Ніч була у хаті,
норни з’явились,
щоби шляхетному
долю назвати;
князю судили славним зробитись,
і серед конунгів
кращим прозватись.
– Перша Пісня про Хельґі Вбивцю Хундінґа
(в пер. Віталія Кривоноса)
Новий рік – це фаза переходу, і як кожен перехід, він оголює наше чуття і ставить перед нами екзистенційні питання. Як кожен перехід на рівні психе – душі – він є проходженням крізь лімінальність. Ми йдемо й оглядаємось на прожитий рік, робимо з нього висновки й тривожно – особливо в наші часи – дивимось у майбутнє. Є однак дещо, що постійно лишається в нашому світогляді такою собі константою – певне розуміння передбачуваності, циклічності історії – ніби вже наперед прописано основні сюжетні повороти й свобода лишається тільки в окремих кроках. У цього відчуття глибоке коріння – і воно, цілком імовірно, сягає часів праіндоєвропейської спільноти. Але зокрема доленосність буття, його детермінація, були ледь не основною рисою мислення давнього скандинава. І залежало це явище на присудах норн. Про яких ми в цю передноворічну ніч і пропонуємо поговорити.
І почнемо з того, що міф цей стосується не стільки богів, скільки фізичного світу. В першу чергу він про людський розум. Як казав Карл Ґустав Юнґ, міфічне або «фантазійне» мислення є спонтанним, асоціативним і без певного напрямку. Фантазійне мислення нічим не обмежується, і найвиразніше воно проявляється у снах і міфах, де може трапитися будь-що.
Міфічне мислення є мисленням про світ, який перетворюється на реальність. Ми впливаємо на реальність міфу, а реальність міфу — на нас. У такому світі людей оточують боги, місцеві духи, надприродні помічники, когось і демони з бісами. Несть числа міфічним істотам, які вирішують нашу долю (і на яких так зручно перекладати відповідальність за свою долю).
Походження норн
Хтось сподівається на Бога, християнського чи мусульманського, єврейського та індійського. А давні скандинави перекладали відповідальність на свою гамінґ’ю та норну. Так, схоже що саме індивідуальну норну. Норн було багато, і у кожного була своя. Урд, Верданді та Скульд, три найвідоміші — це тільки головні з них. А ось що каже дракон Фафнір перед тим, як померти від списа героя Сіґурда – названого за те Змієборцем (поема «Промови Фафніра»):
Сіґурд мовив:
Скажи мені, Фафніре,
з усіх ти мудріший
і знаєш багато:
котрі з норн
жінкам помагають
родити дітей?
Фафнір мовив:
Сильно різняться
скажу я, ті норни,
за родом і племенем;
ті — з роду асів,
ті — з роду альвів,
а деякі — Дваліна дочки.
(в пер. В. Кривоноса)
Слід розібратися із героями, яких ми зустрічаємо в цьому уривку. По-перше, Двалін — то дверґ, прабатько дверґів, його згадують у «Пророцтві Вьольви», першій поемі Старшої Едди. Дверґи – це гноми, але гноми епічні, не тихі карлики німецького фольклору, а ковалі зброй. А ще є дочки. Не лише Двалінові, як повідомляє нам уривок. Отож – ми маємо дів з трьох великих, так би мовити, кланів північної міфології. Щобільше, є теорія, що, як мінімум, деякі норни були йотунками – епічними велетнями, старшими і мудрішими за богів. Така теорія з’являється завдяки мудрому велету з поеми «Бесіда з Вафтрудніром»:
Одін промовив:
Багато я їздив,
багато я звідав,
багато я дужих спізнав:
що за три діви
літають над морем,
гарнопремудрі?
Вафтруднір мовив:
Три ручаї ся
зливають над хатою
дочок Мьоґтрасіра,
добрими духами долі
знають їх в світі,
хоч троє ті мають
за родичів йотунів.
(в пер. В. Кривоноса)
Зверніть увагу на духів долі. Такими зазвичай вважають норн. А тут ці духи мають за родичів йотунів. Ймовірно, мова саме про норн, причому про норн Всесвіту, судячи з глобального масштабу поеми. Зрештою, до кого йти по епічність, як не до нордів?
Лімінальність норн
І якщо ми вже заговорили про норн Всесвіту, то можливо, Урд, Верданді та Скульд якраз і є такими істотами, що безжально вирішують долю всього людського світу.
От хоча б взяти ім’я Урд. Термін urðr асоціюється з долею та ворожінням. Словник Клісбі-Віґфуссона пише: urðr — a weird, fate — вірд, доля. Слово urðr часто пов’язують з давньоанглійським словом wyrd і вважають його спорідненим. Можливо, воно пов’язане з дієсловом verða, що означає «буде». Поема «Пророцтво Вьольви» каже наступне:
З’явились там діви
три велемудрі,
просто з тих вод,
і під деревом сіли;
Урд звали першу,
другу Верданді,
різали руни,
Скульд була третя.
Присуд судили,
життя обривали
всім, хто родився,
долю рекли.
(в пер.В. Кривоноса)
Якщо звернути увагу на оригінал, то з’являється ще декілька цікавих моментів. По-перше, норни приходять не просто з вод, а з «того моря, що під деревом стоїть». Море під деревом? Ну дерева не замалі, як на масштаб, то хай буде море. В поемі використовують саме слово sæ — «море, солона вода». Наше Світове Дерево стоїть над морем або солоним джерелом. До речі – частина назви джерела, біля якого сидять норни — Urðarbrunnr, буквально Колодязь / Джерело Долі. Може, то і є наше солоне море. А може, то колодязь неподалік того моря.
Аби розібратись, ми мусімо тут згадати про лімінальність (тобто їхнє розташування між профанним і сакральним світами) вод, а у цьому випадку — солоного моря та його узбережжя. Визнаний вчений Террі Ґунелл писав у статті On the Border The Liminality of the Sea Shore in Icelandic Folk Legends of the Past зокрема таке:
…Легенди також досить чітко показували, де закінчувався безпечний «домашній» простір і де починався «зовнішній». Одна з територій, яка однозначно не «дім» — це берегова лінія, мабуть, найочевидніша межа з-поміж усіх. Саме тут надійна тверда земля закінчувалася і починалася абсолютно ненадійна вода. Так, для острів’ян і для мешканців фіордів вода часто слугувала головною магістраллю. Це не робило її менш ненадійною. Лімінальність означає відчуття перебування «між одним та іншим». В багатьох сенсах, берегова лінія то є абсолютно лімінальний простір:
— між тут (домом) і там (іншими країнами);
— між верхом (сушею) і низом (водою),
— між прозорістю (повітря) і непрозорістю (води);
— між життям і смертю.
Берегова лінія навіть не постійна, вона змінює форму і розмір щогодини завдяки припливам, відпливам та вітрам. Вночі це було, мабуть, найтаємничіше і найзагрозливіше місце для тих, хто жив на узбережжі. Вночі вода стає чорною і ще більш непрозорою, а відлуння хвиль заповнюють тишу, розбиваючись чи гуркочучи об скелі або шурхотячи об піски.
Норни, як надприродні істоти, з’являються у надприродному місці — з вод солоного моря — та садяться під деревом, яке стоїть над цим морем, або на його узбережжі. Норни провадять долю, вони визначають за нас межу життя та смерті. Це загрозливо, це таємниче, і це схоже на відчуття людини, яка стоїть на березі чи на кораблі, готова відпливати в повну невідомість (як тут не згадати відбуття кораблів із померлими від берегів у далекі води). Кому, як не норнам, сидіти на березі моря (хтозна, може, саме там, на тому узбережжі, боги знайшли тріски дерева та перетворили їх на перших людей Аска та Емблу – Ясена і Вʼяза, як зауважує Ніл Прайс, але це суперечливо).
А ось і ялинка
Другий цікавий момент — на позначення дерева взято слово þollr, котре перекладається як «ялинка». Хоча у скальдичній поезії можна перекладати просто як «дерево». В будь-якому випадку, виходить, що: Іґґдрасіль (Древо Світу, Axis Mundi) тут має конотацію чогось хвойного (озирнулись на ялинку, визнайте?). Отже, головні норни в нас сидять під ялинкою. Це ще один аргумент на потвердження теорії, що Сноррі Стурлусон трохи (ні) не правий, і Іґґдрасіль не ясен, а тис (махаємо ручкою Едреду Торссону – він про це давно ще писав).
Ага, а де мої докази, Лебовскі? Надаємо!
По-перше, джерела нам кажуть про його вічнозеленість (ясен не вічнозелений – принаймні в Скандинавії). По-друге, тис — одне з найміцніших дерев. Наприклад, найкращі луки робили саме з тису. Логічним вислідом з цього є, що Іґґдрасіль мусить бути убер-міцним деревом, щоб витримати весь свій вантаж.
На цьому, втім, історія не закінчується. Окрім роботи з деревом, норни займаються роботою з деревом. Це не хибодрук! Ми маємо на увазі наступне:
— І ще кажуть, що ті норни, які мешкають коло джерела Урд, щодня беруть воду з мулом, що лежить на його дні, й поливають ясен, аби його гілля не засохло й не відмерло. І та вода така священна, що всяка річ, яка потрапляє до джерела, робиться такою ж білою, як плівка під яєчною шкаралупою, як про це сказано тут:
Бачу, ген ясен,
наймення Іґґдрасіль,
древо, омите
білим потоком;
звідти роса
падає в доли,
вічнозелений
став над Урдбрунні.
(«Молодша Едда», пер. В. Кривоноса)
Ну Сноррі, ну Стурлусон, ну послухай себе. Вічнозелений ясен. Не смішно. (Так, це не помилка пана Віталія – він лише був послідовний і точний у перекладі – діда не чіпать!) Гаразд. Отже, норни мають ще одне важливе заняття — окрім контролю життя людей, вони допомагають Світовому Дереву переживати весь цей безлад. А він там епічного рівня.
Норни не прядуть
Воно їм треба?
Це дуже важливий момент — те, що норни не прядуть, а ріжуть свій присуд. В оригіналі вони ріжуть skíði, дерев’яні дошки. Так, вам слушно почулось споріднене слово ski, «лижі» англійською. В олднорз мові це означає «тонкі дерев’яні дошки, планки». Логічним буде запропонувати версію, що норни різали саме руни. (Торссон екстазує…) І насправді в джерелах є тільки одне свідчення, що норни пряли. Це «Перша Пісня про Хельґі Вбивцю Хундінґа», з якої починається наша стаття:
Пряли старанно
вони долі пряжу,
аж у Бралунді
стіни здригались;
нитку вони
звили золоту,
до місяця зали
її прив’язали.
На схід і на захід
кінці розвели,
конунгу землі
у владу відміряли;
Нері сестра
кинула нитку
шляхом північним,
судила йому
ті землі тримати.
(у пер. В. Кривоноса)
Як бачите, тут нитки визначають не те щоб долю, а територію владарювання (одаль?). Тобто, все одно немає такого уявлення, як у Греції, де нитку долі прядуть й потім обрізають. Наше сучасне уявлення про норн засноване на грецьких міфах, почасти завдяки вченим 19 та початку 20 сторіччя, які першими зайнялись темою північних вірувань (у них, до речі, всі вікінги носять рогаті шоломи – віримо?). Вони всі мали класичну освіту з гарним знанням античних міфів, і їм легше було пояснити поняття та картини всесвіту вікінгів через паралелі з греками та римлянами (і вони там є, так, але є локальніші особливості).
Отже, спробуємо відкинути грецькі окуляри та подивитися ясно на те що маємо. А маємо ми ось що: коли у нордів йдеться про визначення долі — людини чи всесвіту — то на допомогу їм приходять «тонкі пласкі дошки» або «гілочки». Подивиться, що робить Генір після Раґнарьоку (поема «Пророцтво Вьольви»):
Тут кинув Генір
прут ворожіння,
жити синам
братів обох
випало в домі вітрів.
Чи знаю достатньо?
(у пер. В. Кривоноса)
Генір кидає (чи обирає) hlautvið, що приблизно можна перекласти як «гілочка кривавих пожертв». Hlaut — кров жертвоприношення, свята кров. Словник Клісбі-Віґфуссона наводить такую інформацію: «…обряд, що практикувався в язичницьку добу, полягав у ворожінні на майбутнє шляхом занурення пучків трісок або гілочок у кров і подальшого їх струшування».
Словом, хай то руни чи оці особливі палички — доля, передбачення долі, визначення долі у вікінгів міцно пов’язані з деревом, а не з пряжею. Та й самі люди зроблені з дерева, як про це кажуть у «Пророцтві Вьольви». Інколи ми на своєму досвіді бачимо, як проявляється міцний дуб у характері або способі мисленні деяких людей, чи не так?
Гамінґ’ї – то те ж саме що норни?
Пам’ятаєте, на початку статті ми згадували, що вікінги сподівались на свою гамінґ’ю. То що воно таке? Слово hamingja перекладається як «удача, фортуна» або як «дух-охоронець», що приблизно відповідає ангелу-охоронцю християн (дуже приблизно, якщо що). Відомий вчений Ніл Прайс у книзі The Viking Way: Magic and Mind in Late Iron Age Scandinavia пише наступне:
Спорідненим до fylgjur і так само пов’язаним з поняттям долі була hamingja. Це персоніфікована удача людини, яка уособлювала дух доброї долі. Це окрема істота, і знову ж таки, як і fylgja, вона могла передаватися у спадок — хоча також могла виходити за межі певної родини. Мотив того, як удача покидає людину або повертається до неї, повторюється в сагах, а рухи гамінґ’ї могли бачити ті, хто мав особливі здібності до сприйняття.
Він пропонує гіпотезу, що слово hamingja походить від hamr — «форма». Відповідно, гамінґ’ю можна розуміти як частину душі або духа-охоронця, який приймав «форму», частіше людську, до того ж, жіночої статі (те саме з фюльгʼєю – мужні розбійники носили в собі жіночий початок і все це якось може бути повʼязано із Андрогіном, якщо ми, звісно, визнаємо існування духовного знання, не поясненого діалектичним марксизмом матеріалізмом), незалежно від біологічної статі людини. Кожна людина мала свою hamingja – не кожна була потужна.
У сагах є багато згадок про hamingja. Наприклад, Óláfs saga Tryggvasonar часто згадує про цих духів:
1. “Вона відповіла: «Не бачу я, мій сину, що чекає на тебе щось згубне — ані для тебе самого, ані для твого королівства, — і не вбачаю я в тому нічого, що могло б стривожити твоє щастя (hamingjʼю)».”
2. “У той час у Гардарікі (Русь) було багато віщунів, які знали наперед чимало речей. Вони пророкували, що в цю землю прийшли долі (hamingjur) одного шляхетного чоловіка, хоч він ще юний, — і ніколи раніше не бачили вони ані такого ясного, ані такого прекрасного супроводу (fylgjur) від жодної людини. Вони підтверджували це багатьма словами, хоча не могли дізнатися, де саме перебуває той чоловік. Та казали вони, що його доля такого великого значення, аж світло, яке сяяло над нею, розлилося по всенькій Гардаріці й далеко по всьому східному краєві світу.”
3. І коли король Олав побачив, де ярл Ейрік вийшов із великим загоном, тоді Олав кинув у ярла одночасно три коротких списи обома руками. Але ті не полетіли, як слід, бо жоден не влучив у ярла. Один пролетів над його головою, другий — збоку від правого боку, третій — біля лівого. І всі ці кидки були марними. Коли король Олав це побачив, він дуже здивувався й сказав: «Велика є доля (удача, благословення) у ярла, і зараз бог бажає, щоб він отримав королівство та став володарем цієї землі».
Та й в оригіналі поеми «Бесіда з Вафтрудніром» велет Вафтруднір, коли описує трьох премудрих жінок над морем, використовує слово «hamingjur» — гамінґ’ї (множинний рід). Тож три доньки Мьоґтрасіра — гамінґ’ї всесвіту і ймовірно, норни. Так само ймовірно, що поняття норни та гамінґ’ї могли накладатися одне на одне. Хтось це кликав норною, хтось — гамінґ’єю (і ще сюди могла вписати фюльгʼя, адже бородані та їхні жінки були не сильно обізнані в поняттях догматичного культу – вони були вольні зі своєю путтю (бо це і релігією назвати не випадає).
А ось валькірії якраз прядуть
А їм-то це навіщо?
Ну, ми маємо ще більше діаграм Венна: норни могли бути водночас валькіріями. Як так? Дивіться, ось рядки з того ж таки «Пророцтва Вьольви»:
Зріла валькірій
вона всюдисущих,
ладних рушати
до ґотів народу;
Скульд щит тримає,
друга з них Скьоґуль,
Ґунн, Гільд, Ґьондуль
і Ґейрскьоґуль.
Нині всі названі
норни Володаря,
ладні рушати
полем валькірії.
(у пер. В. Кривоноса)
Бачили? Валькірії та норни тут не тільки в одному полі сенсів, а працюють як синоніми. Цікаво, що коли ми говоримо про валькірій, то їх неодноразово помічали саме за ткацтвом та прядінням, на відміну від єдиного випадку з норнами.
«Пісня списів», Darraðarljóð, пропонується читацтву як хороше завершення передноворічного вечора – на жаль, тут лише англійською читати, бо – поки що – не перекладене. Це така поема у складі Саги про Ньяля, що розповідає про битву при Клонтарфі поблизу Дубліна в 1014 році. Йдеться про те, що якийсь чоловік побачив у видінні 12 валькірій (священне число в індоєвропейських народів, до речі), які плели моторошну павутину з людських кишок, співаючи пісню та пророкуючи долю воїнів:
Тчемо ми, тчемо
тенета списів,
там, де стяг в’ється
войовника.
Хай не збере
ніхто життя в нього.
Тільки валькір’ї
значать убитих.
Окрім жахливих фанаток трукрайм та гуро (не гугліть!), ми маємо чистих красивих валькірій (ні – Прайс ґрунтовно доводить, що вони мусили лякати – тож були страшні) — ув образі лебединих дів. Vǫlundarkviða (Сказання про Вьолюнда) починається з того, що три діви прилітають до озера у «формі» лебедів й сідають на березі прясти льон. Звичайний льон, без кишок. З ним взагалі цікаво – у балтів от є традиція під назвою «муки льону» – це довге терпляче творення чогось, важке і майже нескінченне, але яке дає епічні плоди – у балтів загалом архаїчна, близька до пра-ІЄ спільноти міфологія, за ними хоч звіряйся. Але що в нас далі? А далі три брати їх – дів – бачать, забирають собі в шлюб, те се (без подробиць – а жаль…), й закінчується все чашами з черепів дітей та намистами із зубів (яке життя, такі й міфи). Зате кишок немає. Ну то інша історія.
То що – норни, гамінґ’ї та валькірії — одне й те саме?
Значить так – валькірії здатні обирати долю воїнам — забирати їх життя чи дарувати їм перемогу. Можна їх назвати норнами?
Гамінґ’ї здатні допомагати людям, берегти їх від шкоди та дарувати удачу. Вони можуть ходити самостійно від людини, відділяючись від неї, як те описано у Óláfs saga Tryggvasonar. Можна їх назвати норнами?
Можна норн назвати валькіріями чи гамінґ’ями?
Чесно кажучи, це вже болото висновків. З ними завше якась катавасія – до цього все було добре, коли матеріал збирали, а потім як виснували – так вся сивочола спільнота на нас нападає. Але – фактаж: ми бачимо істот, які виконують схожі функції. Ми бачимо, що їх назви використовують як синоніми в деяких випадках. Але якщо дивитися уважно, вони всі різні.
Жодну гамінґ’ю не заставали за прядінням чи ткацтвом.
Валькірії могли різати руни (скажімо, валькірія Сіґрдріва у поемі «Промови Сіґрдріви» навчає Сіґурда різноманітним рунам). Але ті руни використовувались як закляття, але не як визначення долі (і тут ще велике питання чи не є руни піснями, як у фінській міфології, бо батько наш Вотан (Хайль!) розповідає про якісь 18 пісень сили, які підіймає звідти, звідки мав би руни – тож ситуація погіршується….
Норни також могли йти в бій, як і Скульд. Хоча жодну валькірію не помічали за догляданням за Іґґдрасілем (окрім тої-таки Скульд).
Зрештою, здається, це все ж таки різні істоти. Але знаєте що. Міф – то не наукова класифікація, і він не зобов’язаний бути внутрішньо логічним та без суперечок. Міф бере свою силу у плинності понять, ув образах що накладаються один на інший. Адже він розмовляє із нашим нелогічним несвідомим. Він загалом знаходиться вище логічного – це ще Кант довів.
Ми можемо осмислити норн, валькірій та гамінґ’ї як різні форми одного й того ж архетипу. Це жіноча фігура, уособлення долі, народження та смерті, удачі та поразки, лімінальності між буттям та небуттям. Тоді різні персонажки цілком природно перетікають одна в одну, змінюють свої сенси та інструменти залежно від контексту.
У реальності міфу доля – то не абстрактне поняття, це скоріше присутність. Присутність жінки. Ця жінка має голос, має форму, може сидіти на березі моря, може йти поруч із героєм. Доля народжує, доля забирає. Доля визначає Буття. А воно своєю чергою противиться Ніщо. Це завжди рух, але ще й протирух. Варуна і Мітра, саме воно.
А ще міфи говорять про нас. Це ми визначаємо, якими їм бути. І значить, визначаємо свою долю. А ще це саме вони визначають нас. Знаєте який тут висновок? Наявність діалогу.
В будь-якому випадку, бажаємо вам щасливого Нового Року. Хай норни будуть добрими до вас. Хай гамінґ’ї надають вам безмежжя талану. Хай валькірії тримають перед вами захисні щити. Skål!
Автори: Ніл Ефферсон, Семен Бондар
