Терорист не підриває міську забудову, транспортні засоби чи людей. Мета будь-якого терориста підірвати реальність. Фізичну реальність, бо та, бачте, завинила перед його психічною – рішучою невідповідністю. Але що трапляється коли цю бомбу вповільненої дії закладають у побут, у простір сімейного буття самого бомбіста. І ні, це не культова сцена зі «Забриски-Пойнт» (1970) Антоніоні, де головна героїня в уяві здіймає у повітря заміський котедж свого боса-коханця, це зав’язка сюжету цьогорічного гіта прокату за авторства живого класика Пола Томаса Андерсона – «Одна битва за іншою».
Першочергово це мав бути зовсім інший фільм, у всякому разі за черговістю виходу. Після завершення роботи над «Примарною ниткою» (2017) в режисера з’явилась ідея картини на джазову тематику, дія котрої мала б розгортатися в «Маленькому Гарлемі» у 1940-і, а на головну роль планувалося запросити Дензела Вашингтона. Але затінки столиці Чорношкірої Америки видалися занадто тісними для фантазії нашого візіонера, через що його збив з наміченого маршруту ностальгічний аромат «Локричної піци» (2021). Водночас Андерсон вже роками розглядав можливості екранізації роману «Вайнленд» (1990) головного максималіста американської літератури Томаса Пінчона, до прози якого режисер, варто зазначити, звертається вже вдруге після «Вродженої вади» (2014) з Хоакіном Феніксом. Хоча деякі й у «Майстрі» (2012) також віднаходять певні паралелі з дебютним романом «V» (1963) того ж антироманіста. Проте, Андерсон захопившись значно затягнув з опрацюванням літературного першоджерела. Хто б не захопився, на місці режисера, зважаючи на те, що дослівний переказ фабули романів Пінчона, загрожує безплідними спробами розкласти хаос, відшукати його першопричини й витлумачити той через причино-наслідковий ланцюжок. Просторіше кажучи, марна справа. Чого варта одна назва оригінального роману, яка з одного боку посилалася на землі майбутньої Америки, які були вперше освоєні вікінгами на початку 10 ст., так званий, Вінланд, а з іншого – виноградарському регіону Wine Country в Каліфорнії. Натомість Андерсон відкинув ідею прямої адаптації, як це було з «Вродженою вадою», схилившись у бік методу випробуваного на «Нафті» (2007) з Дей-Льюїсом, коли режисер використав лише зав’язку оригінального тексту Ептона Сінклера, а надалі повів оповідь власними манівцями. Мовляв: подивимось, будь-що станеться! Цікавинки додавав той факт, оприлюднений у 2018 році, що Андерсон пише, якийсь досі не анонсований сценарій разом із восьмирічною донечкою Люсі. Пряма цитата режисера:
«Я намагався зробити історію похмурішою, слідуючи своїм інстинктам, — пояснив Андерсон. — Але вона ввічливо і мило мене виправила, і я дещо змінив. Ми добре попрацювали й зараз зробили перерву. Але ми ще повернемось до роботи» [1].
І це явно була не побрехенька, зважаючи на зміст картини, яка тим часом штурмує кінотеатри по всьому світу, аби розчулити запопадливих репортерів.
Пол Томас Андерсон звісно унікальний режисер. Не кожен може заробити 11 номінацій на Оскар і, зрештою, жодної статуетки не забрати з собою додому. Ну нехай це поки залишається на совісті членів кіноакадемії. Цього ж разу, маестро здається поставив по-справжньому «сімейне кіно», яке як може ховає своє сплутане коріння, що простягається від високолобого артхаусу та «Санденса». Бо ж рекордні для режисера 150 мільйонів доларів на втілення «проекту мрії» треба якось відбивати у прокаті, чи не так? З «Одна битва за іншою» Андерсон вирішив сходити у народ, знявши масове кіно, заледве не блокбастер, замішавши на екрані ігристу суміш політичного трилера, чорної комедії та абсурдистського бойовика. Одну з найяскравіших прем’єр цього року, варто визнати, що виграє дикою енергетикою, яскравими акторськими роботами зіркової трійки Ді Капріо, Пенна та Дель Торо та уїдливим фарсом на злободенні теми. Але це все стосується форми, а Диявол, як відомо, ховається за малим шрифтом змісту контракту.
На відміну від Пінчона Андерсона цього разу не цікавить, чому гіппі перетворилися на яппі, тож події без зайвих сентиментів до минулої епохи були перенесені з ХХ у ХХІ століття, заради дужчої актуальності. Донедавна улюбленець інтелектуалів, який щоразу у своїх картинах оглядається у минуле, аби ретельно дослідити пустоти в американському історичному континуумі, на цей раз приміряв професію гостроязикого памфлетиста й сатирика. Все розпочинається з того, що ліворадикальне терористичне угрупування під вигаданою режисером назвою «Франція-75», що являє собою помісь «чорних пантер» з «фракцією червоної армії», здійснює напад на прикордонний пункт утримання нелегальних мігрантів. Під час цієї «політичної акції» головний з вибухівки у «Франції-75», ще зовсім зелений і необсмалений Боб Фергюсон у, як завжди блискучому, виконанні Леонардо Ді Капріо немов щиросердий школяр закохується в очільницю терористів – несамовиту темношкіру бунтарку Перфідію Беверлі Гіллз, у виконанні Таяни Тейлор. Він керований любов’ю до неї, а вона – еротичним потягом до тотального колапсу Західної капіталістичної цивілізації. Але тим же роковим вечором Перфідія за далеких від уявлення про пристойність обставин знайомиться з полковником Стівеном Локджо, якого не просто зіграв, а виліпив з себе Шон Пенн. Між непримиренними ворогами спалахує – ні, не пристрасть, радше якийсь перверсивний психосексуальний зв’язок, де кат та його жертва обмінюються ролями. У їхню першу зустріч, Перфідія метафорично лишає Локджо його солдатських чеснот – пістолета і кашкета, після чого, з часом, затримавши ту на гарячому, полковник пропонує їй рандеву, після якого та буде вільною на всі чотири сторони. Плодом цього порочного зв’язку і стає Вілл, майбутня донька Перфідії й Боба Фергюсона, який, звісно, і радий ні про що не підозрювати. Заразом персонаж Ді Капріо єдиний, здається, хто усвідомлює безвихідне становище їхньої з Перфідією революційного осередка і є «голосом здорового глузду», до якого немає жодного діла решті революційних фанатиків. Та сама Перфідія виявляється з вуст одного з негативних персонажів стрічки: «жінкою без материнського інстинкту» – яка ще й ревнує чоловіка до новонародженої дитини. Згодом Перфідію арештовують під час брутального пограбування банку, але придбавши собі коханця у стані запеклих ворогів – Локджо підводить її під програму захисту свідків, і та, колись така запальна й непримиренна партизанка бетонних джунглів, бере і здає усіх своїх спільничків. Боб із немовлям пускається навтьоки, осідаючи в американській глушині – вигаданому містечку Бактан-Крос. 16 років потому ми зустрічаємо вже постарілого Боба – трохи розчарованого і змушеного жити з тягарем юнацького бунту за плечима, котрий нічого не виправив, а тільки зіпсував; який виховує доньку-підлітка, ту саму спадкоємицю революційної династії – Вілл (Чейз Інфініті), хоча зважаючи на динаміку їхніх стосунків, це радше вона виховує затятого планокура й нехлюя в обличчі свого батька. Сім’я неповна, але загалом й на тому щаслива. Єдиний прикрий нюанс – батько живе в постійній параної, а все тому, що кривавий полковник рано чи пізно прийде і по їхні душі. Врешті це і стає комою у реченні їхнього розміреного сімейного життя, але за обставин, які ніяк не залежали від батька й доньки. Стівену Локджо пропонують вступ до таємної ложі білих расистів «Різдвяний клуб авантюристів», які поклоняються Святому Ніку (певно, мається на увазі Святий Миколай), а зв’язок з чорношкірою терористкою, та ще й батьківство дівчини змішаного расового походження, як ви самі розумієте, – серйозна завада на його кар’єрному шляху. Менше з тим, Бобу і Вілл доводиться тікати від безжалісного та холоднокровного полковника, хто в тин, а хто у ворота.
Сюжет має вигляд «щурячих перегонів», де метою обох сторін стає сама дівчина, тож картина ні на секунду не збавляє оберти з перших секунд засмоктуючи нас у нескінченний калейдоскоп насилля й політичної істерії. Протиборство умовних горизонтальних і вертикальних структур, себто «Франції-75» та «Різдвяного клубу авантюристів», між якими, як між молотом та ковадлом опинилися живі характери з неабиякою сімейною драмою, грамотно розбавлено вигадливим екшеном. При чому типові для жанру бойовика «перестрілки», в традиційному розумінні відсутні. Все розіграно за Гічкоківським кишеньковим годинником, який ходить по нотах авангардної партитури Джонні Грінвуда, який, до речі, нещодавно нарешті вирішив повернутися до складу Radiohead, хоча б на сцені, і що планомірно стукотить нервами, немов клавішами рояля, з поступовим підвищенням ставок. Особливо хотілося б виділити кульмінаційну автомобільну гонитву в пустелі, побудовану за принципом «американських гірок».
Тримати глядача в постійному тонусі допомагає й візуальна складова. Як і торішній «Бруталіст» Бреді Корбета, «Одна битва за іншою» знята на широкоформатну плівку, і це повертає стрічці втрачене відчуття аналоговості. Майкл Бауман, який став очима Пола Томаса Андерсона на знімальному майданчику, з моменту роботи над «Лакричною піцою», використовує відроджений формат VistaVision на 35 мм, завдяки чому зображення набуває особливої глибини та драматизму. В шаленому темпі, ледь-ледь вміщеному в майже 3-годинний хронометраж, Андерсон проносить нас параноїдальною й гротескною картиною сучасної Америки, що загрузла у внутрішньополітичних чварах та за кожним поворотом вулиць й вигином доріг якої ховається фірмовий пінчонівський абсурд, на кшталт цілої підпільної сітки підземних ходів для мексиканських нелегалів, бойового чернечого ордену «відважного бобра» і того, що навіть білі расисти люблять мексиканські курячі нагетси. Хоча градус абсурду порівняно з оригінальними творами Пінчона підупав. Обійшлося, на жаль, без Байрона Лампочки та оргій на згарищах Другої світової війни. Хоча обставини перемоги над антагоністом з роману, коли вертоліт того, за сантиметр до цілі, просто розвертається і летить назад, через наказ згори про скорочення фінансування рейганівської програми боротьби з наркотрафіком, можна було б якось і обіграти. Втім, саме персонажа Шона Пенна Андерсон і обрав втіленням всього того, що він ненавидить у сучасній Америці. Спільно з Пенном їм вдалося створити водночас загрозливого й до гомеричного сміху істеричного, гіпермаскулінного і в той самий час жалюгідного у своїх амбіціях негідника. За тим, як Пенн грає своєю нижньою щелепою ви будете спостерігати, прикипівши очима й вухами до екрана, весь фільм. Хоча картина не уникає і суто жанрових кліше і штампів, на зразок того, що головний злодій є виродком за мірками й свого оточення також. Як на переконаного расиста, яким лише і місце в ложі «Різдвяних авантюристів», у лицемірного полковника занадто багато любові до чорношкірих жінок. Він просто таки не може втриматися від того, аби перепестити себе при погляді на Перфідію Беверлі Гіллз. Під кінець його сюжетної арки дивом дивуєшся: що тільки не готова вистраждати людина з політичними інстинктами акули-молота заради особистого кабінету в офісі. Не дарма, за цю роль Шону Пенну вже деякі видання пророчать премію Оскар, наступного року, хоча зважаючи на зверхнє ставлення кіноакадемії до ролей у жанровому кіно, ми б не були такими багатонадійними.
Продовженням цього демаршу проти трампівської Америки є персонаж Перфідії. Вони насправді з її колишнім коханцем полковником один одного ще як вартують. Жінка, яка через неугавне его й бажання бути у центрі уваги, наразила на смертельну небезпеку свою новопридбану сім’ю, лише тому, що їй хотілося «двіжухи». А того его, насправді-то, – накрити пару-трійку банків, поставити на коліна полісмена, пройтися вибухівкою декількома бізнес-кварталами міста… Ніякого нового порядку, ніяких революційних перетворень, ніякої чіткої політичної програми, яка, щоправда, зазвичай у таких випадках зводиться до формули: «відняти й поділити» – все це, від гріха подалі, обережно обходять мовчанкою у фільмі, аби наївний відвідувач кінотеатру не запідозрив чого недоброго. Нічого крім інфантильного бажання бачити «старий світ насильства» у вогні. Адже терористичні акти в кіно – це видовище, розвага, великий «бада-бум»! Навіть для того, щоб зрозуміти заради якого чудового життя у США на початку стрічки терористи-революціонери звільняють мігрантів, достатньо переглянути фільм Річарда Лінклейтера «Нація фаст-фуду» (2006). Всі ілюзії самоусунуться одразу ж.
І дивуватися лівизні картини не варто. У голлівудських, стабільно ліберальніших, ніж решта суспільства, колах – це завше було нормою. Тож розраховувати на якусь зважену критику на обидва фронти не доводиться. Андерсон свідомо простує лівою стежкою. Цікавіше тут те, що замість сюжету «бунту проти закоснілого оточення», Андерсон нам пропонує сімейну епопею загорнуту у вицвілий плакат з Че Геварою. Зазвичай подібні сюжети розгортаються навпаки, у традиційних, патріархальних спільнотах на кшталт південної плантаторської псевдо-аристократії з романів Вільяма Фолкнера чи техаських скотарів-землевласників з «Гіганта» (1956) Джорджа Стівенса. Вже не кажучи про те, що Андерсон не перший з авторських режисерів, хто звертається до проблеми розірваного зв’язку між поколіннями й згубних наслідків сексуальної революції. Позаду нього стоять і Вендерс з його «Париж, Техас» (1984), і Джармуш зі своїми «Зламаними квітами» (2005). Сімейні ролі в «Одна битва за іншою» значно зміщенні, адже берегти домашнє вогнище залишається саме Боб. Як в одній сцені йому каже теща, мати Перфідії:
«Вона – ракета, а ти як стовп».
Вочевидь для режисера з усього набору персонажів Боб найбільш симпатичний, з яким, власне, і ідентифікує себе цільова аудиторія фільмів Андерсона. Ді Капріо вже давно хотів попрацювати з культовим режисером – актор був затверджений на головну роль ще у «Ночі в стилі бугі» (1997), але тоді, за певної іронії долі, обрав «Титанік» (1997) Камерона. Коли ж того в інтерв’ю питали про натхнення в роботі над своєю роллю, актор відповідав так: «Я збрехав би, якби не назвав Чувака з «Великого Лебовські» та його вплив на мого персонажа в сучасному контексті. Також згадаю «Собачий полудень» з Аль Пачино, фанатизм його персонажа…» [2]. Здається, після «Одного разу в Голлівуді» за актором закріпилося амплуа чоловіка з кризою середнього віку. Тут навіть є легендарна «кисла міна» Лео, куди ж без неї…
Але саме в цьому місці закопана головна проблема не сюжету, а радше меседжу вкладеного режисером-сценаристом. Можливо хтось помітив, що у сцені коли в хату Фергюсонів вламуються військові на чолі з Локджо, Лео млосно, розплившись під травкою-муравкою на диванчику, дивиться якийсь старезний фільм про революцію. Це псевдодокументальна класика лівого політичного кіно «Битва за Алжир» (1966) італійського режисера Джилло Понтекорво, що послідовно показує етапи антиколоніальної боротьби за незалежність Алжиру у 50-60-х роках. Піддавши фільм «подвійній інквізиторській перевірці», можна збагнути, що в оцій одній сцені весь «Одна битва за іншою» – дзеркало направлене у глядацький зал. Персонаж Ді Капріо у прокуреному халаті, зі засаленою чуприною зав’язаною у недолугий пучок та в окулярах одного з Ікс-менів не є втіленням справжньої революції, він – збірний образ декількох поколінь фрустрованих «бейбі бумерів», що занепали духом від нездійснених юнацьких поривань, які вони якогось біса намагаються перекласти на плечі нащадків, як ми переконаємося у фіналі. Боб не фанатик, а звичайний фан-бой, який уплівся замолоду за дикуватою й небезпечною кралею, яка виявилася йому не по зубах. Весь образ недоумкуватого любителя дунути Боба Фергюсона – це ностальгічний схлип за тим, як склалася їхня доля, як вчорашнім «братам у Калашникові» й нітрогліцериновим маніякам нічого не залишається, окрім як киснути на диванах із висохлою пивною плямою на майці. Бо ж крім, як вчиняти перманентну революцію, вони нічого й не вміють. У такому разі, все що залишається персонажу Ді Капріо – це викрикувати недолугі гасла його молодості: «Свині!», «Фашисти!», «Viva la revolución!».
Пінчон же, своєю чергою, писав про те, що у поствудстокській Америці будь-який бунт буде коммодифіковано, одомашнено й комерціалізовано. Цей кривозубий конспіролог від світу постмодерну розкривав саму механіку того, як умовна «система» непомітно, через музику, телебачення й сімейний побут викрадає нашу свідомість, залазить нам усім у голову. Як ідеї про бунт супроти «машини» знічуються до чогось буденного, як ранковий ковток кави чи випалена цигарка. Все, більше немає ніякого єднання у передчутті «невідворотної перемоги над усім Старим і Злим», як писав Доктор Томпсон. Віднині кожний сам на сам у цьому житейському морі. Всі ті діти квітів, через десяток із гаком років обзавелися заміським будиночком, роботою у респектабельній компанії, дружиною й дітлахами, і, звісно ж, рахунками за якими треба сплачувати іпотеку. І цієї проблематики Пол Томас Андерсон, при всій повазі, не розкриває від слова зовсім. Коли левова частка творчості Пінчона була присвячена виявленню причин, чому проект кислотної революції зазнав поразки в США, Пол Томас Андерсон проявляє небачені для такого маститого митця екрана чудеса наїву, не встоявши перед фінальними сентиментами. Через те що розумного коментаря, нехай навіть зліва, щодо сьогодення не вдалося сказати, залишається тільки втовкмачувати мораль про «добре й вічне». Від цього «Одна битва за іншою» виглядає, як самовиправдання старих лівих активістів за те, що вони нічого не зробили аби запобігти бушівській компанії в Іраку чи приходу Трампа до влади: але от молоде покоління воно-то точно покаже плутократам й білим супрематистам, де раки зимують! Тільки-от, ви це саме молоде покоління спитали, чи воно їм потрібно? Зважаючи на досвід матері Вілл, і те якою ціною їй обійшлася вся ця підривна діяльність, фінал з «продовженням династії революціонерів» виглядає напрочуд незадовільно й штучно.
Втім, не варто забувати й про співавтора Андерсона у цій стрічці. «Одна битва за іншою» – структурно, цілком добре працює як така собі казка на ніч, про маленьку принцесу й важливість збереження сімейних цінностей, де є пара «поганих батьків», які чхати хотіли на своє чадо, і один «справжній», тобто персонаж Ді Капріо. Андерсон, як виявляється, не гірший казкар за Ганса Крістіана. На роль Вілл, як нової принцеси революційного руху натякає вбрання в якому вона проходить весь фільм. Згори одягнуто щось бунтівне, панківське – чорна шкіряна куртка, знизу – невинне й дитяче, блакитна спідниця. В цьому сенсі, «Одна битва за іншою» стає в одну чергу за симпатіями глядачів із цьогорічною «Фінікійською схемою», за утвердження гарних стосунків між батьком й донькою, вже іншого Андерсона (скільки ж їх там), та нещодавнім «Еддінгтоном» Арі Астера, у піднятті на глум суперечки «лібералів» та «консерваторів», під час якої начебто повинна народитися істина, але народжується, власне, ще більше суперечок.
Підсумовуючи усе сказане, досі не зрозуміло з чого здійнявся такий ажіотаж і хвиля обожнювання серед кінокритиків. Хоч убий, і за версту тут не видно «найкращого фільму десятиліття». Попри це, «Одна битва за іншою» все одно заслуговує на вашу увагу, в першу чергу, як драма про «батьків і дітей», а не як «Битва за Бактан-Крос» для прихильників антифа, головним недоліком якої лишається ім’я Пола Томаса Андерсона у титрах. Америка продовжує самовбивче полювання на саму себе. І ще не відомо у який сосновий бір заведе її ця гонитва.
Автор: Богдан Марченко
Джерела
- Sharf Z. Paul Thomas Anderson Is Working On A Family-Friendly Script With His Eight-Year-Old Daughter. IndieWire. 21.02.2018. URL: https://www.indiewire.com/features/general/paul-thomas-anderson-working-script-daughter-lucy-1201931219/.
- Thompson S. 20 Years In The Making, ‘One Battle After Another’ Was ‘Like Putting A Lego Together’. Forbes. Hollywood & Entertainment. 12.09.2025. URL: https://www.forbes.com/sites/simonthompson/2025/09/12/20-years-in-the-making-one-battle-after-another-was-like-putting-a-lego-together/.
