя стара батьківщина.
Ти — мій останній зв’язок з ними. П’ятий посланець, Етторе, який мене наздожене — якщо буде воля Божа на це — через один рік і вісім місяців, не вирушатиме більше в дорогу, бо не встигне повернутися. Після тебе, о Доменіко, настає тиша, якщо тільки я не знайду довгоочікуваних кордонів. Але чим далі я йду, тим більше переконуюся, що кордону не існує.
Я підозрюю, що немає ніякої межі — принаймні у тому розумінні, до якого ми звикли. Не існує ніяких розмежувальних мурів, долин чи гір, які перегороджують шлях. Імовірно, я перейду цей кордон навіть не помітивши його, і крокуватиму далі, нічого не відаючи.
Тому я хочу, щоб Етторе й інші посланці після нього, коли вони мене знову наздоженуть, не вирушали більше до столиці, а рухалися вперед, випереджаючи мене, щоб я заздалегідь дізнавався, що на мене чекає.
Останнім часом увечері мене охоплює незвична тривога. І це не смуток через покинуті радощі, як було на початку подорожі, а радше нетерплячість пізнавати невідомі землі, куди прямую.
Просуваючись уперед, я помічаю — у цьому ще нікому не зізнавався, — що з кожним днем, у міру наближення до непевної мети, в небі сяє дивне світло, якого я ніколи не бачив, навіть уві сні. А також, що рослини, гори й річки, які ми перетинаємо, здаються створеними з іншої субстанції — не нашої, і що повітря, наповнене передчуттям, яке я не можу пояснити.
Нова надія поманить мене завтра вранці все далі вперед — у напрямку незвіданих гір, які приховують тіні ночі. І ще раз я згорну табір, тоді як Доменіко зникне на обрії з протилежного боку, аби віднести в далеку столицю моє запропале послання.
Переклад з італійської: Олена Роман
