Олег Челнов, відомий як «Беркут» — український військовий, учасник Першої російсько-чеченської війни. Після війни, один із небагатьох українських добровольців, хто був відзначений найвищою нагородою ЧРІ — Герой нації, посмертно. Існує навіть згадка, що урядом ЧРІ на честь трьох українців було названо три вулиці чеченської столиці — а саме Степана Бандери, Сашка «Білого» і Олега «Беркута».
Перша поїздка Олега Челнова до ЧРІ відбулася у 1994 року, де з українських добровольців було сформовано батальйон УНА-УНСО «Вікінг».
«Вікінг» впродовж військових дій брав участь у таких бойових операціях: бої за Грозний (в тому числі бій на площі «Мінутка», оборона та перший штурм Грозного чеченськими військами, бої у столичному передмісті Чорноріччя), оборона Бамута, бої за Шаш, Аргун, Гудермес, Чечен-Аул.
У 1996 році, за офіційною версією, Олег Челнов загинув у Грозному під час бою в районі площі «Мінутка» 6 або 7 березня.
Ми поспілкувалися з його єдиною дочкою, Аліною Челновою, яка наразі бореться за перейменування вулиці в Харкові на честь батька — героя, добровольця, який ще в далеких девʼяностих роках розумів, що нам війни із Росією не уникнути, тому краще воювати вже тоді, у Чечні, аби Росія не дійшла до України.
Ваш батько — герой чеченської нації і водночас маловідомий донедавна у себе на Батьківщині. Чому, на вашу думку, в нас історична амнезія?
Це не історична амнезія, це наша національна травма і наслідок багаторічного зросійщення. До 2014 року більшості людей було навіть уявити страшно, що взагалі українці можуть воювати проти росіян. А тим паче в 1994 році, це перші роки незалежності, ми тільки вийшли зі складу Радянського Союзу і багато хто взагалі не ідентифікував себе окремим народом.
Ви писали про погрози, які отримуєте з 2014 року. Виходить, до 2014 року ім’я вашого батька лишалося забутим?
Погрози — це теж наслідок. У нас не було інших джерел інформації, окрім телебачення, абсолютно проросійської влади і наративів про «один народ». Люди мало розуміли, що насправді відбувається в Чечні та чому. Російська влада влаштовувала показові теракти для того, щоб знайти привід вторгнутися на чужу землю. Методичка така ж сама. Тому існувало нерозуміння того — навіщо батько вирушив на Кавказ і засудження того, що він убивав російських солдат. Плюс, найманство незаконне в нашій країні, тому батька переслідували правоохоронці.
Чи вам надходять погрози тільки від росіян?
Погрози від росіян здебільшого. Але на той час були і від проросійськи налаштованих співгромадян. Зараз це поодинокі випадки в соцмережах.
Чи допомагали вам колись українські політичні діячі в питанні захисту пам’яті про вашого батька?
Ні, ніколи не допомагали. Враховуючи, що це питання ніколи не підіймалося до початку повномасштабного вторгнення, то я впевнена, що наші політичні діячі настільки необізнані в історії, що знають про існування мого батька. Я би хотіла це виправити. Чим я власне і займаюсь. А так, у мене ніколи не було ніяких знайомств або приводів звернутись до когось із політиків. Зараз є людина, яка консультує з деяких питань, радить що краще робити — за що я цій людині дуже вдячна. Але до 2014 року таке питання взагалі не могло звучати, бо ми ж, на думку наших політиків і більшості громадян, були «братьями». Тому вчинок мого батька не завжди сприймався так, як мусив, але історія розставить усе по місцях.
Давайте пригадаємо саму постать Олега Челнова. Коли розпочалася Перша Чеченська війна, вам було, здається, 5 років. Як ставилися рідні до його від’їзду в Чечню?
Коли почалась Перша російсько-чеченська війна, мені було 4 роки, це був грудень 1994 року. Річ у тім, що батько був людиною справи, а не слова. Тому це не виглядало так, що він консультувався із кимось щодо власних рішень. Він просто їх ухвалював і починав діяти: так само він вирушив на ліквідацію наслідків Спітакського землетрусу.
Цей землетрус стався в 1988 році у Вірменській РСР. Разом із катастрофою у Чорнобилі, вони були найстрашнішими подіями останніх років існування СРСР. За це Олег Челнов був нагороджений орденом «За особисту мужність» (прим.ред.).
Він просто дізнався, що люди потребують допомоги і вирушив туди. А вже коли почалася Перша російсько-чеченська війна, для нього було очевидно — треба діяти. Коли відбувалася несправедливість аж такого масштабу, він не міг лишатись осторонь.
Як ви в дитинстві сприймали рішення батька стати добровольцем? Як змінювалося ваше ставлення впродовж життя?
Перш за все варто зазначити, що на той час була надто малою, щоб мати доволі сформоване сприйняття реальності, і я дійсно не могла певною мірою проаналізувати те, що відбувається.
Я розуміла, що батько вирушає на війну, що за цим стоять певні ризики і просто одного дня може не повернутися додому. Але сприйняття цих подій було таким, що це так і має бути, що ці події — вони мають відбуватися саме так, а не інакше. Коли мама вже сказала мені, що він загинув, я важко цю новину сприйняла, я дуже плакала, у нас із батьком був сильний емоційний звʼязок, ми дуже любили один одного, він дуже любив мене, а я — його. Для мене, для маленької дитини просто рухнув весь світ перед моїми очима. Це життя позбавило мене дуже багато, мені було дуже важко, дуже гірко.
Потім почався певний період, оскільки тіло батька так і не було знайдене, коли довгий час ходили різноманітні чутки, що він потрапив у російський полон, чи хтось його бачив після новин про загибель. Ми самі не знаємо як усе насправді відбулося, хоча орден уже вручали посмертно. Для мене, як для дитини, це була якась надія.
Батько тоді пообіцяв, коли востаннє вирушав на Кавказ, що він повернеться на мій день народження, мені мало виповнитися 6 років. І я памʼятаю, що на цей день народження, я вже тоді знала, мені мама сказала про загибель, але я загадала бажання колись із ним зустрітися. І памʼятаю, що кожен рік, до років 20 загадувала одне й те саме бажання. Я дуже хотіла, щоби батько виявився живим і я з ним ще зустрілась. Багато років я жила надією, що він ще живий і сама себе обманювала, що ще трошки почекати і я обовʼязково з ним зустрінусь. Була також у молодшому віці образа, тому що я бачила, як ростуть інші діти та яку увагу вони отримують. Мені бракувало батьківської уваги, у нас були дуже хороші стосунки.
Мотиви я розуміла, але сама із собою сперечалась. Одна моя особистість казала: «як можна було покинути свою родину, в тебе залишилась маленька дитина і дружина», інша моя особистість казала «ну ти знаєш, навіщо він туди поїхав, ти знаєш, що це було важливіше, ті життя, які він врятував і ті люди, яким він допоміг — це набагато більше, ніж ти і твоя мама. Стільки, скільки він зробив для чеченського народу, це в масштабах якогось всесвіту набагато більше, ніж виховати просто дитину, тим паче, що я всеодно виросла і виховалась». Батько, не дивлячись на те, що я була мала, коли він загинув, встиг багато чого дати і чому навчити». У 2022, коли почалася саме повномасштабна війна, хоч і розуміло, що війна була з 2014 року, я до того не бачила на власні очі жорстокості, але вже розуміла, що Джохар Дудаєв в своєму інтервʼю був правий, розуміла мотивацію батька, чому він вирушив у Чечню. Це набагато складніше, ніж просто вирушити на захист народу, розуміла, що це більш обширне питання. У 2022 я побачила безпосередньо жорстокість російської армії і на що вони здатні. Та я зрозуміла, що те саме вони робили в Чечні й це ракова пухлина, яку необхідно знищувати.
І якби у мене була можливість повернутися в минуле і сказати батьку, попередити його про щось, чи вмовити його не їхати — я б сказала батькові: їдь. Тому з віком зрозуміла, що цей вчинок та його мотивація набагато вагоміші, його місія набагато більша, ніж просто бути батьком або чоловіком.
Як вибір батька, його погляди і дії впливали на вас протягом життя і яким чином сформували ваші погляди?
Батько був для мене безумовним авторитетом, я намагалася брати з нього приклад навіть після його загибелі. У мене був яскравий приклад такої особистості перед моїми очима. У мене весь життєвий шлях був під гаслом «не розчарувати батька». Як би він відреагував на мої вчинки, якби дізнався. Я робила помилки, росла, вчиняла не дуже правильно, робили дурощі. Але точно знаю, що всі мої дії були завжди так, що я, як і батько, виборювала справедливість, завжди допомагала там, де це можливо, і намагалася не залишатися осторонь чужої біди. Якщо я знала, що я можу допомогти — я це робила. Не те, що це були мої рамки, я просто все життя вела внутрішній діалог із батьком, це може звучати, ніби я божевільна, але я з ним спілкувалася. Бабуся казала, що у них із батьком була фраза, він її і придумав, що вони можуть спілкуватися через місяць на небі і мені так це закарбувалося в памʼяті, що я дуже часто, коли не знала як вчинити, чи коли мала певні проблеми (ці речі, звісно, не було особливо вартими уваги, але все ж, коли були сумніви, підліткові драми, то я намагалась говорити з батьком), це була моя медитація.
З точки зору виховання, він мене виховував не прям суворо, але так «по-пацанячому», мені здається, що він готував мене до якихось певних подій у цьому житті, можливо він знав, чим це закінчиться.
Він воював для того, щоб не воювали ми.
Він готував мене до того, щоб я була сильною особистістю. З того, що памʼятаю, він не завжди був присутній вдома, бо з того віку, що я памʼятаю його, він уже був повʼязаний із подіями в Чечні. І коли повертався додому, то це були яскраві моменти, я отримувала все, про що тільки могла мріяти: любов, увагу, подарунки. Окрім суворого виховання, він все одно ставився до мене, як до принцеси. Показував яким має бути чоловік. Кажуть, що особистість дитини формується до 6 років, мені здається, що воно так і відбувається. Я дуже рада, що памʼятаю батька. Я рада, що в мене був такий батько і мені було на кого рівнятися.
Щодо політичного виховання — його як такого не було. Я тільки знала, що Кучма і Єльцин — злодії. Взагалі в усіх моїх дитячих іграх Єльцин був головним злодієм. Якщо дівчата у віці 5 років грали в Барбі і рятували їх від драконів чи ще когось, в мене всіх Барбі викрадав злий Єльцин. Я в дитинстві погано розуміла шо таке «Єльцин», але знала, що це абсолютне зло. Вже потім це зрозуміла чому батько так вчив, коли подорослішала, але він намагався не перевантажувати складними питаннями. Він просто виховував чесною перед самою собою людиною і так, щоб справедливість завжди була на першому місці, що я маю бути стійкою, рішучою, мужньою і дивитися страху в очі. І надалі ухвалювала всі рішення виходячи з того як би вчинив батько.
Під час свого приїзду до Харкова в червні 1995 року ваш батько під час спілкування з пресою згадав про 7 інших харків’ян, що загинули за вільну Ічкерію. Чи відомі вам їхні імена? Чи підтримуєте ви зв’язок із побратимами батька з батальйону «Вікінг»? Якщо так, як склалося їхнє життя надалі?
Мені невідомі імена, ми ні з ким не спілкувалися. Після смерті батька лише були обшуки вдома, його вважали зниклим безвісті, тому часто думали, що він переховується, бо найманство було незаконним, його хотіли заарештувати. Тому було б нерозумним когось ще шукати і виходити на звʼязок. Усі тоді були в однакових умовах. У дорослому віці пошуки також не дали результуту.
В Україні було багато людей, які співпереживали чеченському народові. До ЧРІ вирушали парламентські делегації, українська журналістка Наталка Чангулі робила репортажі, у Львові друком виходили книги, як-от в.о. президента ЧРІ Зелімхана Яндарбієва. На момент відправки в 1995 році Олег Челнов не був членом УНА-УНСО. Як і коли він вирішив доєднатися до групи українських добровольців у ЧРІ?
Маю інформацію, що він вирушив у складі УНА-УНСО, інакше на той момент зібратися і поїхати було тяжко. Моя родина володіє лише інформацією, що це все було у складі УНА-УНСО.
В 1996 році за героїзм і мужність Олега Челнова нагородили найвищою ічкерійською нагородою — «Къоман Турпал» («Герой нації»). Цим орденом були удостоєні лише двоє українців, іншим був Олександр Музичко. Хто і коли передав вашій родині нагороду?
Орден вручав президент ЧРІ — Зелімхан Яндарбієв, моїй бабусі, вона тоді їздила в Чечню і привезла назад в Україну.
Одна з вулиць Грозного в 1996 році була названа на честь Олега Челнова. Чи відомі вам будь-які світлини з відповідними вказівниками?
На жаль, я не маю жодних світлин і вказівників. Я намагалася дізнатись, що за вулиця перейменована була на честь батька і як вона називається зараз, проте ми так і не змогли знайти інформацію і дійшли висновку, що ця вулиця була згодом просто знищена та її просто більше не існує.
Ще однією постаттю, на честь якої було перейменовано вулицю, був Степан Бандера. За зізнанням, ваш батько до війни самоідентифікував себе «русским», але війна проти російських окупаційних військ зробила з нього «бандерівця». Чи відомо вам — що саме справило на нього найбільше враження, що змусило його переосмислити власну ідентичність?
Батько казав, що він сам «русский» і що воює не проти «русских», а проти російського шовінізму та імперіалізму. Чесно кажучи, зараз не можу пригадати, коли він називав себе «бандерівцем» і в якому контексті це було сказано. Звісно, що за час війни він побачив справжнє обличчя росіян і багато що могло змінитися. Батько навіть наче прийняв іслам, але знов-таки офіційного підтвердження цьому нема. Але глобально, як він пішов боротися проти російського шовінізму та імперіалізму, так і продовжував це робити. Тому всі мої думки залишаться тільки моїми думками, за нього не хочу робити якісь висновки.
Після загибелі Олега Челнова вам, як його єдиній дитині, була призначена довічна пенсія. Яку скасували, щойно змінилася влада. Чи були спроби з боку чеченських діячів виходити з вами на контакт або допомагати?
Ні, на жаль, жодної пенсії мені не виплачували і ніхто ніколи нас із родиною не шукав, не допомагав і не цікавився моєю долею, хоча певний період ми переживали дуже скрутні часи. Особисто мені одного разу ще в 2020 році одна людина (не з України) просто мовчки надіслала кошти за моєю адресою прописки на поштове відділення. Він сам знайшов куди відправити, але це була невелика сума, близько 2000 грн. Цю людину я ніколи в житті не бачила, він потім написав (теж якось сам знайшов в інтернеті мій номер) слова підтримки і на цьому все.
У Харкові можуть перейменувати вулицю на честь вашого батька, героя ЧРІ, Олега Челнова, «Беркута». Хто був ініціатором звернення та на якому етапі зараз ця справа? Чи є відповідь від міськради про перейменування вулиці?
Це питання в процесі. Наразі я збираю листи від тих організацій, хто міг би ще звернутися, бо це значно підвищить шанси на успіх. Через соцмережі я намагалася вийти на УНСО та на когось із представників чеченського уряду у вигнанні, деякі контакти я знайшла, тому зараз чекаю на ці листи. Перший і поки єдиний лист був направлений від спілки ветеранів АТО (Спілка Учасників, Ветеранів, Інвалідів АТО та бойових дій) і ми отримали відповідь, що лист буде розглянутий на черговій сесії, проте поки що цього не відбулося.
Чи стикалися ви з негативом від українців після оприлюднення пропозиції про перейменування вулиці? Які отримуєте коментарі – більш позитивні, чи негативні після більшого розголосу про це?
Коли я сама написала пост про батька в інстаграм, ми тоді зробили звернення і я вирішила розповісти свою історію. Опісля зіштовхнулась із великою кількістю підтримки і з позитивними відгуками, це була велетенська кількість повідомлень — і від військових, і від цивільних, від людей різного віку, що вони знають історію мого батька, захоплюються ним, беруть приклад. І що батько — герой, і вони розуміють важливість його вчинку не тільки для чеченського народу, а й для України. Багато слів підтримки вселили віру в те, що я на правильному шляху. Один хлопець навіть склав пісню про батька та надіслав мені в телеграм і я була приємно здивована. Пісня, щось у стилі Муцураєва, була написана вже коли почалася повномасштабна війна, але до того, як він дізнався про моє існування. Негативних коментарів не було, можливо, що більшим буде розголос, то більше людей дізнається і в них буде відмінна думка. Люди іноді просто не розуміють, що саме батько зробив для Харкова і чому вартий уваги, в чому сенс перейменування вулиці на його честь, тоді я намагаюся пояснити чому це важливо.
Вони (унсовці) вже тоді воювали, щоб не воювали ми. Моя думка, і це загалом проста логіка: всі герої мають бути вшановані, ті, хто віддав життя за незалежність України, і неважливо, де вони загинули — в Україні, чи на іншій землі. І мова не тільки про мого батька, я хочу досягти результату, щоб вулиця була перейменована і це стало початком. Щоб люди розуміли: ми шануємо наших героїв. Я отримала багато повідомлень, що мій батько і Сашко Білий їх надихнули стати до лав ЗСУ, взяти зброю в руки і захищати свою землю.
Велика кількість чеченців зараз воюють за нас, бо памʼятають, хто їм тоді допоміг у складний час. Хочу, щоб наші діти шанували памʼять і знали людей, які робили нашу історію. Мені здається, що саме час це робити і виховувати нове покоління українців.
За офіційною версією, Олег Челнов загинув. у Грозному під час бою в районі площі Мінутка 6 або 7 березня 1996. Проте існують свідчення очевидців, які розходяться з офіційним повідомленням. За багато років — ви отримали якісь пояснення цьому?
Пояснень не було, і я їх не отримаю, бо немає свідків цих подій, немає нікого, хто б міг розповісти, як і заперечень смерті — немає. Мені було б легше, якби я достеменно знала все. Якби було місце поховання, щоб я могла прийти до нього і провідати. Це одна з причин чому для мене важлива назва вулиці — я хочу, щоб було хоч щось матеріальне, що залишилося від батька, крім хрестика на шиї, який він мені подарував на хрещення. Якби був меморіал, памʼять, хоча б якийсь фізичний прояв. Це буде місце, куди я зможу прийти і порозмовляти з батьком, побути поруч із місцем, яке йому присвячено. Це стало б найбільшим досягненням в моєму житті.
Ви — майже ровесниця незалежності України. Ваша історія боротьби за історичну справедливість і пам’ять суголосна з місією всього покоління. Чим для вас є збереження памʼяті про батька — Олега Челнова?
Це визнання нашої сліпоти і того, що ми багато років помилялися, бо продовжували дружні стосунки з росією і не змогли вчасно дистанціюватися від них, не знайшли сили дійсно полюбити українськість.
Наша свідомість була приспана, тому збереження памʼяті — це визнання того, що були люди, які розуміли навіть на той час, у перші роки незалежності, криваві амбіції Росії і що вона прийде з війною. І вже тоді намагалися боротися на незалежність.
Дуже багато часу ми витратили на заглядання в рота москалям — так історично і географічно склалося, цьому є виправдання і пояснення, але для мене теж вкрай важливо збереження національної памʼяті, ідентичності і свідомості. Нас зросійщували так, як павук плете тенета, у нас ніколи не було жорсткої проукраїнської позиції, щоб заявити про себе як про сильну, самостійну, окрему націю.
Коли ми здобули незалежність — це був час для змін і такі люди як мій батько, знали, що час для змін вже наступив, розуміли, чим є Росія і чим загрожує, що у далекій перспективі можлива війна. Інші люди ж не розуміли цього і цьому не вірили. Я теж не думала, що буде настільки масштабна війна. Я хочу, щоб люди знали про наших героїв. Мій батько не був найманцем за гроші, він був добровольцем. Він захищав нас і ЧРІ, бо знав, що ми опинимося на їхньому місці — через 5, 10, 20 років. Він хотів, аби не воювали ми. Потрібне вшанування памʼяті, щоб наші діти знали про героїв, аби не було повторення цієї війни в майбутньому. Ми маємо відстоювати право на наше існування і це має відбуватися прямо зараз.
Спілкувалася Єлизавета Коптіла
