Мистецьке життя 90-х прославилось особливою свободою, новими засобами виразності та вільним від політичної ідеології способом вираження творчого потенціалу. Художники ставали один для одного не лише сусідами по майстерні чи колегою по роботі, вони утворювали мистецькі кола, в яких панували тісні, майже родинні зв’язки.
Кінець 90-х – час, коли стара ідеологія вже починає розчинятися, вже немає чітких установлених правил та обмежень. Саме тоді митці починають створювати свій власний світ, де немає місця політичному. Тоді зароджується єдине правило: мистецтво заради мистецтва.
Сітка з великої кількості незалежних сквотів починала утворюватися наволоко художнього інституту (НАОМА), більшість жителів таких сквотів були студентами, або ж закінчили худ. інститут. Олегівська, Михайлівська та Софіївська ставали епіцентром мистецького життя.
Однією з причин появи мистецьких сквотів стала велика кількість вільних, покинутих будівель, де за невелику плату працівникам ЖЕКів, або ж зовсім задарма, вони могли вільно працювати, і нерідко, жити цілими сім’ями. Такий бюджетний варіант ідеально підходив для митців. В покинутих будівлях вони знаходили матеріали та атрибутику для своїх картин.
Одним з найбільш відомих сквотів стала Паркомуна, на вулиці, що нині називається Михайлівською. Паркомуна проіснувала 4 роки, зібравши навколо себе таких митців як Олександр Гнилицький, Олег Голосій, Дмитро Кавсан, Олександр Клименко, Юрій Соломко, Валерія Трубіна, Василь Цаголов.
Паркомуна стала прообразом центру сучасного мистецтва, саме туди приїжджали закордонні поціновувачі мистецтва, там диктували нову історію. В покинутих приміщеннях проходили перегляди фільмів, літературні вечори та мистецькі тусовки. Мешкаючи разом та перебуваючи у постійному контакті вони переймали стилістику один одного мистецтво та думки одного митця, знаходили вихід у роботах іншого. Вони зростали як художники у повній свободі та власному мікрокліматі.
Старі інституції занепадають, мистецькі кола, зокрема, спілка художників відмовляються від звичного радянським часам соцреалізму і радо приймають до експонування будь-яке нове мистецтво. Без засмаглих від роботи в полі облич та працьовитих рук робочих.
Тоді Олександр Соловйов, своя людина Паркомуни у спілці художників, допомагала заполоняти її новими контркультурними митцями.
В цей період міжсистемності коли спілка художників вже не є єдиним місцем експонування видатних митців, а галереї лише починають зароджуватися, сквоти ставали осередком мистецького незалежного життя.
Ще одним з таких осередків став сквот на Олегівській, неподалік від гуртожитку художнього інституту. Вони займали покинуті будинки, створювали майстерні, а інколи і залишались там жити. Час від часу їх просили залишити приміщення, але сквот на Олегівській проіснував до 2006 року, довгий час залишаючись незалежною галереєю та майданчиком вільних митців.
«Бывало такое, что приходил хозяин дома и всех прогонял. А я работал в мастерской и приходил туда в ночь, – згадує один з мешканців сквоту Ігорь Коновалов, – меня не замечали. Когда все же заметили, сказал хозяину, что я охраняю дом, потому что бомжи постоянно приходят, просятся жить. В итоге ему понравилась моя идея, я так и остался там. Но когда мне разрешили остаться, сразу же вся толпа назад сбежалась».
Тепер, вільні від тягаря соцреалізму у живописі, художники вбачали натхнення не у соціально-політичних аспектах країни, а у літературі та зверненні до історії мистецтва. Починали набувати розголосу такі види мистецтва як перформанси, інсталяції та відеомистецтво.
У 1994 році, учасники сквоту на Олегівській Ігор Коновалов та Анатолій Варваров організували виставку-акцію «Репетиція» у тренувальному залі університету ім. Карпенка-Карого. Вони розмістили свої перевернуті голландські натюрморти з убитою здобиччю, а тим часом у залі танцювала Наталія Варварова, відпрацьовуючи балетні рухи. Таким чином усе, включаючи мертві натури з натюрмортів зливались в один танець, утворюючи синтез мистецтв.
І хоча нова мова мистецтва набувала широких обертів, та все ж до колекцій та галерей охоче купували саме живопис, який тепер теж набув нових засобів виразності: художники розмовляли з публікою через гротеск, іронію та яскравість фарб.
Не дивлячись на відчуженість від політичної ситуації в країні у 90-х роках, Паркомуна все ж створила одну зі своїх останніх акцій, що напряму мала відношення до соціально-політичного життя.
Символічним завершенням став перформанс «Карла Маркса – Пер Лашез (Розстріл паризьких комунарів)» (4 травня 1993 року).
Згодом, митців Паркомуни змусили покинути будинок на вулиці Паризької комуни, 12А. Тоді й почалося завершення абсолютної свободи.
Ще одним важливим фактором, що вплинув на припинення діяльності Паркомуни стала трагічна загибель Олега Голосія, одного з її членів.
Олег Голосій загинув 18 січня 1993 року, у віці 27 років. Не дивлячись на коротке життя, Голосій створив більше 300 полотен, одне з найбільш відомих його полотен «Психоделічна атака блакитних кроликів» нині зберігається у Kelvingrove Art Gallery and Museum (Глазго, Шотландія).
«Зачем мне такое счастье?
В самом деле, какая-то идиотская рефлексия
Или как это назвать иначе».
Олег Голосій
Автор: Анна Збаражська
