Казки Андерсена

Казки Андерсена

Éléments n ̊ 19, грудень 1976

«Дерева й кущі в саду покрились інеєм, – наче ліс з білих коралів! Усі гілки немов вкрилися блискучими білими квіточками! Найдрібніші розгалуження гілок, яких влітку і не видно поміж густого листя, тепер ясно вимальовувалися найтоншим мереживним узором сліпучої білизни; від кожної гілки лилося сяйво! Плакуча береза, розгойдувана вітром, здавалася живою; довжелезні гілки її з пухнастою бахромою тихо ворушилися – точнісінько як влітку! Дивовижа! Встало сонечко… Ох! Раптом все засяяло й загорілося крихітними, сліпуче-білими вогниками!» (Сніговик).

Чарівна сила цих слів, взятих з однієї з найвідоміших його казок, демонструє, наскільки тісно всесвіт Андерсена пов’язаний з атмосферою Різдва. Багато хто навіть вважає, що святкування нового року виглядало б зовсім інакше, якби воно не було приводом для читання цих чудових історій в сімейному колі.

Ганс Крістіан Андерсен народився 2 квітня 1805 року в Оденсе («місто Одіна»), на данському острові Фюн. Син чоботаря, він провів своє дитинство в жахливій бідності, сповненій страждань та пороків. Будучи дуже чутливою дитиною, буквально зачарованою столицею, Андерсен потрапив до Копенгагена дуже рано, в 1819 році, маючи на меті недосяжне: він хотів стати поетом.

Протягом перших двох років він постійно зазнавав невдач. Довелося відмовитися від кар’єри співака, музиканта, письменника, драматурга. Завдяки протекції композитора Вейсе та італійського співака Сібоні йому все ж вдалося впорядкувати свою музичну та літературну освіту. У 1822 році він здобув середню освіту, що дало змогу вступити до університету. У 1829 році він нарешті досягає успіху та стає відомим у Копенгагені. Він гарячково перебирав усі з можливих видів літератури, проте саме Казки, перший том яких вийшов у 1835 році, зробили його всесвітньо відомим.

Більшість його життя складатиметься з подорожей. Він якось скаже: «Життя є багатим лише тоді, коли ти подорожуєш». Подорожі були для нього засобом подолати нездорову сором’язливість та вічні невдачі в особистому житті.

У травні 1833 року Андерсен вирушає до Парижа. Там він познайомився з Віктором Гюго та Луїджі Керубіні. Далі буде Швейцарія, Нідерланди, Італія. У Німеччині Андерсен налагодив дружні стосунки з представниками романтизму: особливо з Людвігом Тіком, а також з Адельбертом фон Шаміссо, що став його офіційним перекладачем. Серед друзів Андерсена можна також назвати скульптора Торвальдсена, а в Англії він познайомився з Чарльзом Діккенсом.

Період з 1835 по 1837 став добою його визнання. У 1838 році данський уряд присудив Андерсену щорічну премію. Нові томи Казок майже регулярно виходять один за іншим. У 1843 році він повертається до Парижа, але цього разу Андерсена приймали в королівських дворах з найвищими почестями. Проте, успіх не п’янить його: він дивиться на речі та людей спокійно, випромінюючи своїм виснаженим обличчям своєрідний гумор. У 1850 році він досяг піку слави. За кордоном його сприймають втіленням Данії. Отримавши титул почесного громадянина Оденсе в 1867 році, він починає публікацію мемуарів. Зрештою, Андерсен помер в Копенгагені 6 серпня 1875 року.

Перша з казок датується 1830 роком. Всього він опублікує понад сто п’ятдесят казок, більшість з яких була перекладена на вісімдесят мов. Найвідоміші (та, ймовірно, найбільш прекрасні) датуються періодом захоплення автора романтизмом, між 1835 та 1850 роками. Але більш пізні реалістичні оповідання також свідчать про винятковий талант автора. В останні роки (Великий морський змій, 1872) Андерсен також дуже зацікавився розвитком науки та техніки.

Серед найвідоміших казок ми повинні вочевидь згадати Пастушку і сажотруса, Гидке каченя, Снігову королеву, Русалоньку, Дівчинку з сірниками, Летючу скриню, Непохитного олов’яного солдатика, Дюймовочку, Принцесу на горошині, Льодяну діву, Диких лебедів, Нове вбрання короля, Що чоловік не зробить, все добре, тощо.

Не маючи наукової цінності (з точки зору міфології та фольклору), як то у братів Грімм (Kinder- und Hausmärchen, 1812), казки Андерсена, проте, дуже часто посилаються на «міфічну» й народну європейську спадщину. Більшість з них походять з оповідань або легенд, почутих автором в дитинстві: дещо розгортається в троїстому ритмі, що є далеким відлунням індоєвропейської трипартитної структури, що можна зустріти в казках Кресало або Ганс Чурбан. Інші ж, навпаки, створюються з нуля: з анекдоту, з пережитих або почутих подій.

Андерсен, так само як Перро (Contes, 1697) чи Музеус, не схильний до раціоналізації народних фантазій. Вони від самого початку вільно екстраполюють цей дивовижний, переважно усний стиль, створюючи ілюзію перманентної імпровізації, котра живить стародавні саги.

Наче театрал, що володіє вродженим відчуттям «сценарію», Андерсен зміг викласти своїх героїв у кількох словах, геніально упорядкувавши чергування сцен. З цієї свіжості, з цієї спонтанності щоразу виринають особисті відкриття, мережива, що надають речам нового виміру та вражають уяву, доторкаючись до глибин людської душі.

Зображений як у казках (Кресало), так і в реалістичних історіях (Дівчинка з сірниками) всесвіт творів Андерсена надзвичайно сильно нагадує повісті Сельми Лагерльоф та прекрасні малюнки Карла Ларссона. Це істинно скандинавський всесвіт, де м’якість та Gemütlichkeit контрастують зі строгістю елементів. Всесвіт «білих, крижаних туманів» та свіжих весняних квітів. Світ сіро-блакитних льодовиків, ялин та густих лісів, пшеничних полів та букових гаїв, срібних беріз та одиноких озер, задимлених міст і невеликих містечок, де дахи з червоної черепиці покривають невисокі будівлі.

Як і справжні казки, казки Андерсена також містять – навіть у найфантастичніших епізодах – свою унікальну приховану філософію. До того ж, вони не є суто дитячою літературою. Речі такого ґатунку мають вічну цінність лише в тому разі, якщо виходять за рамки часу та вражають уяву не лише дітей, але й дорослих. Доки як діти стежать за низкою «чарівних» образів, батьки знаходять у цих казках безліч ілюстрацій того чи іншого способу дивитися на світ.

Що на перший погляд найбільше вражає в Андерсені, так це його натуралізм. Люди, великі й маленькі, принципово не відрізняються від самого пейзажу та природи. Герой постійно отримує відповіді від духів речей та фей, від тварин і рослин, від вітру, бурі, води. І навіть матеріальні об’єкти оживають: глиняний і мідний горщики, олов’яний солдатик, черевички, комірець, перо і чорнильниця. Так усе, що існує в цьому світі, єднається, повертаючись у ті чудові часи, коли всі зрозуміли один одного.

Між численними натяками на «Провидіння» та «Милостивого Бога» Андерсен виказує себе спадкоємцем радше язичницького віку, коли людина та світ були єдиними.

В Абетці він шанує Іґґдрасілль, світове древо («Дерево мертве… боги також»). В Останньому сні старого дуба описує «синю димку, котра повіяла, наче жертовний фіміам у свято друїдів». Дія Дочки болотного короля припадає на 830 рік, часи, коли Данія була майже повністю язичницькою. В іншому місці є посилання на скандинавську міфологію:  це легенди про Хагбарта і Сігне (Обривок перлової нитки) та Семеро тих, що марять (Дванадцять пасажирів), про які нам повідомляє Саксон Граматик.

Подібно герою На дюнах, Андерсен також створив власну версію агностицизму. Іноді він славив чудеса, іноді висловлював сумніви щодо вічного життя. На початку його кар’єри казка Кресало буквально шокувала пуритан. За кілька років до смерті він посварився – не без гумору – з більшістю своїх старих та побожних друзів. Але він був ідеалістом, що йшов на все, аби дійсно повірити в безсмертя душі.

Цей зачарований, магічний всесвіт, пропонований нам Андерсеном, також є всесвітом меланхолії. Багато що з цих історій змушує нас плакати. Удача й невдача продовжують свою спільну подорож. Наша уява підживлюється трагізмом. Чи має це дивувати нас, якщо будь-яка краса є за визначенням обов’язково сумною?

До того ж, в цій меланхолії Андерсен висловлював почуття, котре ніколи не покидало його. Він ніколи не забував свого сумного дитинства. Він ніколи не міг вигнати зі свого серця спогади про розчарування в коханні. Ця тема неможливої любові прекрасно виражена в Русалоньці, вірогідно найвідомішій з його казок, та Сніговику, чий герой, зроблений зі снігу та льоду, закохується в пічку! Досягнувши піку своєї кар’єри, наш оповідач досі вимірює «марність всієї слави та відомості». Самотність, що надихає його, нікуди не може зникнути. І він тікає від неї у безперервних подорожах.

Теза Андерсена полягає в тому, що кожен великий творець є за визначенням самотнім, відчайдушно самотнім. Світ, з якого він створює внутрішній пейзаж, може належати виключно йому одному. І єдиним засобом проти цієї самотності може бути певний гумор, супроводжуваний вічним зверненням до «святилища природи й поезії». Андерсен сам був «гидким каченям»: він звертався до принців, загублених поміж людей, у яких надто багато людського; поміж тих, хто втратив усвідомлення власної ідентичності та постійно стикається з презирством натовпу.

Але розчарування ніколи не могли підірвати в Андерсені неймовірну здатність до дивовижного. Це проявляється в персонажах, яких він створює, а також в його ставленні до життя. За ним нема й тіні повстання проти «несправедливості». Але разом з тим відсутні й пассеїстичні тенденції. (В Калошах щастя Андерсен різко критикує Середньовіччя).

Крім того, Андерсен не міг сприймати події, що викликали хоч якесь зацікавлення в натовпі. Він не цікавиться ні політикою, ні історією. Під час німецько-датської війни його навіть критикували за «відсутність патріотизму». А коли в 1847 році в Лондоні він став свідком суспільно-політичних заворушень, це видовище його чимало потішило. При цьому він міркує не морально, але перш за все естетично. Що йому подобається в Данії, так це змога спокійно думати про «все прекрасне».

Вдача відіграє вирішальну роль в казках Андерсена. Багато хто з його героїв – це персонажі, чия доля – вочевидь, без причини – їм посміхнулася. Так само й Андерсен дивувався зі своєї популярності після гіркоти тривалих невдач. Тож вдача посміхнулася йому. І це та вдача, яка буде згадана в Кресалі або Щасливчику Перу.

Про цих героїв Андерсена Моріс Грав’є писав:

«Вони починають свій шлях з найнижчих прошарків суспільства, але доля відмітила їх своїм поцілунком, вони приречені на успіх (наприклад, солдат з Кресала), але вони перемагають саме завдяки близькості до природи, щирості та чистоті, вони не мають будь-якого духу інтриги, вони прямують до цілі у згоді з самими собою та своїм покликанням, іноді належачи до тієї аристократії духу, яка, згідно з Андерсеном, мала стати їхнім покликанням з народження».

Цими словами все сказано. Бо удача є вищою за добро і зло, нагороди й покарання. Простіше кажучи, удача – химерна. Вона є однаковою для всіх – як в Годиннику, де і бідна дитина, і принц, однаково відмовившись від банальності повсякденного життя, але обравши різні шляхи виходу з лісу, прийшли до однакової мети: тихого берега нескінченного моря.

Г. К. Андерсен написав чотири чи п’ять різдвяних казок, що розійшлися по всьому світу. Дівчинка з сірниками – найкращий приклад. Лише кілька сторінок з подіями, що мають чітку дату та розміщення – але все одно залишаються поза часом. Зрозуміло, що ця історія має стосунок, як і Історія однієї матері, до дитинства Андерсена.

Казка під назвою Ялинка є не менш показовою. Молоде дерево, сповнене амбіцій, мріє стати королем лісу. Коли настає зима, чоловіки приходять та зрубують його: саме завдяки його небаченій красі. Дерево починає вважати себе справжнім обранцем долі. Його поставили в будинок у переддень Різдва, прикрасили вогнями й солодощами, воно радіє цим чудовим шатам і очікує, що свято продовжиться знову наступного дня. Але наступного дня його відносять на горище, і незабаром розрубують на шматки, аби розтопити ним піч.

Філософія Сніговика дуже схожа на філософію Ялинки. Вона є відображенням розчарування в житті, у цих мріях, котрі виправдовують будь-які страждання, але й завдають нам смертельного удару.

Що стосується Останнього сну старого дуба, початок цієї казки Андерсен запозичив з поеми Вогні Іоанна, то ця історія показує нам відносність часу. Старий дуб вмирає наприкінці 365 року життя, після «ранку – весни, дня – літа, вечора – осені й ночі – зими». Протягом усього цього циклу його хвилювало лише «невимовне бажання вирости ще вище й піднятися до самого сонця, яскравого й пекучого». Його мрія здійснилася, коли здійнялася буря, вирвала його корені й знищила дуба.

Рік, день, століття – жодної різниці. Краще один день прожити бурхливо, аніж сто років у тиші. Тривалість неможливо поєднати з повнотою.

Переклав Сергій Заїковський

поділитись