Історіософський роман Дмитрія Мережковського «Смерть богів. Юліан Відступник», перший роман трилогії «Христос і Антихрист», розповідає про життєвий шлях римського імператора Флавія Клавдія Юліана (також відомого як Юліан ІІ Відступник) – останнього язичника серед імператорів Риму, який спробував відродити дохристиянську релігію у статусі панівної, значно реформувавши її при цьому в дусі неоплатонізму.
В одній із глав цього художнього твору міститься доволі детальний опис ідей неоплатоніків, серед яких і вчення про апофатичного, надбуттєвого Бога. Головний герой роману – юний Юліан – перебуває в духовних пошуках, йому видається чужою християнська релігія (в цьому випадку панівна на той час, а йдеться про період правління Констанція ІІ, аріанство) тому він вирушає у малоазійське місто Ефес для того, щоб побачити видатного мислителя свого часу – неоплатоніка Ямбліха, «божественного Ямвліка». Під час спілкування з майбутнім імператором, філософ описує сутність власного вчення й серед всього іншого, стверджує про Бога наступне:
«Йому нема імені: Він такий, що ми вміємо сказати лише те, чим Він не повинен бути, а те, чим Він є, ми не знаємо».
А також в іншому місці, продовжуючи свою думку про Бога, Ямбліх говорить:
«Про Нього нічого не можна стверджувати, нічого – ні буття, ні сутності, ні життя, тому що Він вище будь-якого буття, вище будь-якої сутності, вище будь-якого життя».
В даних цитатах ми маємо справу з апофатичним, надбуттєвим Богом-Єдиним-Благом неоплатонізму, що й спробуємо продемонструвати.
Питання про можливість, чи неможливості пізнання Бога у різних релігійно-філософських традиціях завжди займало значне місце. Загальноприйнятим є поділ методів пізнання Бога на: катафатичний (позитивний) (καταφατικός – «стверджувальний») та, описуваний нами, апофатичний (негативний) (ἀποφατικός – «заперечувальний»). Яскравим прикладом катафатичного богослов’я є слова зі Святого Письма: «Бог є Любов» (Іоан. 4:8,16). Подібних прикладів катафатичого методу в християнській теології є безліч, особливо яскраво ми можемо це спостерігати на прикладі Сповіді Св. Авґустина, де автор наводить безліч ствердних тверджень про те, чим є Бог.
Безумовно всім є гарно відомою східна апофатична традиція, що розпочинається з Псевдо-Діонісія Ареопаґіта та набула свого розквіту у всьому візантійському неоплатонізмі. Спираючись на язичника Прокла, автор Ареопаґітичного корпусу створив надзвичайно цікаву та життєстійку протягом всього Середньовіччя (як на Сході, так і на Заході) філософію. Практично нема філософів того часу, які би не несли на собі відбиток «Божественного мороку» ареопаґітик: всі – від схоластів (Тома Аквінський) до містиків (Майстер Екгард) були під впливом краси цієї філософії. Але безумовно апофатика, або її елементи, були притаманні християнській філософії й до появи ареопаґітик, навіть у Св. Авґустина, який для нас є прикладом катафатика, є ряд тверджень про те, що Бога неможливо пізнати, що він є поза сприймальними можливостями свого творіння.
Негативною теологією, або апофатизмом ми називаємо метод мислення, що постулює неможливість пізнання Бога на основі позитивних тверджень про нього. Апофатизм ставить собі за мету сприймати Бога шляхом застосування відносно цього об’єкту нашого мислення пропозицій, що будуть заперечувати всі можливі ствердні предикати. Французький історик античної філософії, дослідник неоплатонізму загалом й філософії Плотіна зокрема, П’єр Адо називає апофатизм (воліючи визначати його саме так, а не негативною теологією), «демаршем розуму, що спрямований на трансцендентність шляхом негативних пропозицій». Дослідник вказує на те, що апофатичний метод присутній вже у самого Платона.
Коріння неоплатонівської ідеї апофатичного Бога-Єдиного-Блага сягає, на думку більшості дослідників, наприклад, такого авторитета у питаннях неоплатонізму як британський історик античної філософії Ерік Р. Додс, діалогу Платона Парменід, а саме так званої першої гіпотези Парменіда. Ерік Р. Додс відкидає популярну свого часу тезу про те, що цей діалог варто розглядати лише як певну «гру розуму», британський дослідник радить прочитати першу гіпотезу так як це робив сам Плотін, щоб побачити у ній вираження апофатики, апофатики Єдиного. Співставлення гіпотез Парменіда з певними місцями з Енеад, де йдеться про Єдине, яке наведено у статті Еріка Р. Додса “Парменід” Платона і походження неоплатонічного Єдиного аргументовано доводять тезу автора. З цього погляду Єдине першої гіпотези постає як недоступний для нашого пізнання Бог – саме так як бачив його Плотін.
Про те, що Парменід Платона – це фундамент всієї споруди метафізики Єдиного у Плотіна, також стверджував французький теолог-неотоміст Етьєн Жільсон. У праці цього дослідника Буття та сутність, яка присвячена аналізу онтологічних категорій буття та сутності у європейській філософській традиції, в першій главі під назвою «Буття та Єдине» подано розгляд Єдиного неоплатонізму як надбуттєвого, небуттєвого Першоначала. Для нашої теми це дослідження має ключове значення, тому що його висновки є найбільш чітко обґрунтованим постулюванням Єдиного в його абсолютній трансцендентності. Окремо варто відзначити те, що автор наводить аргументи на користь заперечення популярної тези про пантеїзм філософії Плотіна. Пантеїзмом, на думку Етьєна Жільсона, неоплатонізм може бути лише з точки зору християнської релігійної філософії.
При тому, що такий авторитетний знавець Плотіна як французький історик філософії Еміль Брейє вказує на те, що не варто перебільшувати впливу Парменіда Платона на метафізичні побудови плотінівської філософії. У своїй статті “Парменід” Платона і негативна теологія Плотіна Еміль Брейє, аналізуючи аргументи Еріка Р. Додса з вищезгаданої статті останнього, приходить до висновку, що «у нас все ж немає права […] стверджувати, що […] вчення Плотіна про вищий Початок, взято з Парменіда». Але при цьому французький дослідник погоджується, що апофатичні «заперечення з Парменіда в текстах Плотіна про Єдине, безумовно, зустрічаються».
На думку російського філософа, дослідника неоплатонізму Алєксєя Лосєва, який приділив достатньо уваги першій гіпотезі Парменіда у своїй Історії античної естетики, при детальнішому розгляді цієї проблеми ми можемо зробити висновок про те, що вся історія неоплатонізму – це поглиблене та систематизоване студіювання, коментування Парменіда Платона. Неоплатонівські інтерпретації першої гіпотези цього діалогу, де йдеться про надбуттєве, небуттєве Єдине, дають нам змогу вкотре переконатися в тому, що під надбуттєвим Єдиним розумівся Бог. Якщо інші гіпотези Парменіда викликали розбіжності серед неоплатоніків-коментаторів, то з приводу першої гіпотези вони були одностайними. Алєксєй Лосєв подає таблицю неоплатонічних інтерпретацій Парменіда відповідно до якої Амелій, Порфірій та Ямбліх бачили у першій гіпотезі вираження ідеї про «Надсуще єдине», або «абсолютно одне», Порфірій називав його «Первинним Богом», а Ямбліх постулював «Бога» (тобто чисте «над», «сверх» російською) та «Богів» (генади, або числа). Для Плутарха вже йшлося суто про Бога, так само як і у Сиріана, а Прокл казав про «Надсущу першоєдність», що включала принцип божественності, Дамаскій стверджував теж саме. Варто відзначити серед неоплатоніків, що коментували першу гіпотезу, Ямбліха, тому що саме з нього починається розрізнення в середині цієї першоєдності суто апофатичного «над» і структури генад, первинних чисел.
Вже згаданий вище Етьєн Жільсон, аналізуючи неоплатонівські інтерпретації Парменіда, стверджує, що для філософів-неоплатоніків головним висновком зі студіювання першої гіпотези було те, що Єдине не може, залишаючись Єдиним, існувати, «бути», бути приналежним до буття, тому що єдине поєднане з буттям вже не Єдине.
Мислення такого типу переносить нас у сферу того, що перебуває над буттям, і одразу закономірно виникає запитання: чи можливо мислити те, що перебуває над буттям, поза буттям? І філософія неоплатонізму, вказуючи на необхідність для своєї метафізичної конструкції того, що би перевищувало буття, дає на це відповідь таким чином: воно є недоступним для мислення. Парадоксальність цієї філософії проявляється у тому, що міркуючи про те, що перебуває по ту сторону існуючого, по ту сторону буття, вона намагається висловити невимовне. Саме для цього нам необхідний апофатичний метод, лише він дозволяє подібні міркування. Таким чином, фундаментальною засадою плотінівської філософії та й всього неоплатонізму взагалі стає положення про вищість Єдиного над буттям. Буттю відмовляється у першості, воно займає друге місце серед начал. Але саме через те, що Єдине не є буттям, воно може породити його, буття постає залежним від того, що його перевершує. З вищесказаного випливає, що Єдине – невиразне, але цього не достатньо, і вже йдеться не лише про неможливість людського пізнання Бога-Єдиного-Блага (будь-яке пізнання робить із об’єкта пізнання буття), а про неможливість Єдиного мислити самого себе, Єдине є вищим за пізнання самого себе. Плотін чітко говорить про це у Енеадах:
«Якщо ж Благо самодостатнє перед мисленням, оскільки воно є самодостатнім через благо, то Воно не потребуватиме мислення про нього; тому Благо – через те, що Воно саме Благо – не мислить себе» (VI, 7 (38),38).
Говорячи про «парадоксальність онтології» Плотіна Етьєн Жільсон відзначає, що «за буттям, як і у його витоків, стоїть небуття, що зветься Єдиним».
Незважаючи на всю аргументованість такого розуміння Бога-Єдиного-Блага неоплатонізму, як надбуттєвого, небуттєвого начала, яке викладають вищеназвані дослідники, є й інший погляд, представлений британсько-канадським дослідником античної філософії, а саме Платона, стоїків та Плотіна Джоном М. Рістом у його праці Плотін: шлях до реальності, який заперечує неіснування Єдиного, вказуючи, що воно існує «в певному безкінечному сенсі, а інші – в кінечному».
Отже, на основі вищесказаного ми можемо стверджувати, що Дмитрій Мережковський у своєму художньому творі «Смерть богів. Юліан Відступник», змальовуючи неоплатоністичний погляд на Бога, на його непізнаваність та надбуттєвість, небуттєвість, вклав у вуста одному з героїв свого роману, «божественному Ямвліку», слова, що повністю відповідають неоплатонівській філософії. Дмитрій Мережковський у повній мірі зміг передати, в одному реченні, весь сенс апофатики, настільки, що цитату зі Смерті богів. Юліана Відступника, яку ми розглядали в якості прикладу негативної теології, поправу слід віднести до найкращих описів філософських концепцій у жанрі історичного роману. Вся парадоксальність надбуттєвості Бога-Єдиного-Блага постає на сторінках цього роману Дмитрія Мережковського.
Використана література:
- Адо, Пьер. Негативная теология // Духовные упражнения и античная философия. – М.; СПб.: Степной ветер; ИД “Коло”, 2005.
- Бpeйe, Эмиль. “Парменид” Платона и негативная теология Плотина // Философия Плотина. – Санкт-Петербург: Владимир Даль, 2012.
- Доддс, Эрик Робертсон. “Парменид” Платона и происхождение неоплатонического Единого // ΣΧΟΛΗ. Философское антиковедение и классическая традиция. – Новосибирск: Ред.-изд. центр Новосибирского гос. университета, 2009. Т. 3., Вып. 1.
- Жильсон, Этьен. Бытие и сущность // Избранное: христианская философия. – Москва: РОССПЭН, 2004.
- Лосев, Алексей Фёдорович. Гипотезы «Парменида» Платона в связи с историей их истолкования в античном неоплатонизме // История античной эстетики. Последние века. – Харьков: Фолио; Москва: ООО «Издательство ACT», 2000. – Кн. 2.
- Мережковский, Дмитрий Сергеевич. Смерть богов (Юлиан Отступник) // Сочинения в 4 тт. – М.: Правда; Огонек, 1990. – Т. 1.
- Плотин. Шестая эннеада. Трактаты VI-IX. – СПб.: «Издательство Олега Абышко», 2005.
- Рист, Джон Майкл. Плотин: путь к реальности. – СПб.: «Издательство Олега Абышко», 2005.
Автор: Богдан Григоренко
