Книга «Зіткнення з історією», вперше опублікована у 2011 році, є однією з ключових праць Домініка Веннера, спробою підвести підсумок більш ніж сорока років його діяльності як історика та мислителя. Пропонуємо вам ознайомитися з розділом цієї книги.
Поліна Лекомте: Пане Домінік, ви пережили другу половину ХХ століття, що несла на собі відбиток Другої світової війни. Від час війни ви були дитиною, але ці дні все ж залишили значний відбиток на вашій особистості. Пізніше, у юності, але вже з чудовим усвідомленням сенсу історичних подій, ви пережили Холодну війну, радянську загрозу, американський тиск на Європу, Першу війну в Індокитаї та алжирську війну, коли вам виповнилося 20. Відтоді ви стали дуже активним учасником подій свого часу. Проливали світло на невизначеність повернення генерала де Голля до влади в 1958 році. Приймали активну участь в історії драматичного падіння французького Алжиру. Мали зв’язки з путчем генералів та кілька разів були ув’язнені. Ви очолили невеликий політичний фрайкор, публікували журнали та вчиняли дуже небезпечні дії. Пізніше – критично спостерігали за піднесенням лівих сил у травні 68-го року, тероризмом RAF в Німеччині, на додаток до діяльності Червоних бригад в Італії, а згодом ще й ісламізму… Ви спостерігали за всеохопним регресом білого світу, а також кінцем комунізму. А ще пізніше осмисляли усі ці події та явища в багатьох написаних вами книгах, про які ми поговоримо далі. Ви були творцем та редактором важливих історичних журналів, що надавали декому з відомих істориків платформу для інтерпретації минулого та освітлення сенсу сьогодення. Які спадкоємності та які зміни ви бачите сьогодні у порівнянні з тим, що бачили в минулому?
Домінік Веннер: З вибухом СРСР у 1991 році світ увійшов до нової ери – настільки пристрасної, наскільки й небезпечної. Холодна війна, по суті, зупинила рух історії, бо протиставила між собою два штучні світові блоки. Коли це протистояння закінчилося, історія нарешті знову почала рухатися. Падіння комуністичного універсалізму, перш за все, сприймалося як остаточна перемога його американського колеги, тобто глобального лібералізму. То була ілюзорна перемога. Після десяти років хаосу, що охопив всі 1990-ті роки, національні держави на руїнах СРСР почали відновлюватися, будуючись в рамках великої європейської традиції, що зникла у вирі двох світових воєн. Що стосується Сполучених Штатів, то незважаючи на незрівнянну потужність, вони почали слабшати, що призвело до початку низки непевних військових кампаній (Сербія, Ірак, Афганістан) та спроби втілити в життя стратегію стримування по відношенню до Росії як з ідеологічних, так і з геополітичних причин. Водночас давні цивілізації та сили почали знову пробуджуватися: Китай, Індія, мусульманський світ і Південна Америка. Що стосується Європи, то вона залишилася в стані глибокого сну, нав’язаного їй наприкінці світових воєн. Вона залишилася морально пригніченою в результаті розкаяння, до якого її змусили навернутись вороги завдяки страхові перед надмірностями, які вона переживала між 1914 і 1945 роками, і божевільними наслідками тенденцій культурного мазохізму. Одним з найстрашніших наслідків цієї європейської регресії стала колонізація Європи не-європейськими мігрантами. Однак це не буде тривати вічно. Історія показує, що ніщо не є абсолютно неминучим. Ознаки пробудження народів проступають по всій Європі, вони свідчать про те, що європейці відновлюють почуття самосвідомості.
ПЛ: У 1918 році Освальд Шпенглер опублікував перший том своєї знаменитої книги Присмерк Заходу, особливо важливої для розуміння долі Європи. Чи має майже через сто років слово «Захід» якесь конкретне значення? Яке значення ви надаєте йому?
ДВ: Ви праві, підкреслюючи той факт, що у часи Шпенглера «Захід» був синонімом Європи. Італійський історик Еміліо Джентіле заявив, що у 1900 році, на початку Всесвітньої виставки у Парижі, «цивілізація означала сучасність, сучасність – європейськість, а європейськість – західність». Сполучені Штати Америки залишалися маргінальною державою, віддаленою від Європи. У 1927 році, коли католицький і морасівський есеїст Анрі Массіс опублікував свою книгу «Захист Заходу», «Захід» означав Францію. Не так давно журнал Моріса Бардеша, що видавався з 1952 по 1982 рік і мав назву Défense de l’Occident, мав на увазі Європу більше, ніж США. Особливо в період після 1950 року зміст цього слова змінився завдяки холодній війні, новій боротьбі між Сходом і Заходом, що протиставила двох переможців Другої світової війни один проти одного. Відтоді «The West» (Захід) було зв’язано з «заходом» (напрямком координат), тобто зі Сполученими Штатами, що були головною силою перед обличчям реальної загрози з боку Радянського Союзу, як до, так і після смерті Сталіна. Не будемо забувати, що криваве придушення національного повстання в Угорщині відбулося в 1956 році, а Празька весна розгромлена в серпні 1968 року. Європейці, беззбройні фізично й духовно після 1945 року, природно тяжіли до Америки, яка тоді була єдиною силою, здатною захистити їх від радянського військового вторгнення, яке навіть генерал де Голль вважав серйозною загрозою до 1950 року.
ПЛ: Не так давно вийшла ціла низка есе, що мали на меті описати занепад Заходу, Європи та Франції. Ми бачимо, як Європейський Союз втрачає свою політичну вагу, а європейські уряди втрачають віру в економічний глобалізм та моральний кодекс прав людини. Які ваші думки з цього приводу?
ДВ: Занепад Європи очевидний, але я не хочу приєднуватися до хору песимістичних «занепадників». Я проаналізував цей процес у Столітті 1914, де досить нетрадиційно описав історію європейського двадцятого століття з 1914 по 1945 рік, включаючи різні придушені спроби відновлення між 1920 і 1930 роками.
Моя теза полягала в тому, що після катастрофи, спричиненої двома великими війнами, Європа увійшла в стан «успіння», розгромлена у військовому, політичному та моральному відношенні своїми помилками, своїм квазі-самогубством і своєю жахливою і марною витратою енергії та крові. На фоні повної деморалізованості від думки про те, що європейська цивілізація може призвести до таких жахів, ідея того, що вона повинна бути прогнившою або проклятою, якось почала проникати в людські серця і розуми.
Більше того, після 1945 року, символічно – після конференції в Ялті в лютому 1945 року, дві держави-переможниці Другої світової війни, Сполучені Штати та СРСР, розділили між собою Європу, нав’язуючи їй (кожен своїм методом) сюзеренітет, власні соціальні моделі, власну інтерпретацію історії, придушуючи її під вагою безпрецедентної провини під приводом Голокосту. У той час як Східна Європа пройшла через радянізацію, Західна Європа імпортувала до себе проблему наркотиків, масове споживання та порнографію зі США.
У 1991 році одна з двох держав-сюзеренів 1945 року раптово вибухнула, замінившись, як я вже говорив, після десятирічного хаосу національними державами, що звільнилася від більшовицького минулого, зберігаючи спогади про 1945 рік, коли вони перемогли німецьких завойовників та окупували східну частину Європи завдяки американським і британським союзникам. Те, що в Росії можна бути і патріотом, і антикомуністом, але ще й пишатися перемогою сталінської Червоної Армії, – це така історична тонкість, яку важко зрозуміти на Заході.
ПЛ: Що сталося з другою силою, що перемогла Європу в 1945 році, Сполученими Штатами?
ДВ: Після періоду ейфорії, що заледве тривав більше десяти років після 1991-го, Сполучені Штати зіштовхнулися з низкою серйозних провалів у військовому, геополітичному та моральному плані, що призвело до значного послаблення. Я маю на увазі, зокрема, Ірак, Афганістан і Близький Схід в цілому. З моменту обрання президентом Обами, внутрішніх труднощів після великої фінансової кризи та реального роздуму над тим, чим насправді є американська ідентичність, останнє було чудово проаналізовано Самуелем Гантінгтоном у його останній книзі Хто ми?, відбулося загальне послаблення американської влади, яке європейці повинні використати, аби вирватися зі свого «успіння».
Проте не варто вводити себе в оману: європейці самі несуть відповідальність за ексцеси економічної та технологічної системи безмежного зростання, яку вони породили. З самого початку Belle Époque, всюдисущий оптимізм було оскаржено тими, хто передбачав приреченість сучасності. Ці пророки загибелі виявилися правими, коли влітку 1914 року катастрофа привела до початку Великої війни. Ця тривога про майбутнє вже була присутня в роботах великих митців, таких як Вагнер, Толстой, Ібсен, Золя, Достоєвський, Лоренс або Ніцше. Слід визнати, що ніхто не міг передбачити того, що станеться між 1914 і 1945 роками, хоча більшість бачила проблеми на горизонті майбутнього модерну, тобто «цивілізації» науки і розуму.
ПЛ: Але хіба тріумфи механізації, комерції та техніки не є частиною європейської цивілізації?
ДВ: Звичайно, вони мають своє коріння в європейському дусі, його «прометеївського» або, як сказав би Шпенглер, «фаустівського» аспекту. Цей аспект, що став домінуючим, не є сукупністю європейського духу. Інший аспект, той, який ми можемо назвати «аполлонічним» і який є абсолютно необхідним, був прихований за чудесами модерну. Але коли ці чудеса перетворюються на кошмари, чи не повинні європейці знайти спокусу у відновленні аполлонічного аспекту своєї культури, щоб збалансувати її прометеївський надлишок? Питання, яке я вже не раз висловлював.
ПЛ: Хоча ми й можемо простежити занепад Заходу в межах його власних кордонів, але здається, що в глобальному масштабі він навпаки непропорційно зростає. Його цінності поширюються під приводом того, що вони «універсальні», а технології експортуються по всьому світу. Чи означає це, що глобалізація йде пліч-о-пліч зі стиранням відмінностей між культурами та конкретними способами життя? Чи є це визначенням вестернізації?
ДВ: Ці західні «цінності», про які ви говорите, є насправді американськими цінностями. Ви маєте на увазі месіанську претензію Manifest Destiny, «Нового Сіону», що прагне нав’язати свою волю світові. Ви також посилаєтеся на систему марнотратного економічного хижацтва та фінансових спекуляцій. Чи можна це дійсно назвати вестернізацією? Американізацією світу? У всьому світі, здається, технічна модернізація часто йде рука об руку з відмовою від американізму, за винятком Європи, принаймні до цього часу. Самуель Гантінгтон вважав, що наближення відродження великих цивілізацій відбудеться в опозиції до американського Заходу. Він зауважив, що модернізація часто співпрацює з «де-вестернізацією». Треба лише поглянути на мусульманський світ, Індію, Китай і Південну Америку (не кажучи вже про багато дрібних цивілізацій), аби побачити цю реальність. Я не вірю в гомогенізацію культур, навіть у Європі, незважаючи на те, що деякі прогнивші еліти хотіли б, щоб ми в це повірили.
ПЛ: У тому, що раніше називалося Третім світом, ледь не щодня виникає все більше і більше нових держав. Китай, навпаки, представляє загадку в цьому сенсі. Чи буде двадцять перше століття століттям китайців?
ДВ: Воно вже є таким в тій чи іншій мірі, бо в певному сенсі представляє собою своєрідний історичний реванш, особливо якщо порівняти сучасний стан зі станом Китаю століття тому, близько 1910 року. З кінця здавалося б вічного зледеніння холодної війни, світ знову почав рухатися – явище, що ілюструється величезними культурними та геостратегічними зрушеннями. Світ вступає в нову фазу історії, де історичні несподіванки стали знову можливими. Ці рухи можуть бути зроблені на користь європейського пробудження, коли американський культурний сюзеренітет почне слабшати. Тим не менш, я вважаю сумнівним, що останній відійде без бою. Як підтвердили секретні документи, опубліковані у Wikileaks у 2010 році, американські еліти сприяли вторгненню в Європу не-європейських іммігрантів та мусульман, щоб розірвати і підірвати європейські народи. На перший погляд, це, здається, спрацювало, але видимість може обманювати. Повільно піднімається опір, якого не очікували, і це є ознакою майбутнього. Я не вірю, що європейці, дізнавшись, що вони знаходяться в небезпеці, дозволять собі бути витісненими. Минуле показало, що історичні пробудження відбуваються дуже повільно, але щойно вони почнуться, ніщо не може їх зупинити.
ПЛ: Тож ви оптимістичні щодо майбутнього?
ДВ: Я історичний оптиміст. На відміну від більшості інтелектуалів, я був солдатом перш ніж стати істориком-спостерігачем. Я б сказав, що мій нетрадиційний погляд на історію – це результат мого особливого темпераменту. Я беру все, що може запропонувати історія, аби розгледіти сьогодення більш чітко і правильно передбачити майбутнє. У минулому Французька академія натравлювала структуралістів, що розглядали довгострокову історичну перспективу (школа Анналів) на тих істориків, які сприяли вивченню конкретних подій в короткостроковій перспективі (школа Битв). Але я не вірю, що ці погляди обов’язково мають протиставлятися один одному. Насправді я вважаю, що обидва є законними і навіть взаємодоповнюючими. Ми не можемо ігнорувати історію подій. Вона показує нам, що несподіваність є володарем історії і що майбутнє часто непередбачувано: в 1910 році ніхто не чекав подій 1914 року; і ніхто в 1980 році не міг передбачити падіння комунізму через десять років. Ніхто до 1989 року не очікував возз’єднання Німеччини. У той же час довгострокова точка зору показує нам потужну стійкість народів і культур. Ось чому я не вірю в історичні неминучості, які теоретизували Шпенглер, Маркс і Фукуяма.
ПЛ: Що на вашу думку поставлено на карту для світу у найближчі десятиліття?
ДВ: Що стосується Європи, то мені здається, що ми будемо змушені піднятися і зіткнутися з величезними викликами та страшними катастрофами навіть поза межами тих, що зумовлені імміграцією. Ці труднощі дадуть можливість як для відродження, так і для повторного відкриття себе. Я вірю в специфічні якості європейського народу, якості, що перебувають у стані сну. Я вірю в нашу активну індивідуальність, нашу винахідливість і пробудження нашої енергії. Це пробудження, безсумнівно, настане. Коли? Не знаю, але я впевнений, що це відбудеться.
Переклав Сергій Заїковський
