Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо переможцями з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба…
Євген Коновалець
Ви тримаєте в руках першу частину трилогії про шлях Української Військової Організації. Вона оповідає про перші кроки УВО в політичній боротьбі, про перші втрати, розчарування та надії. Про героїв та зрадників. Про пошуки нових шляхів та любов до майже втраченої Батьківщини. Автор – Зиновій Книш – був не лише свідком та першим істориком Організації в буквальному сенсі цього слова. Він збирав документи, опитував безпосередніх учасників подій, намагався вивести з отриманих матеріалів найбільш правдоподібну картину минувшини, а також був активним учасником життя УВО. Бойовий референт Крайової Команди, неодноразово ув’язнений, востаннє він провів за ґратами довгих 5 років. Не даром його прозу, сповнену гостросюжетних моментів – змов, допитів, замахів на вбивства та реальних вбивств високопоставлених чиновників – можна без вагань назвати «підпільною прозою».
Книш – обличчя нового покоління української молоді, яке прийшло на допомогу безпосереднім учасникам визвольних змагань 1918–1920 років. На момент Української революції йому було лише 11 років. У вісімнадцятирічному віці він – учасник Окружної команди УВО у Коломиї. У 23 – вперше потрапляє за грати. У 24 стає членом Проводу українських націоналістів, керівної структури ОУН. Як і багато сучасних юнаків, він «не встиг» на війну «старших братів», та совість та почуття гідності за власну націю змусили його стати до лав політичної боротьби.
Але саме в цій книзі ми ще не зустрінемо революційної української молоді. Її час настане трохи згодом. Герої цієї книги – ветерани визвольних змагань обох українських армій. Волею долі змушені коритися двом урядам в екзилі водночас (ЗУНР та УНР), вони, зрештою, знаходять у собі сміливість назватися чимось більшим, аніж підпільна визвольна армія, і зробити перший крок у бік створення самостійної політичної та ідеологічної платформи. Вони швидко усвідомили: «професійні політики» вчорашнього дня нас не врятують, як не врятує й політика в її класичному, ринково-журналістсько-юридичному вимірі. На противагу всім старим політичним формаціям, УВО та ОУН будувалися на ідеалістичних засадах.
Історія УВО невіддільна від постатей, що стояли за її формуванням, постатей великих ідеалістів. Насамперед це полковники Євген Коновалець та Андрій Мельник.
Про них сьогодні мало згадують, надаючи перевагу Степану Бандері та Роману Шухевичу. Особливо це стосується тих, хто до українського націоналізму взагалі немає ніякого відношення. Проте саме генію полковника Євгена Коновальця Україна завдячує більшості успішних ініціатив першої половини ХХ століття: фактично з нуля він створив новий формат Української армії, що не поступалася дисципліною, професійністю та боєздатністю арміям Антанти; зібрав та очолив ветеранів у підпільній воєнізованій організації, яка ні на мить не зупинялася у своєму зростанні, попри потужну машину репресій; об’єднав націоналістичні кола нової формації в єдину та монолітну структуру ОУН. У корпусі Січових стрільців Коновальця не було жодного солдата з ректорів або насильно-мобілізованих, чим нерідко грішили інші армії того часу. То була Армія найкращих світових зразків. УВО змогла вибудувати міцну розгалужену сітку, що успішно працювала на ворожій території в плані розвідки, підготовки нових кадрів та навіть усунення найбільш одіозних антиукраїнських політиків. ОУН стала найуспішнішим та наймасштабнішим політичним рухом за всю історію України.
Все це – результат внеску цілого покоління військових. Не кадрових «офіцерів» старого ґатунку, але солдатів, воїнів, викуваних у горнилі справжньої війни – за свою націю, за свій дім та історичну справедливість. Кому ми насправді завдячуємо тим кільком рокам самостійності та політичного досвіду, що отримали у 1918–1920 роках? Кому завдячуємо у посіві зерна, що проросло в діяльності УПА, проросло в новітньому поколінні захисників України 2014 року? Хіба політикам – петлюрам, винниченкам, грушевським, кучмам і порошенкам?
Це книга про те, як учорашні ветерани знаходять у собі сили взяти до рук кермо політичної влади. І це чудовий приклад того, що для успіху країни нею далеко не завжди мають керувати виключно фінансисти, юристи, спортсмени, актори, чи хто там у нас зараз у пошані. Правдою і честю, крізь кров, тортури й тюремні ув’язнення своє слово виголошує інша партія – партія ідеалістів.
Символічно, що перший том трилогії УВО, яка жодного разу не перевидавалася з 1960-тих років, виходить саме зараз. Я глибоко переконаний, і говорив про це не раз, що єдиним порятунком для України є національна ідея. Не тільки для України, але й для всієї Європи. Здійняти на свої стяги національну ідею зможуть лише ідеалісти. Не вчорашні казнокради, що вирішили прикритися патріотичними лозунгами, не пустоголові пацифісти й не люди, які звикли думати виключно животом. Сьогодні українці мають всі шанси повторити карколомні успіхи наших попередників. Вони мають всі шанси ступити навіть далі, ніж попередники, перевершити їхні подвиги. Покоління військовиків та ветеранів ми уже маємо. Вони вже усвідомлюють, що їх порятунок – лише у їхніх руках, і ніхто не допоможе їм врятуватися, окрім них самих. Ми маємо ідеалістичну молодь, готову на жорстоку та запеклу політичну боротьбу. Оглядаючись на досвід минулих поколінь, ми ладні стати до цієї боротьби під єдиним прапором національної ідеї.
Автор: Андрій Білецький
