Тесей як індоєвропейський герой-мечник

Скот-Літлтон вважається одним з учнів Жоржа Дюмезіля та спеціалістом з компаративного вивчення індоєвропейських міфологій. Тема, яка цікавила автора протягом дуже тривалого періоду – індоєвропейський та, ширше, євразійський архетип героя-мечника: переможця не-драконічного монстра, захисника спільноти та правителя. Пропонуємо вашій увазі український переклад тексту Скот-Літлтона про індоєвропейський архетип героя-мечника.

§ 1. З тих пір, як покійні Тарьо Ообаясі та Ацухіко Йошида опублікували свою оригінальну – та, на жаль, до сих пір не перекладену працю Tsurugi no Kami, Tsurugi no Eiyu, або Боги-мечники та герої-мечники в 1981 році, стало абсолютно зрозуміло, що боги та герої, пов’язані з мечами, є фундаментальною рисою євразійської міфології та фольклору по всьому континенту, від Західної Європи до Японії[1]. Рік по тому (Littleton 1982) я спробував показати, що герої-мечники, а також боги-мечники глибоко вкоренилися в північноіранській епічній традиції, і що епізод «Меч у камені», що відіграє таку важливу роль в легендах про короля Артура, був принесений в Західну Європу сарматами та аланами в перші століття нашої ери. Зовсім недавно ми з Ліндою А. Малькор розробили цю тезу в одному з розділів нашої книги Від Скіфії до Камелота (2000), а в 2006 році на зборах фольклорного товариства західних штатів в Каліфорнійському університеті в Берклі ми висунули тезу про те, що боги-мечники і герої-мечники відіграють важливу роль в давньогерманській міфології (Littleton and Malcor 2006).

§ 2. Досі не зовсім зрозуміло, де саме та коли виникла фігура героя з мечем[2]. Хоча герой-мечник явно присутній в багатьох стародавніх індоєвропейських традиціях, найбільш помітно в тих, де відчувається вплив алано-сарматів, також цілком можливо, що ця фігура могла належати до набагато більш давньої та широко розповсюдженої євразійської епічної страти в тому числі й тому, що його присутність в міфології гунів, китайців, корейців та японців передує будь-якому можливому контакту, прямому або непрямому, з носіями індоєвропейських мов (Ōbayashi and Yoshida 1981, 10-13). Мені не вистачило б місця в цій статті, щоб віддати належне цій надзвичайно цікавій теорії. В подальшому я зупинюся на індоєвропейській традиції героя-мечника і почну з розгляду того, що вважаю його основним відображенням у грецькій міфології, а саме з афінського героя Тесея (Θησεύς). Потім я спробую продемонструвати певні разючі паралелі між ним та англосаксонським (або, точніше, шведським) героєм-мечником Беовульфом.

Меч в камені

§ 3. Подібно до «кар’єр» своїх євразійських колег, не тільки індоєвропейських, від короля Артура, Ланселота та легендарної осетинської фігури Батраза до Одіна, Зігфріда, Аттіли та японського героя Ямато-Такеру (Littleton 1995), кожен з яких володіє одним або більше чарівних мечів, кар’єра грецького героя Тесея починається з отримання ним особливого меча, в даному випадку залишеного його батьком Егеєм, царем Афін. Оскільки у Егея не було дітей, він домовився зі своїм хорошим другом Пітфеєм, царем міста Трезен в Арголіді, зайнятися коханням з його дочкою Ефрою, аби та народила йому спадкоємця. (Подібно до Геракла, на якого Тесей дуже схожий в багатьох аспектах, за відсутністю характеристики першого як героя-мечника, та низки інших грецьких героїв, Тесею іноді приписують божественне походження. Стверджується, що Посейдон спав з Ефрою в ту ж ніч, що й Егей[3]. Бог, проте, відіграє дуже незначну роль в житті Тесея, якщо взагалі її відіграє).

§ 4. У будь-якому випадку, згідно з Плутархом (Тесей) та Аполлодором (III, 206)[4], основними джерелами легенди про Тесея, незабаром Егей повернувся в Афіни, але перш ніж піти, поклав свій меч та сандалі під важкий камінь та наказав вагітній коханці охороняти їх для свого ненародженого сина. Коли молодий принц стане достатньо сильним, щоб підняти камінь, він повинен відправитись до Афін. Так, як Артур отримує Екскалібур від Леді Озера; Ланселот – свій чарівний меч від її континентальної колеги, Dame du Lac; як Батраз отримує свою чарівну зброю завдяки тітці Сатані, що домовляється за нього з божественним ковалем Курдалагоном (Dumézil 1978, 28); і японський герой Ямато-Такеру, якому його ж тітка Ямато-хіме, верховна жриця храму Ісе, подарувала знаменитий меч Кусанагі, Тесей також отримує меч, яким так ефективно буде володіти в своїх подальших пригодах, за допомогою близької родички – в даному випадку, його матері Ефри.

§ 5. Поруч із цим, Тесея можна порівняти з тими героями-мечниками, хто, подібно до Артура та, як ми незабаром побачимо, Беовульфа, отримує принаймні одну могутню зброю безпосередньо з (або з-під) каменю або кам’янистого середовища, як то скелястої печери[5], без допомоги родички. Таким чином, в Тесеї ми бачимо злиття двох моделей отримання героями-мечниками своїх легендарних клинків.

§ 6. Але повернемося до оповіді. Одягнувши сандалі та взявши меч, витягнутий з-під каменю (деякі версії стверджують, що вони насправді були заховані в невеликому поглибленні біля основи каменю), молодий Тесей відправляється до Афін. З Трезен туди можна було дістатися завдяки легкій морській подорожі через затоку Аргос, але, будучи героєм, спраглим до пригод, він обирає довгий обхідний шлях на північ, через Аргіліду та Коринфський перешийок, в Аттику. По дорозі він знаходить більш ніж достатньо занять для себе та свого нового меча.

§ 7. Неподалік від Епідавру Тесей вбиває розбійника, прозваного Корінетом або «булавоносцем». Після цього він привласнює – а потім використовує – смертоносну булаву розбійника, ця риса, ймовірно, була запозичена з легенди про Геракла. Потім він вбиває Сініда, прозваного «згинателем сосен», тому що той регулярно прив’язував своїх жертв між двома соснами, а потім вирушає на полювання та вбиває сіру Кромміонську свиню. Коли Тесей досягає околиць Мегари, уже поруч з Афінами, то вбиває іншого розбійника на ім’я Скірон, який мав звичку змушувати мандрівників мити йому ноги на краю прірви, а потім скидав зі скелі. В Елевсині герой вбиває грізного борця Керкіона, а наближаючись до самих Афін йому вдається здолати Прокруста, який або відрубав кінцівки своїх жертв, або розтягував їх, аби підігнати під своє ганебне ложе. Відтак, коли Тесей нарешті досяг Афін, то вже почав утверджуватися як герой-мечник.

§8. Після короткої втечі від отруєння вічно злою Медеєю, що ховалася в Егея, меч та сандалі молодого героя видають, ким він є, і батько з радістю визнає його своїм сином та спадкоємцем. Але незабаром Тесей дізнається, що Афіни мають велику проблему. Місто недавно було вщент розбите Міносом, царем Криту, і відтепер зобов’язане щорічно відправляти данину з семи юнаків та такої ж кількості дівчат, що стануть здобиччю Мінотавра або помруть від голоду в знаменитому лабіринті Кноссу.

§9. Ця частина історії добре відома, і тут немає необхідності детально її повторювати. Тесей зголосився бути одним з юнаків, приречених на жертву. Коли його корабель досяг Криту, він спокусив прекрасну дочку Міноса Аріадну, котра поведе його через підземний (або, принаймні, підвальний) Лабіринт до Мінотавра, де герой вбиває монстра. Оскільки Аріадна розгортала за собою золоту нитку, вони змогли втекти без проблем. Проте по дорозі назад в Афіни наш герой безцеремонно лишає свою кохану на острові Наксос (можна й не говорити, наскільки складне особисте життя мав Тесей!). В будь-якому разі, вони разом з групою врятованих афінян так зраділи, що зовсім забули підняти білий парус, який сигналізував би про «успішне виконання цілі», і бідний Егей, спостерігаючи з вершини скелі за їх прибуттям, настільки впав у відчай, що кинувся в море, яке згодом стало носити його ім’я.

§10. Тепер Тесей став царем Афін. Як Артур та інші індоєвропейські герої-мечники, він продемонстрував своє право керувати, тріумфально володіючи мечем свого батька в ім’я власної спільноти. Мінойського ярма більше немає.

§11. Інша частина кар’єри Тесея насамперед присвячена введенню низки необхідних інституційних реформ в управлінні містом – звідси, вочевидь, й походить його ім’я, оскільки воно має той самий корінь, що й грецьке Θεσμός «установа», – та плутанині, породженій його романтичними пригодами. Тесей вчинив лише два героїчні акти після повернення до Афін. Він підпорядковує зухвалого Марафонського бика та повертає його до Афін для жертвопринесення, що разом з вбивством Мінотавра передбачає можливу паралель з Мітрою – богом, що приносить в жертву бика[6].  В іншому подвигу до нього приєднується хороший друг та колега Геракл, і це війна проти амазонок. Війна закінчується не тільки тріумфом, але й шлюбом Тесея з переможеною царицею амазонок Іпполітою.

§12. Після смерті Іпполіти, назвавши спільного сина ім’ям Іпполіт, Тесей знову одружується, цього разу на сестрі Аріадни Федрі. Союз закінчується відомим трагічним епізодом, що зачаровував письменників, починаючи з Евріпіда. Федра шалено закохується в молодого Іпполіта. Коли той відштовхує її, вона вішається, але не раніше, ніж залишити лист, в якому йдеться про її пасинка. Тесей проклинає й виганяє Іпполіта, який згодом помер у результаті трагічної катастрофи на колісниці[7]. Незабаром стає очевидно, що хлопець був невинний в будь-якому обмані; проте дії Тесея в цьому питанні призводять до втрати прихильності в Афінах. Після кількох повстань він помирає у вигнанні, залишаючи дні слави далеко позаду.

§13. Хоча ці та інші особливості того, що можна назвати, використовуючи голлівудську фразу, «передісторією» легенди Тесея і не збігаються з історіями інших індоєвропейських героїв-мечників (безумовно, Артур та Ланселот також мали заплутане любовне життя!), основні елементи – отримання чудесного меча від жінки, його витягнення з-під каменю, якщо не з самого каменю – і ефективне використання від імені всієї спільноти можна порівняти з легендами про Артура, Батраза та інших індоєвропейських героїв-мечників[8]. Як я недавно говорив, він об’єднує два способи, якими ці герої отримують свою зброю.

§14. Проте, тут є ще одна конкретна індоєвропейська паралель, яку можна провести: між Тесеем і англосаксонським (принаймні, в оповіді) героєм-мечником Беовульфом. Знову ж таки, «передісторії» є дуже різними. Однак центральні елементи двох легенд настільки схожі, що вони майже напевно походять від загального індоєвропейського прототипу.

Лабіринт і Лігво

§15. Основні контури легенди про Беовульфа можна коротко викласти таким чином: Беовульф, юний племінник короля гьотів Хігелака чує, що двір датського короля Хротгара тероризує монстр на ім’я Грендель[9]. Прагнучи до пригод, він пливе з групою воїнів протоками, які відокремлюють його батьківщину (те, що зараз є південною Швецією) від Данії, направляючись в Хеорот, бенкетний зал Хротгара. У вечір прибуття, доки компанія спить, нападає Грендель, але цього разу він зустрічається віч-на-віч з Беовульфом. Вони борються в рукопашну, і герой гьотів відриває плече Гренделя голими руками. Смертельно поранений, монстр вислизає, і на наступний вечір, думаючи, що все добре, Хротгар влаштовує бенкет на честь перемоги свого гостя.

§16. Але все ж таки не все добре. Після того, як Хротгар і інші підуть спати, неназвана мати Гренделя нападає на Хеорот в пошуках помсти за свого помираючого сина. Вона захоплює одного з придворних і тягне його назад в лігво, яке ділить з Гренделем, розташоване в гроті під озером неподалік від залу.

§17. До цього моменту було мало чітких паралелей з історією Тесея. Хоча Беовульф імовірно носить меч, він вирішує не використовувати його в боротьбі з Гренделем. Але те, що відбувається далі, не лише тісно пов’язане з розповіддю про Мінотавра, але й встановлює повноваження нашого героя як повноцінного героя-мечника.

§18. Наступного ранку Беовульф, якого не було в залі під час нападу матері Гренделя, добровільно йде за нею в її лігво, аби закінчити свою роботу. Він та його бойова дружина вирушили в бік гроту. Перш ніж покинути Хеорот, Унферт, один з танів Хротгара, дає герою-гьоту меч на ім’я Хрунтінг, перший з двох чарівних мечів, які будуть фігурувати в історії (зрозуміло, що цього разу Беовульф не буде покладатися лише на свою бійцівську майстерність). Коли вони досягають озера, Беовульф залишає свою групу на березі, пірнає й входить у лігво монстрів, що описується як печерна «ворожа зала». Він нападає на матір Гренделя за допомогою Хрунтінга, але чудова в інших випадках зброя виявляється марною. Люта жінка-монстр кидає його на землю і збирається завдати смертельного удару, коли в останній момент Беовульф помічає ще один чарівний меч – меч, яким може успішно володіти лише герой його рівня майстерності – в купі обладунків на стіні печери. З ним він перемагає матір Гренделя, обезголовлює її вмираючого (або вже мертвого) сина та тріумфально повертається на поверхню, несучи цей трофей.

§19. Загін повертається в Хеорот, і цього разу вони разом з Хротгаром не мають підстав боятися бути з’їденими. Незабаром після цього Беовульф повертається в Гьотланд, сповнений почестями, і в кінцевому підсумку стає королем після Хігелака. Паралелі з легендою про Тесея вражаючі. Перш за все, обидва герої спускаються в потойбічний світ, щоб битися в своїх кульмінаційних битвах. Обидва використовують чарівну зброю для досягнення перемоги. Справді, незважаючи на відсутність меча, отриманого від жінки – можна стверджувати, що мати Гренделя несе відповідальність за те, що він отримав меч, яким вбиває її, оскільки виявляє його в її лігві, проте стверджувати так було б натяжкою – два магічні мечі Беовульфа, що цікаво, схожі на два послідовні Екскалібури в легенді про Артура: той, що Артур витягає з каменю, і той, який він отримує від Леді Озера. Щоб бути певним, умови тут зворотні. Іменний меч Беовульфа (даний чоловіком) є першим, в той час як могутній, неназваний меч, який він знаходить біля стіни печери, якщо не в камені або під каменем, слідує другим. Крім того, після битви лезо другого меча зникає від «гарячої» крові монстра, і від нього залишається тільки рукоять. Я мушу додати, що пізніше, після того, як він повернеться додому, Беовульф набуває в якості бойового трофею третій і останній меч на ім’я Неглінг, який також підведе його в смертельній сутичці з драконом. Але ця зброя та щойно згаданий епізод, як і подвиги Тесея після убивства Мінотавра, виходять за рамки основної теми цієї статті. Так само як і ймовірність того, що анонімний автор Беовульфа підійшов до свого завдання з християнської точки зору; ключові елементи цієї історії, очевидно, набагато старші, аніж присутність християнства в південній Скандинавії та Великобританії близько 700 р. н. е.

§20. Інша можлива паралель між цими двома легендами може бути помічена в тому факті, що і Тесей, і Беовульф прибувають здалеку, Трезену і Гьотланду відповідно, щоб виконати свої благородні подвиги. Беовульф перетинає водойму, щоб дістатися до Данії, а також отримати доступ до лігва монстрів, так само як Тесей перетинає Егейське море, щоб дістатися до Лабіринту. Крім того, вони обидва з тріумфом повертаються додому морем, щоб стати королями. Тесей успадковує від свого батька Егея титул царя Афін, а після смерті сина Хігелака і його наступника Хердреда Беовульф стає королем гьотів.

§21. Також важливим є той факт, що монстри, яких ми розглядаємо – це не дракони, але радше могутні, гуманоїдні «інші»[10]. З уривчастих описів у віршах поеми Грендель і його люта мати завжди постають волохатими, схожими на єті, істотами. І Мінотавр, звісно ж, дуже точно описаний як істота, що має тіло людини і голову бика. Як я щойно згадав, в більш пізні роки, коли він значно постарів, Беовульф та його можливий наступник, Віглаф, вбивають вогнедишного дракона, який після того, як останній меч короля гьотів ламається, смертельно ранить його. Однак ні Грендель, ні його мати, ні Мінотавр не демонструють жодних характеристик дракона.

§22. Нарешті, мати монстра описується в обох оповідях. Мати Мінотавра – цариця Криту, Пасіфая. Посейдон послав критському царю прекрасного білого бика, щоб принести його в жертву, але Мінос вирішив залишити тварину та пожертвувати іншим биком. Роздратований цим викликом, бог змушує Пасіфаю шалено закохатися в білого бика. На її прохання Дедал будує порожню всередині дерев’яну копію корови, в яку королева заповзає і обманює бика, щоб зайнятися з ним коханням. До привселюдного жаху, вона народжує монстра. Згодом Мінос наказав Дедалу побудувати Лабіринт, аби утримувати там істоту. Хоча сама Пасіфая – не монстр і не намагається помститися за свого вбитого сина, можна ствердити, що її поява в цій історії – ще один приклад для порівняння.

Деякі попередні висновки

§23. Як я вже вказував, «передісторії» тут дуже різні – наприклад, любовне життя Беовульфа, яким би воно не було, ніде не згадується в поемі[11]. І, звичайно ж, є деякі основні структурні відмінності, такі як відсутність озера на вершині Лабіринту в історії Тесея. Проте, на підставі доказів, представлених в цьому документі, я вважаю, що попередні висновки можуть бути наступними:

(1) Тесей і Беовульф є не тільки віддзеркаленням загальної індоєвропейської традиції героя-мечника, але також підмножиною цієї традиції, яка розповідає про спуск героя в потойбічний світ, щоб вбити не-драконічного монстра і/або його матір, оскільки один з них або обидва загрожують виживанню спільноти героя. І, як ми щойно бачили, матері монстрів відіграють значну, хоча й розрізнену роль в обох історіях.

(2) Обидва героя мають спільні риси, виявлені в комплексі героя-мечника, включаючи таких персонажів, як Артур і Батраз, які ніколи не вбивають монстрів, драконів чи когось ще. Наприклад, мечі витягуються зі скелястих матерій; цей аспект включає в себе щасливе відкриття Беовульфом чарівного меча біля кам’яної стіни в підземному лігві Гренделя.

(3) У випадку з Тесеєм жінка – його мати, Ефра – відіграє важливу роль в передачі меча, об’єднуючи, таким чином, абсолютно окремі епізоди в артуріанській традиції та один, хоча і не пов’язаний з каменем, епізод в сазі про Батраза.

(4) Поруч із цим той факт, що ні Тесей, ні Беовульф не відчувають себе вимушеними наполягати на тому, щоб кинути перед смертю зброю у водойму, явно відрізняє цей набір комплексу героя-мечника від того, який об’єднує Артура і Батраза.

(5) Хоча жодна жінка не відіграє чіткої ролі в тому, як Беовульф отримує свої мечі один за одним, той факт, що він володіє двома послідовними мечами в центральному епізоді історії, наводить на думку про два послідовні Екскалібури в артуріанській традиції .

(6) Нарешті, хоча було багато написано про те, якою мірою Беовульф є або не є «християнським» героєм, незважаючи на очевидний язичницький контекст історії, цей аспект не має відношення до даного питання. Та міра, в якій легенда про Тесея може містити аборигенні егейські елементи (наприклад, Пасіфая і Аріадна можуть походити від мінойських богинь родючості), якими б вони не були, не усуває того, що Беовульф і Тесей явно належать до когорти індоєвропейського комплексу героя-мечника. Крім того, вони також мають принаймні деякі спільні риси з фігурами, що належать іншим підмножинам цього комплексу.

§24. В цілому, я сподіваюся, що викладена вище оцінка паралелей між легендами про Тесея і Беовульфа змогла пролити певне додаткове світло на ту ж саму важливу, хоча до цих пір і не зовсім зрозумілу особливість стародавньої індоєвропейської епічної традиції.

Цитовані праці

1. Allen, N. J. 1987. The ideology of the Indo-Europeans: Dumézil’s theory and the idea of a fourth function. Journal of Moral and Social Studies 2:23-39.
2. Chickering, Howell D. Jr., trans. 1977. Beowulf: A dual-language edition. New York: Anchor Books.
3. Dumézil, Georges. 1973. The destiny of a king. Trans. Alf Hiltebeitel. Chicago: University of Chicago Press.
4. ———. 1978. Romans de Scythie et’d’alentour. Paris: Payot.
5. Hard, Robin. 1997. Apollodorus: The library of Greek mythology. New York: Oxford University Press. 
6. Heaney, Seamus, trans. 2000. Beowulf: A new verse translation. New York: Farrar, Straus, and Giroux. 
7. Littleton, C. Scott. 1982. From swords in the earth to the sword in the stone: A possible reflection of an Alano-Sarmatian rite of passage in the Arthurian tradition. In Homage to Georges Dumézil, ed. Edgar C. Polomé. Washington, DC.: Journal of Indo-European Studies Monograph No. 3. 
8. ———. 1995. Yamato-takeru: An ‘Arthurian’ hero in Japanese tradition. Asian Folklore Studies 54:259-274.
9. Littleton, C. Scott, and Linda A. Malcor. 2000. From Scythia to Camelot: A radical reassessment of the legends of King Arthur, the Knights of the Round Table, and the Holy Grail. New York: Garland Publishing Inc.
10. ———. 2006. The Germanic sword in the tree: Parallel development or diffusion? Berkeley, CA: Annual Meeting of the Western States Folklore Society.
11. Miller, Dean A. 2000. The epic hero. Baltimore: Johns Hopkins University Press.
12. Ōbayashi, Taryō, and Atsuhiko Yoshida. 1981. Tsurugi no kami; tsurugi no eiyu: Takemikazuchi shinwa no hikaku kenkyu. [Swords gods; sword heroes: Comparative studies in the mythology of Takemikazuchi]. Tokyo: Hosei Daigaku Shuppankyoku.
13. Plutarch. 1974. Plutarch’s lives. Trans. Alan Wardman. Berkeley: University of California Press.
14. Rose, H. J. 1959. A handbook of Greek mythology. New York: E. P. Dutton & Co.
15. Shippey, Tom. 2001. Wicked queens and cousin strategies in Beowulf and elsewhere. The Heroic Age 5 (http://www.heroicage.org/issues/5/Shippey1.html.)
16. Tuso, Joseph F., ed. 1975. Beowulf: The Donaldson translation, backgrounds and sources criticism. New York: W.W. Norton & Company.
17. Ulansey, David. 1991. The origins of the Mithraic mysteries: Cosmology and salvation in the ancient world. New York: Oxford University Press.

[1] Версія цього дослідження була представлена ​​на зборах фольклорного товариства західних штатів 20 квітня 2007 року в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі.

[2] Докладний огляд героїчних традицій, пов’язаних з мечами та іншим, див. Miller 2000.

[3] Згідно з Роуз (1959, 264), проблема з подвійним батьківством тут може вирішитися тим фактом, що Егей, епонім Егейського моря, є локалізованою формою Посейдона.

[4] Видання Аполлодорової Бібліотеки та Плутархового Життєпису Тесея подається у виданні Hard 1997 та Plutarch 1974. Також див. Rose (1959, 264-266). Від себе додам, що Плутарх не вказує нічого про божественне походження Тесея від Посейдона.

[5] Те, що ця модель в свою чергу відображає дуже давню метафору металургії, яка обов’язково включає в себе плавку руди з гірських порід і каменів, що добуваються глибоко з-під землі, є досить імовірним.

[6] Древній іранський, а потім греко-римський бог Мітра був солярною фігурою, яка щорічно жертвує священного бика, що символізує весну; див. Ulansey 1991. Цей сюжет може мати астрологічні витоки, оскільки бик представляє сузір’я Тільця, а інші тварини, які беруть участь в жертвопринесенні – змія і собака – також мають важливі астрологічні конотації. Те, що Тесей та іранське божество – або, принаймні, його греко-римська варіація – походять зі спільного джерела, – цілком ймовірна можливість.

[7] Коли він їде по краю обриву біля моря, його коней вражає морська змія. Іпполіт випадає з колісниці і тягнеться по землі, доки не помре.

[8] Всі індоєвропейські герої-мечники, згадані в цій статті, включаючи Тесея, належать в першу чергу до того, що у випадку з тріадою індоєвропейських ідеологічних функцій покійний Жорж Дюмезіль (1973) назвав «другою» функцією, або функцією воїна (див. також Littleton 1982). Однак, як і багато інших воїнів, від Ромула до Беовульфа, Тесей в кінці кінців стає королем і, таким чином, «підіймається» до «першої» функції, що відповідає за суверенітет. Див. Також Dumézil 1973.

[9] У цій статті використовуються переклади Беовульфа у виданнях Tuso 1975 (Donaldson), Chickering 1977, і Heaney 2000.

[10] І Мінотавр, і Грендель, не кажучи вже про матір останнього, здавалося б, добре вписуються в те, що Н. Дж. Аллен (1987) визначив як «четверту» індоєвропейську ідеологічну функцію, центральній рисою якої є «інакшість».

[11] Згідно з Тауно Майтон’я (цит. по Miller 2000, 423), припущення про те, що Беовульф одружився зі вдовою Хігелака Хідг, або з будь-якою іншою жінкою, не має під собою жодних підстав. Дійсно, за виключенням матері Гренделя, жіночі персонажі в Беовульфі є надзвичайно периферійними. Єдиними, хто хоча б згадується по імені, є Хігд, Вільтхеов (королева Хротгара) і схожа на Медузу гьотська принцеса на ім’я Мідгрітх (див. Shippey 2001), яка спочатку викликає смерть будь-якого чоловіка, котрий дивиться на її обличчя, але в кінцевому підсумку виліковується після того, як виходить заміж за історичного саксонського короля Оффу. Однак цей останній епізод відбувається як би «поза сценою» і не має відношення до історії.

Переклав з англійської Сергій Заїковський