Сучасний фемінізм після тривалої історії розвитку руху виродився до таких форм, яких, певно, перші його ідеологи зовсім не передбачали. Наприклад, до тотального заперечення відмінностей жіночої природи від чоловічої як обумовлених низкою біологічних, культурних і соціальних факторів. Однак, так було далеко не завжди.
Дослідники феміністського руху виділяють в його історії три етапи: перша, друга і третя хвиля. Остання пов’язана з тим часом, в якому ми живемо, а саме з розвитком SJW і теорії інтерсекціональної боротьби, понять «дискримінації» і «привілеїв», друга хвиля фемінізму почалася в 60-х роках: на цьому етапі феміністки почали боротьбу з сексизмом, «пригніченням» репродуктивних прав жінки. Перша хвиля фемінізму істотно відрізняється від двох етапів, що слідували за нею.
Фемінізм виник спочатку як рух за зрівняння в правах жінок з чоловіками, але протягом 19 і поч. 20 століття не ставив під сумнів жіночу природу й важливість збереження традиційно жіночих якостей. Для дослідження цього питання актуально звернутися до досвіду британських жінок, позаяк саме історія британського фемінізму вважається показовою не тільки для Європи, але і для всього світу. Його пов’язують в першу чергу з суфражизмом – боротьбою за виборчі права для жінок.
Англійський суфражизм в історіографії розділяють на два напрямки: конституційний або помірний (методами боротьби були мирні мітинги, демонстрації, подачі петицій, лобіювання парламентаріїв, котрі могли сприяти британським феміністкам), а також радикальний або, як прийнято говорити в зарубіжній історіографії, «мілітантський», де активістками була обрана стратегія використання шокуючих публічних актів та обструкції уряду. Не можна стверджувати, що вони мали різну ідеологічну платформу: обидва напрямки послідовно діяли в рамках ліберального фемінізму (не рахуючи тих жінок, які згодом вирішили піти в соціалістичний фемінізм, включаючи дочок лідера мілітантського напрямку Еммелін Панкхерст). І все ж саме мілітантський або радикальний суфражизм є одним з найбільш цікавих явищ не тільки в контексті історії фемінізму, але і для розуміння раціональності використання жінками певних політичних практик і можливості розвитку жінки як політичного суб’єкта.
Суфражизм виник в якості реакції на певні соціальні зміни, що відбувалися в 19-му столітті, як частина загального руху емансипації мас.
Розвиток індустріальних потужностей і міст спричинив залучення жінок до праці на фабриках і заводах, проте, вони отримували нижчу заробітну плату (що в тих умовах було природно,тому що не всі жінки були зайняті такою роботою, а більшості чоловіків доводилося годувати не тільки себе, але і свою сім’ю на виділені їм гроші). Поширення алкоголізму серед чоловіків-робітників і відмова від забезпечення дружини (найчастіше просто відсутність такої можливості), потреба в репрезентації в робочих союзах, і, в цілому, руйнування ідеї традиційної жіночої зайнятості сім’єю через необхідність годувати себе і дітей в міських умовах – все це стало причиною виникнення руху за отримання жінками виборчих прав.
Суфражистки точно не встановлювали, яких поглядів повинні дотримуватися активістки організацій. Головна умова – відданість і бажання будь-якими засобами досягти поставленої мети, а саме – політичних прав для жінок. Однак і це не було для них самоціллю.
Мілітантський, та й в цілому феміністський рух «першої хвилі», був своєрідним шляхом для реалізації пасіонарних і освічених жінок, котрі бажали знайти для себе місце в суспільному житті. Учасниці Жіночого соціально-політичного союзу (організація, лідером якої була Еммелін Панкхерст) нерідко поєднували з діяльністю на ниві боротьби за жіночі права також боротьбу за права робітників, соціалістичні погляди; відомим є випадок Мері Річардсон, яка пізніше увійшла в Британський союз фашистів сера Освальда Мослі та стала лідером жіночого підрозділу.
Фашистські студії у штаб-квартирі жіночого підрозділу BUF.
Мері Річардсон стоїть позаду
Реформи соціального, освітнього і політичного характеру так само хвилювали їх. Можна навести в якості прикладу слова Еммелін Панкхерст в оглядачі Daily News у січні 1926 року:
«Це завжди було для мене великим горем: відректися від усіх моїх більш широких інтересів для того, аби досягти однієї єдиної мети, а саме – подолати статевий бар’єр».
Але саме надання політичних прав жінкам розглядалося наче символічне досягнення, яке дозволить отримати освіту й боротися за поліпшення праці, а деякими жінками як можливість розпоряджатися самостійно своїм життям і повернутися з публічного простору і зайнятості в промисловій сфері до домашніх обов’язків.
Насильство (биття вітрин, псування полів для гольфу, творів мистецтва, акції в громадських місцях, спрямовані проти поліцейських), до якого зверталися мілітантки, було швидше символічним, як протиставлення насильству з боку держави по відношенню до жіночої особистості. Незважаючи на їхні карикатурні зображення в пресі та стале уявлення про феміністок в цілому, як про чоловікоподібних, незадоволених життям жінок, мілітантки намагалися підкреслити свою жіночність і, в цілому, слідували моді, багато хто з них були щасливі у подружньому житті, мали дітей.
«Ідеологія» суфражисток входить в поняття ліберального фемінізму, про завершення формуванні якого до початку 20 ст. не може йтися. Вони вважали, що суспільство зобов’язане надати людині індивідуальну свободу в реалізації своїх можливостей. Однак і тут є свої нюанси.
У передвоєнний час все більшу популярність набувала риторика не просто рівних прав чоловіків і жінок, але ідея про важливість відмінностей між ними. І, саме виходячи з цих відмінностей, жінка повинна мати можливість самій вирішувати свою долю.
Пропаганда ідеї відмінностей ґрунтувалася також на концепції громадянства. Мілітантки вважали, що якщо жінка від природи більш благородна, чутлива (жіночна), то вона створена для активної громадської боротьби, і саме завдяки розвитку специфічних, традиційних жіночих якостей, вона може служити своїй державі. Для лідерів суфражисток це був новий крок до осмислення людської природи, так як, на їхню думку, саме «чоловічі» якості, такі як раціональність, визнавалися раніше єдиними чеснотами.
Незважаючи на те, що на перший погляд можна назвати мілітанток анархістками, які виступали проти уряду, порушували громадський порядок, простежити зв’язок мілітантства з цією ідеологією досить складно. Суфражистки, на відміну від анархо-феміністок, не висловлювалися проти інституту шлюбу або навіть держави як такої, в їхній риториці набагато менше тез про експлуатацію чоловіками та шкоду патріархату, ніж в риториці сучасних феміністок.
Поняття громадянства стало ключовим в риториці суфражисток. Вони розглядали політичну владу не тільки як сукупність прав і обов’язків, а й як засіб захисту громадян, можливість для їхнього вдосконалення, а джерело її, на їхню думку, лежить не тільки в фізичній силі, а й в моральних якостях, почутті відповідальності й релігійності. Також феміністки використовували поняття материнства як високої відповідальності перед своєю країною і нацією.
У своїх аргументах вони приходять до того, що називають «есенціалістським фемінізмом», котрий побудовао на визнанні існування вроджених статевих відмінностей між чоловіками та жінками.
Жінки при цьому несуть «унікальну моральну місію», і саме через це ессенціаліст-феміністки відчували, що жіноча стать повинна бути включена до процесів прийняття рішень державою.
Хоча суфражистки вимагали звільнення від існуючих обмежень, що накладаються на жінок, така есенціалістська позиція свідчила про прийняття ними наступної тези: жіночні якості важливі в домашньому господарстві, але вони також можуть бути корисні для держави, тому парламентська реформа дозволить розвивати їх і впроваджувати в більш широке використання на благо суспільства.
Е. Панкхерст використовує ці аргументи в процесі обґрунтування претензій жінок на голосування. Як показує наступний уривок, зокрема, вона боролася за надання жінкам виборчих прав на основі рівності, але з визнанням унікальності жіночого вкладу в життя суспільства в якості матерів. Ось що вона писала ще до прийняття Акта про представництво 1918 р., який надав жінкам в Великобританії виборчі права:
«Не може бути ніякого реального встановлення миру до тих пір, поки жінка як материнська половина людства, позбавлена волі представництва у владі».
Найчастіше доводи на користь жіночої емансипації викладалися в патріотичному, а часом і в націоналістичному дусі. Тут слід враховувати також і той факт, що жіночий рух у Великобританії розвивався в епоху розквіту Британської імперії, а надання жінкам рівних з чоловіками прав, на їхню думку, могло б сприяти зміцненню авторитету держави як передової та демократичної. Це обумовлювало важливість застосування в їхній риториці понять нації та громадянства.
Мілітантки, акцентуючи увагу на своїх жіночих якостях, щодо насильства завжди вказували, що це міра, викликана виключно обставинами, та є відповіддю на дії уряду, котрий, як вони вважали, зраджував своїм громадянам. Вони часто зверталися в своїх промовах до того, що використовують британську традицію радикального протесту. Також слід вказати, що за всю історію мілітантського руху під час проведення ними акцій ніхто не постраждав, окрім них самих (та й те було суто випадковістю).
Мілітанткам був притаманний патріотизм. Відомо, що початок Першої світової війни припинив діяльність Жіночого соціально-політичного союзу.
Радикальні суфражистки заявили про те, що служіння Батьківщині та подолання розбіжностей британського народу є пріоритетним для них в такі важкі часи.
На відміну від помірних суфражисток, мілітантки не дотримувались пацифістських позицій. Так, Панкхерст зі своїми дочками стверджувала, що суфражистки не можуть бути пацифістами, адже стоїть питання про подальше існування та гідність нації.
Вона також говорила про небезпеку можливого комуністичного перевороту, вважаючи його смертельною загрозою для російської демократії. Еммелін Панкхерст з великим ентузіазмом організовувала масові зібрання, переконуючи уряд надати жінкам можливість допомагати працею в тилу своїй країні та чоловікам на фронті. Її турбувала доля дітей матерів-одиначок, чоловіки яких перебували на війні, тому Еммелін відкрила притулок і дитячий будинок, а також сама усиновила чотирьох дітей. Надалі саме політичні та економічні кризові явища на післявоєнному етапі, а також допомога жінок в тилу стали причиною надання британським урядом жінкам виборчих прав в 1918 році.
Головна стратегія боротьби мілітанток – це порушення законного порядку, внаслідок чого вони намагалися привернути до своєї діяльності увагу британської громадськості і показати, що уряд не справляється і не може ефективно діяти в цьому напрямку.
«Наш ворог – це уряд, а не чоловіки, – говорила Е. Панкхерст, – тільки держава здатна надати нам право голосу».
Програма, маніфести Жіночого соціально-політичного союзу не включали в себе вимог проведення актів, близьких за своєю сутністю до терористичних. Це були індивідуальні форми вираження протесту, що несли символічний характер та не ставили за мету піддавати чийогось життя небезпеці, відповідно це не дозволяє говорити, що екстремізм був притаманний руху як такому. Так, Е. Панкхерст заявляла: «Жіночий соціально-політичний союз ніколи не ставив і не буде ставити перед собою будь-які завдання, нерозважливо наражаючи на небезпеку людське життя. Ми надаємо це ворогові. Нехай цим займаються чоловіки на війні, але не жінки».
Цікавим є той факт, що Еммелін Панкхерст згодом (завдяки, зокрема, намірам дочок, що відійшли від мілітантства та стали частиною соціалістичного руху) як одна з центральних фігур жіночого руху того часу була піддана критиці за ієрархічність її організації.
Уже в 1920-х роках їй (спочатку дружині одного з лідерів Незалежної робітничої партії, а протягом діяльності ЖСПС переконаному опозиціонеру всім політичним силам) надходили пропозиції увійти до складу консерваторів. У 1926 році Панкхерст вступила в Консервативну партію і була обрана в якості кандидата в парламент в Уайтчепел і Сент-Джордж в 1928 році. Вона говорила наступне: «Мій військовий досвід і мій досвід на іншій стороні Атлантики значно змінили мої погляди». Під досвідом «на іншій стороні Атлантики» мається на увазі співпраця з американськими суфражистками, численні агітаційні тури та зустрічі з американськими політичними діячами під час війни.
Співпраця з консерваторами була наслідком її глибокої прихильності ідеям антикомунізму та загрози тотального поширення відповідної ідеології, що лякало Панкхерст.
На різних етапах існування руху не тільки парламентарії, уряд, а також чоловіки, але і деякі жінки перебували в опозиції по відношенню до суфражизму як такого. Відомо, що в 1908 р. в Лондоні була заснована так звана Жіноча Національна антисуфражистська Ліга, метою якої було протистояти жінкам, що боролися за жіноче право брати участь в парламентських виборах, незважаючи на те, що члени цієї організації підтримували жіноче право голосу на виборах в органах місцевого самоврядування. Ліга дотримувалася наступних поглядів: її представниці вважали, що чоловіки і жінки живуть в «істотно різних» сферах; попереджали, що жінки є недієздатними у військовій області, дипломатії, галузі фінансів і торгівлі, промисловості. Проте, жінки, на їхню думку, не повністю виключені зі служби державі, але повинні діяти в «рамках своїх повноважень», а уряд повинен шукати місце для їхнього застосування.
Отже, боротьба за виборчі права не була самоціллю для мілітанток: це був засіб заявити про себе і про те, що жінки готові включитися в соціальну та політичну діяльність, допомогти суспільству, країні.
Активістки на різних етапах діяльності часто мали різні ідеологічні вподобання: лібералізм, соціалізм і навіть фашизм. Великий інтерес викликає їхня практика терористичної діяльності як історичний феномен, проте вона була вимушеною, без особливого, властивого саме їм ідеологічного підкріплення. В результаті діяльність мілітанток в кінці XIX – поч. XX ст. стала відповіддю на кризу англійського лібералізму та складовою частиною так званої «емансипації мас», разом з боротьбою ірландських націоналістів і тред-юніонів.
Чому цей рух цікавить нас сьогодні? Феміністки першої хвилі ще не проголосили відоме гасло про те, що «особисте є політичним», а також не мали ніякого відношення до подальших ідей Сімони де Бовуар про те, що «жінкою не народжуються, а стають», що було логічним продовженням екзистенціалістських ідей Сартра (існування передує сутності).
Суфражистський рух, як найбільш яскрава складова зазначеного етапу, став реакцією на загальну культурну, соціальну, економічну та політичну кризу, фактично був утилітарною необхідністю для виживання в обставинах, що склалися, а також, що цілком логічно, єдиним шляхом реалізації жінок в умовах, де через модерний суспільний лад і поширення ліберальної ідеології почали відмирати традиційні форми жіночності.
Сьогоднішні феміністки зазіхають на те, що сприймалося як блюзнірство для їхніх попередниць. Якщо для все тієї ж Еммелін Панкхерст найвищими орієнтирами було процвітання нації, антикомунізм та материнство як моральна місія жінки в суспільстві, що найчастіше брало верх над суто феміністичними ідеями, то для сучасних активісток ці поняття стали смішними й несуттєвими. Ліволіберальний дискурс поступово починає вважатися нормою життя для молодого покоління.
Якщо колись для активісток феміністського руху ціллю була революційна боротьба та зречення від особистих інтересів на користь романтичного бачення світу, ієрархічності й досягнення мети навіть через тюремні ув’язнення, насильницьке годування (через обрану тактику голодування аналогічно ірландським націоналістам) і побиття поліцією, то сьогоднішні феміністки ратують за збереження safe space та вважають за краще уникати вуличних зіткнень, перенісши всю «боротьбу» в інтернет і медійний простір.
Однак в цьому і полягає головна небезпека. Люди схильні бути поблажливими до власних слабкостей, через що ідеологія пацифізму і пасивності, заперечення жіночої природи як відмінної від чоловічої здається такою привабливою. Поки жінки, які не бажають ставати новим пролетаріатом і перетворюватися на контрольовані безстатеві об’єкти, нічого не роблять, фемінізм «третьої хвилі» завойовує популярність в суспільстві та зміцнює свої позиції. Мілітантські акції та, в цілому, суфражизм як рух з певними ідеологічними месседжами й набором політичних методів можуть бути відмінним прикладом жіночої політичної практики, яку слід вивчати та досліджувати в сучасних умовах.
Література:
- Bush J. British women’s anti-suffragism and the forward policy, 1908-14. – URL: http://www.tandfonline.com/doi/pdf/10.1080/09612020200200330. Kaiser M. A. Emmeline Pankhurst and The Great war: radical suffragist, conservative patriot or political opportunist. – Ottava, 1995.
- Metcalfe A. E. Woman’s effort, a chronicle of British women’s fifty years’ struggle for citizenship (1865 – 1914). – Oxford: Blackwell, 1917.
- Purvis J. Emmeline Pankhurst: A biography. – Psychology Press, 2002.
- Rollyson С. A. Conservative Revolutionary: Emmeline Pankhurst (1857-1928). – URL: http://www.vqronline.org/essay/conservative-revolutionary-emmeline-pankhurst-1857-1928.
- Smith H. British Feminism in the Twentieth Century. – The University of Massachusets Press, 1990.
- Strachey R. «The cause»: a short history of the women’s movement in Great Britain. – G. Bell and sons, ltd., 1928.
- Лабутина Т. Л. Ранний феминизм в Англии. – Вопр. истории, 2001, № 8.
- Новикова Н. В. Женский социально-политический союз: идеология и политика радикального феминистского движения в Великобритании в начале XX вв. – URL: http://vestnik.yspu.org/releases/1997_2g/07.pdf.
- Новикова Н. В. Имперский феминизм в британском женском движении. – Ярославский педагогический вестник, 2010, № 3.
- Новикова Н. В. Суфражистки и суфражетки: идеология и политика британского феминистского движения в начале ХХ века. // Женщины в истории: возможность быть увиденными. – М., 2001.
Автор: Анастасія Капралова
