Декілька нотаток до осмислення феномену «Алжирської народної республіки»

Ми з вами живемо, хто б там що не говорив, в дуже цікаві та динамічні часи. І маємо всі сподівання на те, що майбутнє стане ще більш цікавим та динамічним. Домінік Веннер таких сподівань не мав. Криваві, путчистські та романтичні 60-ті закінчилися, і французьким націоналістам не лишилося нічого іншого, окрім як вдаритися в парламентаризм чи інтелектуальну роботу. Останні яскраві сторінки європейського націоналізму ХХ століття – терористи італійських «свинцевих років», ризоматичні автономні угрупування, – того розмаху, який мали французькі праві, так і не набули.

Проте, не авантюризмом єдиним. Між сучасністю та політичною обстановкою, описаною в «Бунтівному серці», можна проводити безліч паралелей, деякі з яких ми уже відмітили в попередніх текстах. Ми навіть уже отримали свій власний заслужений «травень 68-го». Щоправда, за відсутності інтелігентів, їх сумнозвісну роль окупували професійні гумористи, естрадні співаки та сімейні фотографи.

Але хотілося б звернути увагу читачів на можливі паралелі між антагоністами обох історій: ДНР/ЛНР та FLN. Відтак, спробуємо розібратися:

  • Незалежна Україна, попри постійні розмови про постколоніальні штудії, «геть від Москви» та комплекс меншовартості, країна колоніальна. Ми – метрополія. Саме таке враження складається при розмові з, наприклад, викладачами історії з Харкова. Ті з них, хто не є націоналістами, відкрито ненавидить «диктатуру з Києва», «нав’язування чужих порядків» та «чужої ідентичності». Ненавиділи задовго до Майдану, до речі. Зрозуміло, що апелюють вони до совєтської ідентичності та ностальгії за втраченою імперією, проте на даному етапі виглядають радше як тубільці, чиї землі захопили умовні галичани, сплюндрувавши давню, але неспроможну захистити себе відсталу культуру. Українці в очах «харьковчан» та взагалі «новоросів» – наче як і свої, проте фанатично віддані колабораціоністській ідеї свої. Звідси і апеляція до образу бандерівців, умовного авангарду вестернізації. І хоча ми з вами прекрасно розуміємо, наскільки абсурдними в багатьох моментах є ці тези, синкретизм з антифашизму, радянського консерватизму та регіоналізму, змощеного та скріпленого існуванням окремих «держав в державі», очолюваних міськими головами «юго-востока» (Кернес, Труханов, Савченко) сам факт існування української держави сприймає саме як колоніальну залежність.

Гордіться з того, що ми, самі того не бажаючи, стали колонізаторами.

  • Найбільш активним в житті України «колонізованим субетносом» були жителі Донбасу. Або радше представники локальної вертикалі влади Донецька. На відміну від окреслених «регіональних кланів», ці добралися свого часу до верхівки управління всією державою. Але це не є причиною того, що збройний конфлікт ми отримали тільки тут. Збройний конфлікт розпочався там тільки тому, що саме там з’явився Стрєлков і ко.

Найбільш активною колонією у складі Франції був Алжир. Тил, резервні території, частково – житниця. З арабами стосунки були непростими, ніхто не буде з цим сперечатися. Але їм, по крайній мірі, давали жити своїм власним життям – тихо, спокійно, по шаріату. Судячи з подій останніх щонайменше тридцяти років, їм лише шаріат і потрібен – не школи, медицина, парламентська демократія і все те, що Захід так активно намагається утвердити в арабському світі. Тож не дарма на перших етапах FLN не мав жодної підтримки у населення (так само, як ДНР не мала підтримки на Сході: згадаймо, що тренувальні табори під егідою євразійців там стабільно проводитися з середини нульових). Цю підтримку вони здобули терористичними актами та провокуванням метрополії на жорсткі дії.

Не обстрілюючи власні житлові райони, видаючи це за діяльність ЗСУ, денеерівці не набули б підтримки людей, що залишилися жити в Донецьку. Не вирізаючи європейські села, в купу з мусульманами, що йшли на співпрацю з Францією, провокуючи метрополію на асиметрично більш жорсткі відповіді, FLN не здобули б підтримки арабського населення. Шановні, визнаємо ж, що показане в Битві за Алжир (десятки тисяч беззбройних жінок на мітингах, діти-повстанці та інші визвольні ідилії) – виглядає естетично, проте позбавлено будь-якого зв’язку з реальністю, якщо спробувати хоча б мінімально вникнути в перебіг подій алжирської війни.

  • Що ДНР/ЛНР, що FLN мали величезний тил та підтримку однієї зі світових держав. Всі прекрасно знають, що не будь Дьєнб’єнфу – Туніс та Марокко не набули б незалежності. Туніс став головною базою та джерелом постачання зброї для алжирських сепаратистів, серйозні операції терористів розпочалися лише після «звільнення» Тунісу у 1954-му році. А не було б СРСР, не було б Дьєнб’єнфу. І Туніса не було б, і тієї міжнародної підтримки, яку червона імперія надавала комуністичному FLN. Французьких професорів-комуністів теж, можливо, не було б, як і багатьох інших сумнівних та жахливих речей. Тож в обох конфліктах ми бачимо, в принципі, аналогічні важелі геополітичного впливу. Щоправда, союз в кордонах дещо стиснувся, і тепер його спадкоємиці-федерації доводиться «наводити порядок» не лише на Близькому Сході, але й у себе під боком.
  • last but not least… Люмпенізація. Ми уже говорили вище про Битву за Алжир. Говорили, що все там – брехня. Помилялися, доля головного героя – досить правдива та показова. «Щипач»/«напьорсточнік», неписемний, фізіономія в стилі персонажів Жана Жене (відомого любителя арабів, скажімо так). В тюрмі остаточно наповнюється ненавистю до «клятих французів», влаштовує серію терактів, де гинуть в тому числі й мусульмани – після смерті стає «героєм». Ось такі люди, а не кайд Хадж Садок, розстріляний в ущелині Тиганімін, йшли в FLN. Саме завдяки таким людям перші акції організації виглядали як невдалий анекдот.

Роль маргіналів, колишніх зеків з дна кримінального світу, людей з «неприхованою любов’ю до міцних алкогольних напоїв» та бомжуватого вигляду в нашому конфлікті – тема вкрай відома. Численні сюжети, пов’язані з такими людьми, є надзвичайно багатогранними. Не лише в ратній справі відзначились донбаські маргінали, ними повніють муніципалітети, школи, університети окупованих територій. Розпитував нещодавно друга, він з Луганська, про найбільш яскраві приклади таких історій. І їх безліч – навіть не можу обрати, що саме варто переповісти як найбільш символічне та показове. А потім згадав про однокурсницю з харківського істфаку родом з міста Антрацит (вірю, місто з такою назвою мусить бути найпрекраснішим на Землі), котра кинула навчання на третьому курсі, аби без диплому влаштуватися на роботу в школу… І через пів року стати завучем. Що з нею зараз – страшно уявити. Не сказав би, що причина такого кар’єрного стрибка у високих показниках ай кью (свідки підтвердять).

Поки що ми не знаємо, чим закінчиться вся ця історія. Дуже сумніваюся, що відділенням. Нові «Евіанські угоди» матимуть на меті інтегрувати Донбас, що ми й чуємо з вуст представників колонізованих гомо совєтікус в парламенті.

Проте, ілюзорним було й відділення Алжиру від Франції. У далекому 1994 році Домінік Веннер написав наступне: «…дух Алжиру й досі переслідує Францію. Тут живуть два чи три мільйони – точно невідомо – алжирських іммігрантів, до яких потім додаються ще 1-2 мільйони бьорів  французької національності, але з сумнівними почуттями й поведінкою. Отак, жартома, Франція втратила Алжир, але залишила собі алжирців, до того ж їх стало ще більше». А з позиції 2019 року ми прекрасно знаємо, наскільки посилилося арабське вторгнення за ці 25 років. Алжирці, судячи з усього, жити в Алжирі не хочуть: прикидаються сирійцями і перепливають море. Продають кебаби в Марселі та ріжуть голови сусідам галльської національності.

Ми ж живемо під тінню наближення «реваншу». І хоча ні Гіві, ні Моторолла, ні Захарченко у Верховну Раду уже ніяк не потраплять, їхні духовні діти зможуть зробити це без проблем. Уже роблять це, прямо зараз.

Єдине, що, на перший погляд, глобально відрізняє україно-російський конфлікт від франко-арабського, так це те, що воюємо ми, як не крути, з відносними слов’янами. Але люмпенізація та негативна селекція, засилля народів кавказької національності даються взнаки. Буряти – бурятами, чеченці – чеченцями, проте дивлячись навіть на багатьох тубільців мимоволі згадуєш про популярний інтернет-мем «le 56 %».

Від «інших» жителів окупованих регіонів нас відділяє лише «політика ідентичності» (якщо згадати про арабські носи й кучері, смуглу шкіру, то це штука досить умовна). Хоча й тут можна довго сперечатися, адже люди більш пристойного вигляду рідше ведуться на радянські міфи. Лишається, тим не менше, безсумнівний факт: саме люди з Донецька та Луганська, котрі від самого початку знаходилися в опозиції до тієї ідентичності, формують новітній авангард українства. Не галичани, не міфічний «захід», але саме ті, кому довелося втратити власний дім, хто став свідком сходження на престол люмпенів, хто усвідомлює загрозу зникнення нашої скромної й абстрактної «метрополії». Так само, як авангардом OAS, а пізніше правих партій ставали «чорноногі».

Автор: Сергій Заїковський