Уважний читач Саги про Еґіля сина Лисого Ґріма, чиє видання ми радо святкуємо і до пізнання якої радимо прилучитися якомога більшій кількості вдумливих людей, не може не помітити, що сага ця – буквально скарб знаних нам форм старопівнічної магії: ворожа Еґілю Ґуннгільд сейдить проти нього, а сам Еґіль чудово володіє як ґальдром – оральною формою магії, так і є майстром і знавцем рун.
Найчастіше під обговорення магії в цій сазі підпадають епізоди встановлення Еґілем проти Ейріка конунга нідстонґу – патериці прокляття, та порятунок сином Лисого Ґріма доньки бонда, якій неправильно вирізали лікувальні руни, чим лиш погіршили її стан. Ці епізоди, безсумнівно, цікаві. Є, однак, один, про який говорять занадто рідко, якщо взагалі говорять.
Спробуємо його дослідити.
Отож, Еґіль вже старий на момент цієї події. Один із його синів Бьодвар гине під час невдалої спроби вийти морськими шляхами у вікінг. Прочитаємо цей фрагмент:
Бьодвар, син Еґіля, був тоді юнаком. Він подавав великі надії, був мужем гарним, високим і дужим, якими були в його віці Еґіль і Торольв. Еґіль дуже його любив. Бьодвар був його улюбленцем.
Якось улітку до річки Хвіта зайшов корабель, і почалося велике торжище. Еґіль накупив багато деревини й велів доправити її кораблем додому. Його хатні взяли корабель на вісім весел. Сталося так, що Бьодвар попросився з ними, і вони погодилися. Вирушив він до Велліру з ними. Разом їх було шестеро на тому кораблі на вісім весел. І коли вони мали рушати, то почався приплив, який їм заважав, тому вони перечекали його і вирушили ввечері. Тоді здійнявся сильний вітер, а відпливна течія йшла йому назустріч. Здійнялися тоді у фіорді бурхливі хвилі, як там часто буває. Скінчилося тим, що корабель перекинувся, і всі потонули. Наступного дня трупи почало викидати на берег. Тіло Бьодвара винесло на Ейнарснесі, а деякі прибило на півдні фіорду, як і корабель. Його знайшли коло Рейкʼярхамару.
Вдень Еґіль почув звістку про це і одразу ж поїхав шукати тіла. Він знайшов тіло Бьодвара. Взяв він його собі на коліна і так поїхав на Діґранес, на курган Лисого Ґріма. Він велів розрити курган і покласти Бьодвара поруч з Лисим Ґрімом. Після цього курган знову засипали, але не раніше, ніж сіло сонце. Затим поїхав Еґіль додому, до Борґу, і коли приїхав, то пішов до кімнати, де зазвичай спав. Він зачинив кімнату на засув і ліг. Ніхто не насмілився до нього заговорити.
Переповідають, що коли ховали Бьодвара, Еґіль був вбраний так: на його ногах були панчохи, на плечах – червоний кюртіль. Люди казали, що коли він зітхнув, то кюртіль на ньому репнув, і панчохи теж.
Наступного дня Еґіль весь час лежав, замкнувшись у своїй кімнаті. Він нічого не їв і не пив. Просто лежав так день і ніч. Ніхто не насмілювався до нього заговорити.
На третій ранок, як розвидніло, веліла Асґерд одному чоловікові взяти коня, — він чвалав на захід аж до самого Хʼярдархольту, — і переказати Торґерд усе про цей трапунок, і було десь опівдні, коли він приїхав. Він сказав також і те, що Асґерд просить її щонайшвидше приїхати до Борґу. Торґерд веліла осідлати свого коня і вирушила з двома супровідниками. Скакали вони весь вечір і частину ночі, аж поки прибули до Борґу. Пішла тоді Торґерд на кухню. Асґерд привітала її й спитала, чи хоче вона вечеряти. Торґерд тоді й каже:
— Ніколи я більше не буду вечеряти, бо хочу якнайшвидше потрапити до Фрейї. Добре задумав мій батько, і я зроблю те саме. Не волію жити після смерті батька і брата.
Вона пішла до замкненої кімнати і покликала:
— Батьку, відчини, я хочу, аби ми пішли одним шляхом.
Еґіль відімкнув. Торгерд увійшла всередину і знову опустила засув. Лягла вона на інше ліжко, яке там було. Тоді мовив Еґіль:
— Добре ти робиш, дочко, що хочеш піти вслід за мною. Велику любов ти мені виказала. Що мені є того життя з таким горем?
Потім вони якийсь час мовчали. Тоді мовив Еґіль:
— Що це ти, дочко, жуєш?
— Я жую водорість, — каже вона, — бо гадаю, що від неї мені зробиться ще гірше. Боюсь я, що житиму ще надто довго.
— А вона шкідлива? — каже Егіль.
— Ще й яка, — відповідає вона. — Хочеш?
— Чом би й ні? — каже він.
За якийсь час гукнула вона і попросила пити. Їй принесли води.
Тоді мовив Еґіль:
— То так завжди, після водорості страшенно сушить.
— Хочеш пити, батьку? — каже вона.
Він узяв ріг і зробив великий ковток. Тоді мовила Торґерд:
— Підманули нас. Це ж молоко.
Тоді Егіль так гризонув рога, що відкусив шматок, а потім пожбурив його геть. Тоді мовила Торґерд:
— То що ж нам тепер робити? Задум наш не вдався. Нині я хочу, батьку, поки ми живі, аби ти створив поминальну пісню про Бьодвара, а я б її вирізала на дошці, а вже потім, як судилося, то помремо. Навряд чи, гадаю я, Торстейн, син твій, створить пісню про Бьодвара, проте і без пісні лишати його не можна, бо я не думаю, що хтось із нас питиме на тризні по ньому.
Еґіль сказав, що насправді не можна сподіватися на те, що Торстейн створить пісню, навіть якщо й спробує:
— Тож, певно, я сам цим займусь.
Еґіль мав ще одного сина, Ґуннара, який також помер незадовго до того.
– Переклад Віталія Кривоноса.
Уважний читач Саги про Еґіля сина Лисого Ґріма, чиє видання ми радо святкуємо і до пізнання якої радимо прилучитися якомога більшій кількості вдумливих людей, не може не помітити, що сага ця – буквально скарб знаних нам форм старопівнічної магії: ворожа Еґілю Ґуннгільд сейдить проти нього, а сам Еґіль чудово володіє як ґальдром – оральною формою магії, так і є майстром і знавцем рун.
Найчастіше під обговорення магії в цій сазі підпадають епізоди встановлення Еґілем проти Ейріка конунга нідстонґу – патериці прокляття, та порятунок сином Лисого Ґріма доньки бонда, якій неправильно вирізали лікувальні руни, чим лиш погіршили її стан. Ці епізоди, безсумнівно, цікаві. Є, однак, один, про який говорять занадто рідко, якщо взагалі говорять.
Спробуємо його дослідити.
Отож, Еґіль вже старий на момент цієї події. Один із його синів Бьодвар гине під час невдалої спроби вийти морськими шляхами у вікінг. Прочитаємо цей фрагмент:
Бьодвар, син Еґіля, був тоді юнаком. Він подавав великі надії, був мужем гарним, високим і дужим, якими були в його віці Еґіль і Торольв. Еґіль дуже його любив. Бьодвар був його улюбленцем.
Якось улітку до річки Хвіта зайшов корабель, і почалося велике торжище. Еґіль накупив багато деревини й велів доправити її кораблем додому. Його хатні взяли корабель на вісім весел. Сталося так, що Бьодвар попросився з ними, і вони погодилися. Вирушив він до Велліру з ними. Разом їх було шестеро на тому кораблі на вісім весел. І коли вони мали рушати, то почався приплив, який їм заважав, тому вони перечекали його і вирушили ввечері. Тоді здійнявся сильний вітер, а відпливна течія йшла йому назустріч. Здійнялися тоді у фіорді бурхливі хвилі, як там часто буває. Скінчилося тим, що корабель перекинувся, і всі потонули. Наступного дня трупи почало викидати на берег. Тіло Бьодвара винесло на Ейнарснесі, а деякі прибило на півдні фіорду, як і корабель. Його знайшли коло Рейкʼярхамару.
Вдень Еґіль почув звістку про це і одразу ж поїхав шукати тіла. Він знайшов тіло Бьодвара. Взяв він його собі на коліна і так поїхав на Діґранес, на курган Лисого Ґріма. Він велів розрити курган і покласти Бьодвара поруч з Лисим Ґрімом. Після цього курган знову засипали, але не раніше, ніж сіло сонце. Затим поїхав Еґіль додому, до Борґу, і коли приїхав, то пішов до кімнати, де зазвичай спав. Він зачинив кімнату на засув і ліг. Ніхто не насмілився до нього заговорити.
Переповідають, що коли ховали Бьодвара, Еґіль був вбраний так: на його ногах були панчохи, на плечах – червоний кюртіль. Люди казали, що коли він зітхнув, то кюртіль на ньому репнув, і панчохи теж.
Наступного дня Еґіль весь час лежав, замкнувшись у своїй кімнаті. Він нічого не їв і не пив. Просто лежав так день і ніч. Ніхто не насмілювався до нього заговорити.
На третій ранок, як розвидніло, веліла Асґерд одному чоловікові взяти коня, — він чвалав на захід аж до самого Хʼярдархольту, — і переказати Торґерд усе про цей трапунок, і було десь опівдні, коли він приїхав. Він сказав також і те, що Асґерд просить її щонайшвидше приїхати до Борґу. Торґерд веліла осідлати свого коня і вирушила з двома супровідниками. Скакали вони весь вечір і частину ночі, аж поки прибули до Борґу. Пішла тоді Торґерд на кухню. Асґерд привітала її й спитала, чи хоче вона вечеряти. Торґерд тоді й каже:
— Ніколи я більше не буду вечеряти, бо хочу якнайшвидше потрапити до Фрейї. Добре задумав мій батько, і я зроблю те саме. Не волію жити після смерті батька і брата.
Вона пішла до замкненої кімнати і покликала:
— Батьку, відчини, я хочу, аби ми пішли одним шляхом.
Еґіль відімкнув. Торгерд увійшла всередину і знову опустила засув. Лягла вона на інше ліжко, яке там було. Тоді мовив Еґіль:
— Добре ти робиш, дочко, що хочеш піти вслід за мною. Велику любов ти мені виказала. Що мені є того життя з таким горем?
Потім вони якийсь час мовчали. Тоді мовив Еґіль:
— Що це ти, дочко, жуєш?
— Я жую водорість, — каже вона, — бо гадаю, що від неї мені зробиться ще гірше. Боюсь я, що житиму ще надто довго.
— А вона шкідлива? — каже Егіль.
— Ще й яка, — відповідає вона. — Хочеш?
— Чом би й ні? — каже він.
За якийсь час гукнула вона і попросила пити. Їй принесли води.
Тоді мовив Еґіль:
— То так завжди, після водорості страшенно сушить.
— Хочеш пити, батьку? — каже вона.
Він узяв ріг і зробив великий ковток. Тоді мовила Торґерд:
— Підманули нас. Це ж молоко.
Тоді Егіль так гризонув рога, що відкусив шматок, а потім пожбурив його геть. Тоді мовила Торґерд:
— То що ж нам тепер робити? Задум наш не вдався. Нині я хочу, батьку, поки ми живі, аби ти створив поминальну пісню про Бьодвара, а я б її вирізала на дошці, а вже потім, як судилося, то помремо. Навряд чи, гадаю я, Торстейн, син твій, створить пісню про Бьодвара, проте і без пісні лишати його не можна, бо я не думаю, що хтось із нас питиме на тризні по ньому.
Еґіль сказав, що насправді не можна сподіватися на те, що Торстейн створить пісню, навіть якщо й спробує:
— Тож, певно, я сам цим займусь.
Еґіль мав ще одного сина, Ґуннара, який також помер незадовго до того.
– Переклад Віталія Кривоноса.
Еґіль Скаллаґрімссон везе на коні свого мертвого сина Бьодвара
Уважний читач може спитати – де тут магія? Вона ж, як це дуже часто буває в нордичному суспільстві, не на поверхні, вона розуміється сама собою і в часи, коли люди були відкритими буттю, не була чимось, що було варт виокремлювати.
Та менше з тими загадками.
Магія тут от яка: Торґерд каже Еґілю створити поминальну пісню – це прояв ґальдру, орального мистецтва магії, бо його син Торстейн на це не здатний – він вочевидь не є скальдом, себто не є ґальдрменом. І також додає, що вона цю пісню виріже на дошці. Що виріже? Ясна річ, що текст – а він записується, ясна річ, рунами. А руни, ясна річ, це алфавіт магічний. І, ясна річ, що той, хто ріже руни – є рунічним майстром. Себто, ясна річ, може бути (і найчастіше є) чаклуном. Та, ясна річ, є ще дещо до того, озвучене Торґерд раніше.
І ось ці слова: “Ніколи я більше не буду вечеряти, бо хочу якнайшвидше потрапити до Фрейї.”
Згідно традиційної варіативності посмертя, людина може вирушити до Вальгьоллу (воїни, загиблі у битвах, або, можливо, принесені у жертву, в т.ч. шляхом страти), до Гельгейму (найчастіший і найочевидніший варіант), до Тора (варіант для рабів, неочевидний і відомий лише з одного джерела), до морської богині Ран (якщо потонув на морі й труп не винесло на берег) або до Фреї. І начебто Торґерд має потрапити до Гельгейму після смерті. Але ж ні. Вона певна, що піде до Фреї. За що їй така честь? Спробуємо розібратися1.
Куди ж може потрапити людина до Фреї. За цим варто звернутися до еддичної поеми Промови Ґрімніра:
14 Фолькванг — дев’ятий,
Фрейя там править,
сидячи в залі;
половину полеглих
щодня там збирає,
Одін — всіх інших.
– Переклад Віталія Кривоноса.
Енциклопедія Britannica2 наводить таке визначення Фолькванґу в короткій статті про Фрейю:
Фрейя (давньонорвезькою: «Пані») — найвідоміша з нордичних богинь, сестра та жіночий відповідник Фрейра, яка відповідала за кохання, родючість, битви та смерть. Її батьком був Ньйорд, бог моря. Свині були священними для неї, і вона їздила верхи на кабані з золотою щетиною. Іншим її засобом пересування була колісниця, запряжена котами. Фрейї належало право обирати половину героїв, полеглих у битві, для її великої зали у Фолькванзі (іншу половину бог Одін забирав до Вальгалли). Вона володіла знаменитим намистом під назвою Брісінґамен, яке викрав хитрий бог Локі, а Геймдалль, вартовий богів, повернув. Жадібну та хтиву Фрейю також звинувачували в злісному вчинку — навчанні чаклунства асів (плем’я богів). Подібно до єгипетської богині Ісіди та грецької Афродіти, Фрейя мандрувала світом у пошуках зниклого чоловіка, проливаючи сльози золота. Вона також була відома під чотирма прізвиськами — Мардьолль, Горн, Гефн та Сір.
Сама назва Фолькванґ може перекладатися або як “поле народу” або – і це контекстно коректніше – як “поле військ”. Отож – тут вона збирає першу половину загиблих – позаяк є тою, що навчила асів чаклунства, сейду, вона має привілей обирати й загиблих раніше від Одіна. Одіну – решта.
Травʼяні луки Скандинавії сприяють уявленню цього міфопростору
Та хто ці загиблі? Можна цілком логічно виснувати, що – вої. Але Торґерд наводить нас на одну цікаву гіпотезу, що не лишень. Як чаклунка – до того ж первинна – Фрейя, судячи з усього, може забирати до Фолькванґу не самих лише воїнів, а й, здогадно, відьом. Принаймні на це натякає Торґерд: вона впевнена, що потрапить до Фреї. Ясна річ, до Фолькванґу (принаймні інші обійстя Фреї нам невідомі). Це раз. Але також вона ріже руни й, певно, знається на цьому незгірш від Еґіля Скаллаґрімссона, свого батька. Це два.
Так, дійсно, немає точних підтверджень, що кожен знавець рун як алфавіту був магом. Утім, на думку певних дослідників, молодший футарк теж вважався магічним, як і старший (а побутові написи ними свідчать радше про профанізацію традиції). Хоча не зовсім ясно, чи старший не міг бути доступним лишень магам.
Можна зауважити, що більшість рунічних написів на пам’ятних каменях доби вікінгів – це молодший футарк, і тут постає питання, чи встановлення такого каменю є магічним обрядом, а чи релігійним; простіше кажучи, таємним чи відкритим для широких скандинавських мас. І так із усяким ужитком рун за доби вікінгів: часом важко розрізнити, де це магічний обряд, а де суто практична дія. Ускладнюють ситуацію так звані vilirunir “заплутані руни”. Єдине, що можна сказати напевно: хай би яким поширеним не було вміння різати і читати руни, до різьбяра висувалася категорична вимога точно знати, до яких наслідків призводить нанесення тої чи іншої руни або їх комбінації на той чи інший предмет. А це вимога до носія певного таємного знання, хай навіть і у профанному аспекті. Тому, хай навіть дощечка, на якій Торґерд ріже поминальну пісню за братами, не має магічного застосування (ми, зрештою, не знаємо цього напевно), все ж ми можемо запідозрити Торґерд у тому типі знання і вміння, який – хай навіть ув анамнезі – належав до сфери магічного3.
Але Торґерд спочатку каже, куди лежить її путь у потойбіччі, а лише потім про руни. Тож можемо зробити обережне припущення, що відьми-сейдкони й інші чаклунки таки потрапляли до Фрейї в Фолькванґ.
А чи правда це – ну, це знає одна лише Фрейя…
Автор: Семен Бондар
Під редакцією Віталія Кривоноса і Володимира Гарькавенка.
