“Апологія варварства” Еміль Чоран, газета “Час”, 1933 рік.
Для тих, хто приймає компромісні рішення та звичайні методи, для кого будь-яке історичне середовище сприяє самореалізації та природній інтеграції, немає нічого зрілішого, аніж прийняття історичного моменту, в якому вони живуть. У цих людей є потаємне відчуття радості від того, що вони народилися в найщасливіший момент, коли суб’єктивні та об’єктивні орієнтири історичного світу сходяться до тотожності, коли їх взаємна близькість робить особистість символічним і концентрованим виразом цього світу. Але для тих, хто вітає над історією, для вирваних із нормального ритму і вкинутих в абсурдний порив і шалену пристрасть, який сенс для них може мати тимчасове рішення та визначення обставин? Чи зможуть вони залатати розірване та зношене лахміття культури? Навіщо гальмувати занепад і підкріпляти гниття, коли варварство повністю замінило б цей бруд захопливим вибухом сил і енергії? Необхідно категоричне подолання занепаду через захоплення перед цим апокаліптичним явищем варварства. Життя в моменти занепаду культури драматизується здебільшого в очікувані варварства, ніж у прийнятті занепаду без спокус революції та органічних перетворень.
Ніхто не може усвідомити варварське явище, якщо він суб’єктивно не зазнав усієї складності явища занепаду. Той, хто не відчув своєї власної суб’єктивності, як тріщить вся архітектура сучасної культури, той, хто не відчув, як змарнувався її внутрішній імпульс, а продуктивність вичерпала всі свої життєві ресурси, як від її внутрішньої енергії залишилося не більше, ніж симулякр, а від ошаленілого серцебиття минулого тільки спазми агонії, де періодична інтенсивність все ще передбачає ілюзію життєвої сили, той, хто не відчув у занепаді сучасності певну похмурість історії, так саме не зрозуміє, як апокаліптичне бачення занепаду може перетворитися на таке ж апокаліптичне бачення варварства.
Тому що варварство – це перший симптом світанку культури. Ми ті, хто переживає значущі моменти занепаду сучасного світу, не можемо навіть зарікатися про світанок нової культури, оскільки ми не доживемо до них. Ймовірно, пройде понад сто років, перш ніж ліквідація сучасної культури стане остаточною, а перша зірка засяє лише через кілька століть.
Який сенс може мати апологія варварства у такому контексті? Будь-яку індивідуальну трагедію вона перетворює на тріумф, адже кожна поразка прокладає шлях до світла. Творчий сенс варварства ніколи не могли гідно оцінити з тієї причини, що будь-яке варварство починається з дикої руйнації, в якій не зчитується глибший намір майбутнього відродження.
Її необхідно привести в дію якомога бурхливіше, з нескінченним божевіллям та жахливим захопленням у процесі руйнування сучасної культури. Напад гніву розкидає по всіх чотирьох сторонах рештки світу, охопленого агонією, і всі вимоги ясності виявляться нікчемними перед лицем цього хаотичного імпульсу. Ми більше не маємо іншого сенсу, окрім праці над помноженням цього фатального процесу руйнування.
Цій невблаганній фатальності ми можемо протиставити лише швидший темп, пароксизмальну напругу та болісний тиск, які з ще більшою силою направляють процес у його початковий напрям. Я розумію насолоду у відчаї, але не розумію насолоди в гнилощі, в огидному розкладанні. Ті, хто хоче відновити споруду сучасної культури, вдаються до склерозу, позбавленого будь-якої плодючості. Не маючи змісту, що наповнює, змісту, який міг би вириватися назовні вибухом і шаленим твердженням, вони культивують ці порожні та прісні форми, форми, які можуть з’явитися тільки тоді, коли замість життя схеми прагнуть матеріалізувати порожнечу і надати консистенції ілюзіям життя. Формалізація – вираження процесу занепаду, коли людині не вистачає великого емоційного потенціалу та продуктивного динамізму, з яких беруть початок великі творіння. Коли форми замінюють зміст, вади очевидні. Нам потрібна варварська кров, якщо не варварські можливості, щоб зруйнувати ці форми, оголити їхню порожнечу і нікчемність. Не лише на одному рівні, а й на всіх: соціальному, моральному, естетичному, релігійному тощо. Порожні інституції, застаріла мораль, прісні смаки, порожні переконання — все впаде і поглинеться хаосом варварства.
Творче варварство не може бути мислиме без первісного хаосу, без демонічного і драматичного вихору, без страшного вибуху, в якому анулюються всі старі рамки.
Всім тим, хто захоче піти за мною шляхом варварства, доведеться відмовитися від почуття форми та полишити страх хаосу. Тоді ви побачите, що великі перетворення, досягнені перспективою нескінченності не долають вас, але очищають вас, і екстаз нескінченності руйнує форму заради верховенства хаосу.
Мати варварське почуття життя та культури значить не боятися хаосу, а відкрити його багатство. Бо у варварстві хаос — це не вакуум, а єдина реальність, яка змусить світанок настати. Хай живе хаос! — це єдиний оклик творчого та плідного варварства, бо в такому досвіді, баченні та орієнтирі все оспівує світанок культури, все передчуває майбутнє сп’яніння світлом і сутнісне перетворення при надвисоких температурах. Часи занепаду цікаві та складні, проте вони позбавлені можливостей; позбавлені великих витворів, невизначеної пристрасті, народженої неначе з вічної родючості землі.
Мені подобається на світанні культур цей телуричний, органічний і живий вибух, який робить будь-яку культуру виразом наповненого життя, якого вона позбудеться у часи занепаду. Зв’язок із початковим ритмом не порушується, оскільки ще не проявився процес кристалізації, який би індивідуалізував цю культуру. У неясному хтонічному відблиску життя втілюється, воно поступово відлипає від первісної структури життя, з якої народилося, індивідуалізується, зростає та оформлюється в занепаді після того, як розвинуло всі можливості, укладені в його внутрішній енергії, і об’єктивувало всі його внутрішні змісти. Хтонізм – необхідний елемент зародкової фази культур; однак він також може бути конститутивним елементом культури, найважливішим компонентом, що зберігає весь розвиток цієї культури. Втім, навіть у цих хтонічних культурах можемо спостерігати періоди занепаду чутливості до хтонічного через те, що в такі моменти людина відривається від своєї природної функції, і причина такої дезінтеграції очевидна: невизначені відносини зі своїм буттям. Розквіт міфу та всіх епічних форм на зорі культур (гомерська епоха для античності, готична епоха для нас тощо) має глибше підґрунтя для тих тісних відносин, які створюються між буттям, як наївною даністю, та людиною, коли космічне ще не являє собою іншу, не схожу не людину сутність. У періоди занепаду цей поділ усвідомлювався, людина відчуває себе ізольованою у світі. У наш час міф як природний розквіт неможливий. Він вираз наївного життя, органічної наївності. Варварство, як явище, приведе нас до наївності; проте воно саме за межею будь-якої наївності. Та і як воно може бути наївним, коли визначає себе як хаос?
Що змушує світ тремтіти при слові «варварство», то це зображення дикого нападу ззовні. Цілком вірно, що у давнину цей процес відбувався саме у цій зовнішній формі. Проте чи не краще таке потрясіння за повільне гниття? Замість давньої форми варварства я маю на увазі внутрішнє варварство, що походить від виняткового очищення крові, від тортур мозку і тотальної віталізації, яка, анархізуючи індивідуальні свідомості до необмеженого ступеня, створює в середовищі розпаду основи світу, який, хоч і не може похизуватися своєю кращістю чи гармонійністю, однак являє собою гарантію нової життєвої сили та повністю перетворених цінностей.
Нашою найбільшою гордістю повинно бути те, що нас називають варварами в світі, що загниває, навіть якщо наше варварство зневажають, називають простим, вульгарним або периферійним. А проте чи не є це варварство складнішим, боліснішим і важчим за весь той естетизм, у котрому форми замінюють зміст, розуміння творчості та розуміння душі?
Чи не є наше варварство результатом тотального струсу нашої істоти, нашого внутрішнього вулкану, крайнього відчаю, як і будь-яке пророче піднесення, чи не є воно глибшим за усі витонченості цікавого, але безплідного естетизму? Невже ми все ще відчайдушно потребуємо розуму? Настав час оголосити про смерть розумних людей, всіх тих, хто дивиться аналітично, нездатних до небезпечних переживань і болісного досвіду, тих, чиє життя є безбарвним гнітючим перспективізмом.
Чого може досягти естетики з почуттям форми та зі всім безплідним культом досконалості форми? Нічого, бо сьогодні тільки вибух життя, що наповнить, дозволяє нам сподіватись на щось більше. І в цьому вибуху варварства, що наповнить, я не бачу вираз нормальної та врівноваженої вітальності, але бачу вітальність, замучену на шляху власного сходження, збентежене життя, пекучу плоть і киплячу кров, вогонь, полум’я якого, замість того, щоб поглинути життя, розпалює та посилює його. У цій жахливій м’ясорубці криється глибша основа виникнення феномену варварства, яке можливе лише в ті моменти історії, коли життя стає більш ніж проблематичним. Якщо у занепаді мука краху стає виснажливим елементом, то у варварстві вона культивує ту продуктивну невизначеність, з якої виникне світанок майбутньої культури.
Для нас, уламків культур, що зазнали краху від виснаження, єдиний порятунок — це варварський порив, захоплення таким дивним явищем варварства. Це єдиний спосіб, за допомогою якого ми можемо брати участь в історії. А втім, чи має історія після таких міркувань ще якийсь сенс?
Переклад з румунської: Єрмолаєва Єлизавета
