Анемон: в тіні видатного батька

«А він, як і належить дитині чоловічого роду: сам зростає, а батько старішає, синова юність батькові як сіль на рану, його друг – батькові суперник і ворог»
Джеймс Джойс «Улісс»

Уявіть на хвилинку, що ви є сином іменитого актора з рекордною кількістю Оскарів на невеличкій, гарненькій поличці у вітальній кімнаті батьківського дому, отриманих за ролі у картинах, які й самі по собі ще ті номінанти. І от, вам випадає можливість, заручившись статусом свого вельмишановного батечка і його зв’язками в індустрії зняти свою дебютну повнометражну ігрову роботу. Ви витрачаєте 4 роки на шліфування сценарію, ще рік на фільмування, тримаючи рота усієї знімальної команди під замком, щодо деталей сюжету, аж до настання фестивальної прем’єри. Але за усіх вище наведених умов, щось нам підказує, що ви не хотіли б аби на виході це був цьогорічний «Анемон» Ронана Дей-Льюїса. 

За сюжетом повнометражного дебюту Дей-Льюїса-молодшого, Джем Стокер (Шон Бін) покидає дім задля мандрівки у глушину лісів Північної Англії, з метою возз’єднатися зі своїм братом-відлюдником Реєм, зіграного тим, заради кого ми всі тут зібралися – Деніелом Дей-Льюїсом власною персоною. Той, як виявляється, є ветераном британської армії й служив у Північній Ірландії, в найгарячіші роки «Лихоліття» (англ. «The Troubles»), після чого віддав перевагу усамітненню в лісі, ніж тривогам родинного життя. Брати не підтримували контактів аж зо 20 років, через приховані й не дуже образи минулих літ. Але цим своїм візитом Джем сподівається переконати Рея повернутися у сім’ю, у зв’язку з трагічним інцидентом довкола його сина-дезертира, що стався у військово-тренувальному таборі.  

Перше, на що хотілося б звернути увагу, так це на повернення до витоків акторської кар’єри Дей-Льюїса-старшого. Не секрет, що гарним трампліном для Деніела на початку його шляху з колекціонування золотих статуеток послугувала саме проблематика маленького зеленого острівця зі скелястим узбережжям вмоченим в Атлантику, у стрічках «Моя ліва нога» (1989) та «В ім’я батька» (1993) такого ірландського режисера, як Джим Шерідан. До того ж, у виконавчих продюсерах «Анемона» значиться, ніхто інший, як Бред Пітт, у якого, якщо подлубатися у фільмографії 90-х, можна також накопати таку недооцінену картину, як «Власність диявола» (1997) майстра трилерів Алана Пакули, де ще молодий Пітт зіграв партизана ІРА. Голлівуд здавна бідкався проблематикою Ірландської республіканської армії, певне, через величезне лобі, яке ледь не у 6 разів більше за населення маленького-премаленького острівця, з великими-превеликими проблемами. Проте ці всі твори переважно дивилися на конфлікт у Північній Ірландії очима безпосередніх учасників спротиву, а не королівських військ, які були відправлені наводити лад у чужому й непривітному Ольстері. Хоча, суто формально, в «Анемоні» це не грає такої вже ролі, адже колоніальна спадщина Британії та міжконфесійна ворожнеча спричинені нею радше виступають каталізатором для травматичного досвіду персонажів, якийсь умовний «збройний конфлікт» з минулого, який, з легкої руки сценариста, ким тут виступає творчий тандем режисера та виконавця головної ролі, можна було б замінити на ті ж Фолклендські.

Як для проби пера, «Анемон» має напрочуд гарну візуальну складову. Аби створити інтимну атмосферу, стиснути світ до розмірів порослої лісовим мохом хатинки та влізти в тісні закутки голів своїх персонажів, режисер вдається до великої кількості деталей в операторській роботі, тим самим акцентуючи увагу на побутовій рутині, якою займався Рей всі ці 20 років свого добровільного ув’язнення. При цьому, практично всі діалоги зняті на великих планах, поготів гріх не скористатися зірковим кастом, який тільки радий подібній роботі в кадрі. Тужливі ж пейзажі приморської Англії слугують тлом для душевних мук головних героїв. Буяння зелені спричинене підвищеною вологістю та вічно гнила погода Альбіону, що перебивається зі зливи на градопад, підкреслюють ту крижану брилу, яка утворилася за роки непорозуміння та взаємного відчуження між братами. Радше за все, Дей-Льюїси підгледіли це сезонне рішення в іншого британського дебютанта – Тіма Рота, з його «Зоною воєнних дій» (1999), де огидна історія інцесту та сексуального насильства у звичайній англійській сім’ї супроводжувалася потоками життєдайної рідини, що заливала волосся й не найздоровішу шкіру мешканців батьківського будинку. Можливо це наслідок особливого хімічного складу британських дощів, але саме в цей сезон, і в цій місцевості кінематографістів чомусь безперестанку тягне на розтин наривів та розкриття гнійників людської натури, прихованих за пасторальними пейзажами британської провінції. 

Втім, Дей-Льюїси далекі від романтичних уявлень про «єднання з природою», «відхід у ліс» та «відмову від цивілізації». Вони без зайвих прикрас змальовують, як на сторінках сценарію, так і на екрані грубий побут бурлацької берлоги, яка здається ні разу не провітрювалася з моменту замешкання в ній Рея. Можливо за прізвищем головні герої й не є далекими родичами автора найвідомішого роману про вампірів, але у побуті персонаж Деніела Дей-Льюїса, ще той вурдалак. Так пити кров із близької людини – і ніякої соломинки не треба! Ядуха мужицького сорому й казармові порядки ідеально підходять для випатрування душ і з’ясування стосунків.

І все це добре, якби центральний конфлікт «Анемона» не перебував у стані нескінченного бовтання у мінливому коктейлі з форм та явищ, з якого лише зрідка чутно відлуння вічних питань спадковості, воєнних травм та важливості авторитетів для молодого покоління. Образна мова Ронана Дей-Льюїса, в минулому завсідника контемпорарі-арт галерей Нью-Йорка та Гонконгу, понадміру ускладнена, що вилазить боком для цілісності твору. «Анемон» – багатослівна картина, якій це відверто шкодить. В усьому, до чого не прискіпуйся, спостерігається максималізм дебютанта, який хоче сказати стільки, скільки жодного хронометражу не вистачить. А хронометраж в «Анемону» чималенький. Чималенький настільки, що добру чверть фільму можна було б обкраяти без помітних втрат для змісту. 

Водночас драматургія «Анемона» просувається вкрай нерівно. Місцями між персонажами відчувається заледве не якийсь вербальну фіксацію. Якби ви подивилися фільм, чого ми вам звісно ж не радимо, а саме сцену з розповіддю історії про пастора-педофіла, ви б у цьому переконалися. Після перегляду так і хочеться вигукнути: «What a story Mark!». Дей-Люїс-старший звісно і до цього коників викидав, але тут – утнув так утнув… Ще страшніше стає від усвідомлення того, що сценарій вони писали з сином парою, що начебто натякає, який гумор побутує в їхньому сімействі кіношників. Ми-то звикли сприймати Дей-Льюїса, як довготелесого актора-інтелектуала, що ретельно підбирає собі ролі, а тут таке… В решті випадків – все за завітами класиків, у нас тут «Чеховська драматургія», себто, перекладаючи з театрально-патетичної: ні чорта не відбувається, всі мовчать і ніяково вдивляються у кадр, що буцімто має допомогти ще глибше розкрити логіку взаємин між персонажами. 

Стилістично картину також кидає на усі боки. То в нас максимально приземлена камерна драма за всіма канонами британського «реалізму кухонних раковин», то алегорична притча з елементами фантасмагорії. Від цієї суперпозиції, фільм видається розбалансованим, а історія занадто хаотичною для свого жанру. Часом на екрані твориться відверта Тарковщина, на манір трієрівського «Антихриста», з привидами, експекто-патронусом і мертвими целакантами, що пропливають річкою. У 2009 це було несмаком, навіть для пересиченої фестивальної публіки, а зараз – просто сміхота.  

Заявлена ж авторами «динаміка родинних зв’язків» також, на жаль, не працює, адже для танго потрібні двоє. Розслабтеся, баяну в кущах про «чи доживе Шон Бін до кінця фільму» не буде. Звісна річ, «Анемон» позиціонувався, як повернення Деніела Дей-Льюїса в кіно, нехай і не велике, опісля перерви у 10 років із моменту виходу «Примарної нитки» Пола Томаса Андерсона, але віддавши фільм на поталу вродженому таланту такого маститого актора, його персонаж, у результаті, кидає тінь на решту учасників сімейної драми, що докорінно суперечить посилу історії. Глядача настільки довго й старанно маринують у сімейних чварах, травмах, комплексах та особистісних ґанджах Рея, що коли вже відкривається істинна причина його посттравматичного стресового розладу – вона просто-таки знічується на фоні всього того, вибачте на слові, лайна, яке той пережив замолоду. Та й що то за інтрига? Чого персонаж Деніела Дей-Льюїса так картає себе? Якась недолуга юридична оказія, яка з людини зробила монстра? Загадка душі протагоніста у якій глядачеві, здавалося б, усе мало бути зрозумілим, якщо він вміє читати дитячі малюнки, показані на самому початку стрічки. В якийсь момент, ловиш себе на гадці, що фільм просто тебе вимотує, як марафон на витривалість. Хоча та ж букварна мораль: деколи, аби допомогти собі, достатньо усвідомити, що ти не самотній у своїх проблемах – не така вже й складна та заплутана, тим паче для такої претензійної кіномови.

Складається враження, неначе Ронан Дей-Льюїс зняв цілий двогодинний фільм лише для того, щоб сказати: «Подивіться, який же мій батько акторисько!» – в чому ніхто взагалі-то і не сумнівався. Хоча навіть тут, Дей-Льюїс-старший за амплуа не так далеко відійшов від своїх найвідоміших ролей Деніела Плейнв’ю з «Нафти» (2007) Андерсона та Білла «М’ясника» Каттінга з «Банд Нью-Йорка» (2002) Скорсезе, з усіма цими томними монологами та нападами гніву. Звісно, можна припустити, що в усій цій історії багато особистого для Ронана Дей-Льюїса, біографічний аспект тяжіє над фільмом, але тоді незрозуміло, чому так мало уваги відведено винуватцю сімейного возз’єднання – сину Рея, Браяну Стокеру. Заледве не усі сцени з ним, супроводжуються багатозначним мовчанням. Сценаристи не дали собі праці схарактеризувати Стокера-молодшого, більшою кількістю дій та слів у сценарії, ніж як «він перспективний» – виголошеного з вуст його дядька-вітчима Джема.   

Зустріч із подібним фільмом обіцяє катарсис, але у підсумку його не видніється навіть за туманним небокраєм. «Анемон» вкотре доводить, що хай би найвеличнішого актора свого покоління, але лише його одного, недостатньо, щоб зняти вартісний твір кіномистецтва. Та і ставити на вівтар акторства, прикувавши до нього у незграбній позі, певну особу, як це не прикро, загрожує подвійним розчаруванням. У чиїйсь тіні квіточки не ростуть. На жаль, подібні бенефіси в наш час без необхідного авторського бачення та добре підігнаної драматургії, не більше ніж марна трата часу й простору. Зрештою, залишається лише побажати Дей-Льюїсу-молодшому нарешті перестати бути, власне кажучи, молодшим.  

Автор: Богдан Марченко