«Вівтар прокажених»: страждання і світло крізь п’ять століть

Художник, що увійшов в історію світового мистецтва під ім’ям Маттіас Грюневальд, є, можливо, чи не найзагадковішою фігурою серед майстрів Північного Відродження. Дотепер навіть немає точних відомостей про дату народження майстра, припускають, що він з’явився на світ між 1470 та 1475 рр., датою смерті називають 1528 рік. Справжнє ім’я художника – Матіас Готхарт Нітхардт, стало відоме мистецтвознавцям лише у 21 столітті. Прізвисько «Грюневальд» художник отримав завдяки невірному трактуванні монограми «M.G.» на творах художника відомим німецьким істориком мистецтва 17-го століття Йоахимом фон Зандрартом.

Насправді літера G позначає прізвище Gothardt, яке художник набув за життя разом з дворянським титулом. Біографія Матіаса Готхарта Нітхардта складається з чисельних припущень. Ймовірним місцем його народження називають місто Вюрцбург, ймовірним вчителем Матіаса Нітхардта прийнято вважати іншого видатного майстра Північного Відродження – Ганса Гольбейна старшого. Нідхардт притримувався реформістських поглядів, симпатизував Лютеру, підтримував Селянську війну 1521 року. Такі погляди художника пішли у розріз з поглядами архієпископа Майнцского, Нідхардт втратив роботу в резиденції архієпископа в Ашаффенбурзі (де пропрацював більшу частину свого життя).

Доленосною для художника стала його поїздка у 1512 році до Ельзасу, де у маленькому містечку Ізенгайм він працюватиме над Великим вівтарем Богоматері для монастиря ордену антонітів. Пізніше цей видатний твір стане відомий під назвою «Ізенгаймський вівтар» або «Вівтар прокажених».

Специфікою монастиря антонітів у Ізенгаймі було те, що в ньому надавалася допомога хворим на проказу, ерготизм (хвороба, в старі часи відома під назвою «антонів вогонь», яка була наслідком отруєння спорами грибку, що паразитував на зернах злакових), чуму та сифіліс. Монастир почали будувати в 11 столітті, його засновником за легендою був син заможного дворянина, якому вдалося вилікуватися від чуми. В часи Великої Французької Революції (Ельзас в той час належав Франції) монастир зазнав нападу «революціонерів» та був зруйнований, твори мистецтва та інші цінності було перевезено у місто Кольмар.

Головними особливостями «Вівтаря прокажених», на які варто звернути увагу це манера зображення фізичних страждань тіла (як від катувань, так і хвороб) а також застосування кольорів. Перша розгортка вівтаря в центральній частині містить сюжет розп’яття Христа, бічні стулка – зображення значущих для Ізенгаймського монастиря святих Севастяна (рятівника від мору) та Антонія (що вмів лікувати проказу та «антонів вогонь»). На тілі Христа при детальному розгляді можна побачити чисельні рани та тернові шипи, що застрягли під шкірою, його м’язи судомно напружені, кістки рук та ніг роздроблені цвяхами. Нітхардт зобразив страждання Спасителя надзвичайно детально та натуралістично. На пределлі вівтаря зображено «Покладання у гроб», де тіло Спасителя вже має сліди розкладання. Нітхардт зобразив померлого Христа дещо подібно до того, як це зробив його ймовірний вчитель Гольбейн на відомій картині «Христос в гробі».  

Друга розгортка з Благовіщенням, Різдвом і вознесінням цікава своїм кольоровим рішенням. В ліві частині центральної стулки Матіас Нітхардт зобразив хор янголів, застосувавши по порядку увесь кольоровий спектр. Такий прийом був нетиповим, краще сказати – революційним для 16 століття. На правій стулці вознесіння Христа привертає увагу тим, як художник зобразив світло. Лик Спасителя буквально осліплює, він не має чітких обрисів, його ніби неможливо розрізнити у потоці світла.

Третя розгортка розкриває скульптурну композицію зі святими Августином, Антонієм та Ієронімом. Бічні стулки присвячені життю святого Антонія. Права стулка третьої розгортки як правило привертає найбільше уваги спостерігачів та дослідників мистецтва. Йдеться про «Спокуси святого Антонія». Тут як композиційні так і кольорові рішення є незвичайними – ми бачимо цю майже експресіоністську емоційність, одухотвореність, та «нереальну» реалістичність форм. Також варта уваги одна цікава деталь в цій частині вівтаря – фігура хворого в лівому куті стулки. Цей персонаж не приймає участі в насильстві над святим, проте і не є спостерігачем.

Він так само як і Антоній переносить страждання: на його тілі помітні симптоми чуми, прокази, сифілісу, фігура вигнута ніби у епілептичному нападі. Ця деталь, ймовірно як і фігури Христа у центральній частині першої стулки та на пределлі були нагадуванням про те, що святі і сам Бог також переносили і душевні, і фізичні страждання, однак винагородою за стійкість і терплячість стали святість та вічне життя.

Значення «Вівтаря прокажених» в історії мистецтва важко переоцінити. І правий той, хто відмічає що цей твір випередив свій час. Ізенгаймський вівтар став джерелом натхнення для німецьких імпресіоністів, які вважали Грюневальда, тобто Нідхарта, своїм передвісником. Так, наприклад,у триптиху Отто Дікса «Війна» абсолютно чітко прослідковується вплив Ізінгаймського вівтаря. «Вівтарем прокажених» надихалися Пабло Пікасо, Френсіс Бейкон, Грехем Сазерленд та інші.

Німеччина, межа 15-16 століть. Яким був цей час? Загострення релігійних протиріч, Реформація, повстання селян та збіднілого лицарства, епідемії, голод. Час великих потрясінь, тоді ледь не кожен цілком серйозно і без тіні сумніву був впевнений у наближенні «кінця світу».

«Життя на межі» багате на складні запитання та виснажливі пошуки, багате на враження – найчастіше важкі, але надто яскраві. В цих непростих умовах поняття «духовного життя» набуває особливого значення. Тут можуть відкритись нові грані і спроможності розуміти, відчувати, вдивлятися в суть. «Вівтар прокажених» є живим свідченням цьому.

Автор: Руслан Лубинський