Ален де Бенуа Різдво

Різдво: ніч вогнів і сподівань

Le Figaro, 24-25 décembre 1977

Минулого року Тьєррі Мольньє тут писав: «для нас, людей Заходу – пронизаних християнською культурою атеїстів чи практикуючих християн – Різдво є святом народження: народження Бога-дитини, що прийшов у цей світ, аби врятувати його». Щодо не християн він додав: «Різдво – це свято сонцестояння, свято днів, які знову починають зростати, тобто свято надії» (Le Figaro, 25 грудня 1976 року). І це дійсно так: Різдво є святом для всіх. Це свято Народження, свято сподівання на весну посеред зими, свято іграшок і вогнів, дитяче свято. Сімейне торжество, що збирає всіх разом, аби заново відкрити для себе тепло давніх часів й обітницю майбутнього.

Походження цього свята губиться в далекій доісторії. Ясна річ, що для наших сучасників воно в першу чергу є святкуванням народження Бога-дитини у Віфлеємі. Але тисячоліттями до початку нашої ери в усіх регіонах сучасної Європи люди збиралися біля багать під час зимового сонцестояння, допомагаючи сонцю відновити свій хід та проголошуючи відновлення життя в темну пору, коли все здається мертвим і холодним. І настільки великою була сила цього звичаю, що Церква, після тривалих коливань, в кінцевому підсумку об’єднала Добру Звістку з древніми традиціями: дата 25 грудня, як пише Артур Вейгалл, «була обрана завдяки язичницькому впливу. Вона завжди була днем народження сонця і пишно святкувалася в багатьох країнах» (Survivances païennes dans le monde chrétien, Payot, 1934). Рене Лорантен також зазначає: «Космічний символ зимового сонцестояння постає перед нами у вигляді народного й вульгаризованого свята Різдва» (Le Figaro, 26-27 листопада 1977 року).

Загалом, різдвяні свята є певним періодом, циклом: це «Дванадцять Ночей», від шведського Дня Святої Люсії (13 грудня) до Різдва або від Різдва до 6 січня, старої дати Богоявлення. Різдвяне свято є основним моментом цього періоду. У скандинавських країнах воно також триває не один, а два дні (25 та 26 числа), а в Німеччині множина Weihnachten («ночі посвяти») використовується поруч з одниною Weihnacht: ця деталь розкриває один з аспектів давньої традиції. За давнім повір’ям, під час цих «Дванадцяти Ночей» всі речі відпочивали: не працюють люди, жінки не прядуть, колеса возів не обертаються. Різдво – це також час, коли все відпочиває, коли все здається сплячим, чекаючи нового імпульсу.


У Скандинавії, землі найхолоднішої зими, ялинок, снігу й санок, Різдво досі має старе ім’я Jul (давньоісландське Yeul або Yol), що є спорідненим з англосаксонською назвою колеса – wheel, або шведською назвою пива – öl. У стародавньому Римі богинею сонцестояння була  Діва Анґерона. Її торжества відбувалися 21 грудня в каплиці біля брами Romanula на півночі палатинського пагорбу. Божество зображувалося з перев’язаним та закритим ротом, тримаючи палець на губах, вимагаючи тиші. Серед індоєвропейців, уточнює Жорж Дюмезіль, «Одна з істинних цілей мовчання в Індії та інших країнах полягає в тому, щоб сконцентрувати думку, волю, внутрішнє мовлення й досягти концентрації магічної ефективності, що невідома промовленому слову; і міфології охоче надають цю владу сонцю, що гине» (La religion romaine archaïque, Payot, 1966). Ми знаходимо цю рису серед древніх германців, для яких святкування кінця року відповідало віруванням про кінець світу або первісний хаос: ця епоха мала ім’я Fimbulvetr, тобто «Велика зима», а богом, що забезпечив відродження світу був Відар, прозваний «мовчазним Асом».

Але крім вірувань та інтерпретацій, Різдво – це перш за все особливий момент, дух, емоція. Це сімейне торжество, що дозволяє сім’ї повернутися до себе. У цей момент року віруючі й невіруючі, чоловіки та жінки різних поглядів можуть забувати про те, що їх розділяє, об’єднані спільним глибоким почуттям. Таким є різдвяне перемир’я.

Чому 25 грудня?

Свято Різдва Христового, як ми його знаємо, є відносно пізнім нововведенням. Детально описуючи обставини народження Ісуса, Євангелія абсолютно нічого не говорять про дату цієї події (або навіть пору року, коли вона відбулася). Жителі давнього Близького сходу взагалі не відзначали дні народження. Близько 245 року Оріген оголосив «недоречним» підняття питання про день народження Сина Божого, як наче він був царем або якимось фараоном.

Фактично, дату народження Христа почали визначати з ІІ століття. Тоді й пролунали перші суперечливі заяви. Климент Олександрійський проголосив цим днем 8 листопада. Інші автори пропонували 2 квітня, 20 квітня, 20 або 21 травня. У 243 році в анонімному тексті De Pascha Computus висувається дата 28 березня. Зі свого боку, християнські громади Сходу виступали за 6 січня, дату, відповідну грецьким епіфаніям Діоніса і єгипетським святкуванням на честь Осіріса.

У IV столітті весь християнський Схід святкував народження Ісуса 6 січня. Але на Заході встановилася інша дата, 25 грудня: ймовірно, аби протистояти дуже міцному впливові культу Мітри. Пере(на)родження Мітри святкувалося щороку 25 грудня, під час зимового сонцестояння (котре також було святом у варварів), невдовзі після римських Сатурналій. Це був також день, коли під Імперією відзначалося свято Sol Invictus, «Непереможного Сонця».

Перша латинська згадка про 25 грудня як Свято Різдва Христового відноситься до 354 року, а власне святкування було, вірогідно, утверджене уже при Гонорії, що правив на Заході з 395 по 423 роки. Потім Різдво стало святом, рівноцінним Великодню та Богоявленню (останнє нагадує лише про епізод з «трьома волхвами»). У 440 році рішення офіційно поширилось на увесь християнський світ. На соборі в Агді у 506 році Різдво було прийняте обов’язковим святом. Юстиніан в 529 році робить його вихідним днем. Після цього традиція продовжила поступово уніфікуватися. Однак в східних громадах свято Богоявлення, яке на момент 1972 року для нас стало звичайним рухомим святом з невизначеною датою, зберегло набагато більшу врочистість.

Історія ялинки

«Велика ялинка посеред вітальні була рясно обвішана золотими й срібними яблуками, і на кожній гіллячці, наче пуп’янки й квітки, вабили око обцукровані мигдалеві горіхи, барвисті цукерки та інші ласощі. Проте, мабуть, найбільшої краси ялинці додавали сотні маленьких свічок, що, мов зірочки, поблискували в її темному вітті. Ялинка променіла ними і привітно запрошувала дітей натішитися її квітками та плодами..[1]

Так у кількох рядках оповідач Ернст Теодор Амадей Гофман відтворює атмосферу Різдва.

Ялина, сосна звичайна чи ялиця, темно-зелена чи сіро-блакитна, прикрашена вогнями, металевими кульками, яблуками й апельсинами, шоколадними цукерками й іншими солодощами, солом’яними зірками та різними символами, різдвяне дерево – цей «король дерев», оспіваний в казках Андерсена – увінчує оселі більшості європейських народів під час дванадцяти днів і ночей зимового сонцестояння, від кінця одного циклу – до початку циклу нового. Саме під цим деревом діти знаходять подарунки, принесені «різдвяним добродієм», котрий раптово з’являється з зачарованої ночі. Саме з гілок ялинки м’яке сяйво дванадцяти свічок – по одній на кожен місяць року – розганяє темряву найтемнішої пори року.

Це дерево, чий осяяний та крихкий силует кристалізує так багато емоцій, що коріняться в загадковому колективному несвідомому, є не тільки додатком до незліченних історій. Воно має власну історію. Уже за часів Римської імперії, під час святкування Сатурналій з 17 по 24 грудня, традиція вимагала від людей обмінюватися дарами, strenae (звідси і французьке слово «étrennes»), і вішати маленькі маски Вакха на ялини. Дуже хотілося б побачити у цій традиції віддалену форму «різдвяної ялинки». Але насправді саме з Ельзасу XVI століття почалася сучасна історія ялинки.

Саме в Ельзасі, у місті Шлестадт, в 1521 році ми знаходимо першу згадку про різдвяну ялинку. Ми маємо ще один приклад зі Страсбурга за 1539 рік – перший точний опис, що датується 1605 роком. Незабаром після цього страсбурзький гуманіст та богослов Йоганн Конрад Даннгауер написав в своїй праці Katechismusmilch (1642-1646 роки) наступне: «На Різдво у Страсбурзі прийнято ставити в будинках ялинки: на них вішають паперові троянди різних кольорів, яблука, цукор». У тексті не згадувалося ні про ліхтарі, ні про свічки, використання яких вірогідно поширилося лише протягом XVIІІ століття.

Спочатку різдвяна ялинка поширилася в Німеччині, ймовірно завдяки нюрнберзьким купцям, що брали участь в Страсбурзькому ярмарку. Воно мало різні назви: на півночі використовують слово Tannenbaum (ялина), за винятком Фрісландії, Нижньої Сілезії, Пруссії, Померанії та Бранденбурга, де говорять радше про Weihnachtsbaum (різдвяна ялинка). На півдні, в Рейнланді, Швабії, Баварії, Франконії, Австрії, Гессені та Пфальці, а також на колишній території Судетів, використовується назва Christbaum (дерево Христа). В регіоні Оснабрюк і Герцгебірге переважно вживають назву Lichterbaum (дерево, що світиться).

З тих пір Різдвяна ялинка добре засвідчена по той бік Рейну. У 1611 року місцева хроніка повідомляє, що Доротея Сібілль, графиня Шлезвігу, наказала поставити «Danenboom» (нижньонімецька форма слова Tannenbaum) посеред великого залу на Різдво. Лізелотта фон дер Пфальц, яка народилася в 1652 році у Гейдельберзі, згадує в одному зі своїх листів від 1708 року, що в дитинстві брала участь в прикрашанні й освітленні ялинки; саме в цьому листі знайдено першу чітку згадку про «освітлення різдвяної ялинки» (Lichterbaum). У 1737 році юрист Готфрід Кіслінг з Віттенберга, в свою чергу, спостерігав за поширенням «ялин, прикрашених вогнями» по всьому півдню Німеччини. У Лейпцигу в 1765 році Ґете вихваляв цей звичай, про який він знову говорив у 1774 році в Стражданнях молодого Вертера. У 1775 році новорічна ялинка з’явилася в Берліні. У вірші під назвою Heimweh («Туга за домівкою») Юнг-Штіллінг оспівує сяяння древа життя (Lebensbaum). У 1796 році у дворі замку Вандсбек (Шлезвіг-Гольштейн), де жив філософ і поет Ганс Якобі, також було встановлено ​​різдвяну ялинку.

Впродовж ХІХ століття цей звичай поширився всюди. У 1813 році Tannenbaum можна було зустріти у Відні та Граці. Два роки по тому прусські офіцери завезли цю традицію до Данцигу, а королева Тереза, дружина Людвіга I Баварського, впровадила її в Мюнхені. У 1816 році Кароліна фон Гумбольдт, дружина відомого вченого, популяризувала різдвяну ялинку в Бранденбурзі. На той момент різдвяна ялинка була вже відома у Сполучених Штатах, де німецькі іммігранти та солдати з Гессену, рекрутовані до війська Георга V під час війни за незалежність, виконали свій «обов’язок» в поширенні звичаю. У1891 році різдвяна ялинка увійшла до Білого Дому.

В Англії уже в 1821 році один німець зі свити королеви Кароліни встановив ялинку на дитячому святі. Вісім років по тому, як повідомляє Чарльз Гревілл у своєму щоденнику, цю ж ініціативу запропонувала принцеса Лівен. Близько 1830 року традиція міцно утвердилася в Манчестері, де оселилися німецькі купці. Різдвяне дерево нарешті дочекалося своєї легітимації в 1841 році, коли принц Альберт, чоловік королеви Вікторії, урочисто відкрив величезну різдвяну ялинку у Віндзорському замку. Ялинка остаточно витіснила Різдвяну омелу (англ. kissing bough), гілку омели, розташовану півколом та підвішену до стелі, прикрашену червоними яблуками та палаючими свічками, під якою люди цілувалися, зустрічаючи новий рік.

У Франції різдвяна ялинка поширюється дещо пізніше. У 1837 році в Парижі різдвяна ялинка з’явилася за ініціативи принцеси Гелени Мекленбурзької, дружини герцога Орлеанського. Звичай буде поширюватися активніше після 1870 року, разом з розселенням ельзаської діаспори. Проте, різдвяне дерево не набувало популярності в сільській місцевості до 1905 року. Що стосується звички зводити різдвяні ялинки в громадських місцях, особливо на міських площах, то вона з’явилася в Сполучених Штатах Америки, у місті Пасадена (Каліфорнія), у 1909 році. Щороку в Лондоні, на Трафальгарській площі, зводиться велика різдвяна ялинка, отримана від муніципальної влади міста Осло: так норвежці увічнюють пам’ять про допомогу, яку надавала Англія Норвегії під час Другої світової війни.

Використання різдвяної ялинки підтверджується з XVI століття, але чи не є цей звичай більш давнім? Більшість авторів ствердно відповідають на це питання та вбачають у цьому звичаї кінця року відродження дуже давніх практик. «У язичницькі часи, – пише месьє Шабо, – під час святкування Йолю, що розпочиналося наприкінці грудня та символізувало повернення землі до сонця, перед будинком саджали дерево, до якого прикріплювалися смолоскипи та кольорові стрічки» (La nuit de Noël dans tous les pays).

Ще до 1521 року деякі літописи, на жаль досить неточні, припускають використання рослинного елементу як частини святкування Різдва Христового. У 1494 році Себастьян Брант у відомій книзі Корабель дурнів писав про звичку прикрашати будинки зеленню наприкінці року. Геллер фон Кайзерберг повідомляє про подібні практики в 1508 році. В районі Зальцбурга декрет від 1525 року регулює «вирубку різдвяної зелені». Інший текст (Lubeck, 1520) посилається на гілки самшиту. Згідно з іншими джерелами, традиція різдвяної ялинки існувала ще з Середньовіччя в Швеції та Норвегії. У Німеччині цей звичай поширювали шведські солдати під час Тридцятилітньої війни.

Йозеф Леффц (Elsässischer Dorfbilder, Worth, 1960) без коливань відносить древність різдвяної ялинки до язичницької доби. Окремі факти, що стосуються ірландської та особливо скандинавської тематики, фактично дозволяють пов’язати цю традицію з давнім поклонінням деревам, поширеним серед індоєвропейських народів. Відтак, різдвяна ялинка є «спадкоємицею» не лише цього дерева, прикрашеного іграшками, згаданого Вергілієм як частина звичаїв римських Сатурналій, але й дерева (вісі, стовпа) світу: ясеня (прозваного Іґґдрасілем) у скандинавів, дуба в галлів, липи в германців, яке ми знаходимо пов’язаним із солярними символами на скандинавських наскельних малюнках бронзового віку (пор. також схожі традиції «древа життя» або Lebensbaum та Ірмінсуля древніх саксів).

У Римі під час Сатурналій будинки прикрашалися листям та зеленню. Серед хеттів, індоєвропейських народів малої Азії, можна знайти дуже популярну легенду про зникнення богині сонця, дочки моря й дружини бога Телепіна – зникнення, що спричиняє завмирання світу. Спочатку пошуки богині сонця закінчуються невдачею. Зрештою, сонце знайшли завдяки бджолі та чарам богині Камрусепи. Повернення сонця й дружини Телепіна (або самого Телепіна в більш пізніх варіаціях) відновлює життя на землі. Хетський текст говорить:

«Царям й царицям Телепін дає життя, силу й майбутнє. Телепін так наповнює царя: перед ним стоїть дерево. До цього дерева прив’язана сумка з овчини. У сумку бог кладе овечий жир, колоски ячменю, виноград, велику рогату худобу, “довголіття” й процвітання…» Святкування Теліпіна тривало шість днів; в основному воно відзначалося в місті Кашах, неподалік від Ханхани в районі Кизил-Ірмак. В процесі святкування «старе дерево» прибирали, а «нове» споруджували біля підніжжя вівтаря. Цікаво, що в культі майже 4000-річної давнини ми знаходимо обряд зникнення й повернення сонця, пов’язаний з сюжетом про  сумку («капелюх»), підвішену до дерева, що розповсюджує блага й символи родючості.

Дерева взагалі відігравали дуже важливу роль в усіх давніх європейських релігіях. Греки і римляни шанували дерева як живі істоти, наділені душею – як дуб в храмі Діани неподалік від Немійського озера, або дуб Зевса в Додоні. Ми знаємо про стародавній дуб Тора у германців, Donar-Eiche, зрубаний Святим Боніфацієм. У минулому столітті міфолог Вільгельм Маннгардт опублікував цілий том, добре відомий фахівцям, про культ дерев серед німців. І, можливо, варто згадати в даному контексті слова Бісмарка: Bäume sind Ahnen («Дерева – це предки»)…

Ми знаємо про ще одну традицію, що зберігалася в Ісландії принаймні до XVII-го століття – її передав нам Йон Арнарсон: вона полягає в оздобленні священної дикої горобини палаючими свічками під час зимового сонцестояння.

Символічне значення дерева є абсолютно зрозумілим. Зі своїм листям, стовбуром та корінням дерево постає як схема космосу та його організації, а також як символ вічного відродження (підкреслимо, що воно є «вічнозеленим»). Дерево з’єднує різні рівні життя: небо, ґрунт та підземний світ. Воно з’єднує сьогодення, минуле й майбутнє. Воно об’єднує неперервність та мінливість. Воно є символом життя, котре ніколи не помирає. У Європі завжди добре усвідомлювали цей факт. Мікеланджело казав: «Людина знаходить спокій лише в лісі». Бетховен: «Вседержитель, в лісі я пізнаю тебе, в лісі я щасливий, кожне дерево говорить через тебе!». Романтики пов’язували ліс з «природною» релігійністю. Ернст Юнґер у відомому Traité du rebelle виступатиме за «відступ до лісу». А сьогодні чисте полум’я свічки досі наповнює життєдайним світлом дитячі очі.


[1] Лускунчик і мишачий король, переклад Євгена Поповича.

Текст переклав Сергій Заїковський

поділитись