атлантика маті діоп

Чому все-таки треба дивитися «Атлантику» Маті Діоп

Під час першого перегляду трейлера «Атлантики» до вас приходить лише єдине словосполучення: «кон’юктурне кіно». І дійсно, навіть поглянувши на синопсис або просто на афішу, ми бачимо африканських (зауважте, що здебільшого непрофесійних) акторів і очевидний акцент на соціальному аспекті, пов’язаному з мігрантами. Проте хочу вас здивувати: «Атлантика» збиває з ніг своєю універсальністю, а ще естетикою та неймовірним міксом жанрів всередині, здавалося б, звичайної лав-сторі. Для кіно з цієї категорії це приклад більш-менш здорової рефлексії і цілісної концепції.

Фільм був гучно презентований на Каннському кінофестивалі в цьому році: режисер-жінка з сенегальским корінням Маті Діоп, для якої це дебютний повний метр, підкорила серця журі та преси. Перші віддали їй спеціальну нагороду, а другі хором писали хвалебні рецензії. В Києві можливість подивитися «Атлантику» на великому екрані випала ще на 3-му тижні критики наприкінці жовтня, а кілька днів тому стрічка стала доступною для перегляду на Netflix.

Отже, що ж особливого в цьому фільмі, та що відрізняє його від інших політично вигідних картин та взагалі «інклюзивного» ліволіберального кіно (кого вже взагалі здивуєш цим потоком стрічок), яке намагається заполонити екрани, відібрати в естетів затишний і красивий неполіткоректний кіносвіт?

За сюжетом фільм розповідає про юну 17-річну дівчину на ім’я Ада, яка закохана в бідного хлопця Сулеймана. Йому доводиться працювати на мегамасштабному будівництві, де ось уже кілька місяців не виплачують найманим робітникам гроші. До слова, саме кадри з океанськими просторами й гігантським хмарочосом посеред пустельних сенегальських кварталів (обидва образи стануть ключовими в оповіданні) відкривають «Атлантику».

Ада і Сулейман – насправді ще діти, які не до кінця усвідомлюють те, що з ними відбувається. Наприклад, Аду батьки хочуть видати заміж за «успішного» чоловіка, який працює в Італії та привозить звідти великі гроші. От тільки любить-то вона свого Сулеймана, хоча і майже ніяк не виражає власного протесту. Одного вечора Ада дізнається, що Сулейман разом зі своїми товаришами на маленькому вбогому судні відправився плисти до Іспанії, через ту саму Атлантику, сподіваючись на краще життя. Дівчина з подругами залишається сама, втім, тут і починається все найцікавіше. Якщо ви думаєте, що побачите фільм про тяжке життя африканських мігрантів в Європі або взагалі будь-які пафосні міркування на цю тему, то помиляєтеся.

«Атлантика» збиває глядача з пантелику, адже далі на вас чекає пожежа на весіллі, дивна епідемія, «вудуїстські штучки» (привіт Бертрану Бонелло та його «Крихітці зомбі») і незвичайна горрор-романтика. Деталі краще не зазначати, аби не псувати задоволення від розкриття саспенсу.

Соціально-політична драма виростає у фольклорну легенду, яку автори, вочевидь, створювали під впливом місцевих казок, а ще, як не дивно, класичних європейських сюжетів, абсорбуючи шекспірівські пристрасті, деяких гомерівських персонажів й образи з романтичних балад (так-так, це прозвучить для когось як блюзнірство, але, тим не менш, залишається фактом).

Модна нині «соціалочка» трансформується спочатку в пронизливу мелодраму, потім в інтригуючий містичний детектив, а на ділі виявляється історією дорослішання. Тут не постулюють того, що тікати з руїн своєї рідної країни до Європи – це взагалі вихід.

У підсумку вирішувати проблеми доводиться локально, «на цьому самому місці»: серед запорошених засмічених вулиць, місцевих корумпованих і нечесних багатіїв, а ще думок зашорених родичів, які заважають вільно дихати. Стрічка мотивує не стільки на співчуття до вимушеної еміграції, скільки на аналіз тих суспільних ран, які провокують, в даному випадку, жителів заходу Африки покинути рідні краї.

Універсальний потенціал «Атлантики» заслуговує на те, щоб цей фільм став класичним. Через те, що його можна вважати своєрідним документом епохи, стрічка дійсно може претендувати на те, аби увійти до переліку найкращих за останні кілька років в окремій ніші. Хоча справа тут зовсім не у викритті недоліків мусульманського суспільства або особливостей постколоніального синдрому, а в поезії смерті й покинутості, в чарівних неонових кольорах, які напрочуд дивно резонують з бідною обстановкою й химерним одягом африканських жінок, в музиці (ембіентальний, темний і тягучий, місцями нестерпно холодний і пронизливий саундтрек написаний арабською зіркою техно Фатімою Аль Кадірі) та в образі байдужого до стражденних океану, що разом зі своїм віковічним мовчанням і жахом стихії переживе всіх нас.

Поки в Європі намагаються подолати надуманий комплекс провини і (не приведи, Господи, спроб повторити «успіх» цього кінокошмара) знімають щось на кшталт «Пофарбованого птаха» Вацлава Маргоула, режисер з африканським корінням зняла проникливе і зворушливе кіно, в якому не виносить обвинувальних вироків, за допомогою якого намагається сформувати власну культуру (Маті Діоп є племінницею одного з найвідоміших сенегальських режисерів – Джибріла Діоп-Мамбеті), в якому, попри включення європейських культурних патернів, демонструє традиційний погляд (що це, як не сумна східна казка про кохання й несправедливість!).

В «Атлантиці» показано, що суспільство Сенегалу знаходиться на дещо «дитячій» стадії розвитку, при цьому феномен еміграції можна розглядати тут як втечу від проблем і внутрішніх, для когось особистих загроз. Величезний хмарочос, який символізує силу несправедливості, тяжіє над маленькою людиною, раз у раз з’являючись у кадрі. Доля змушує повернутися і прийти за боргами, хоча і виглядає це особливим чином. «Атлантика» робить акцент на необхідності дорослішання культури і цілого народу, в той час як західний світ котиться в прірву тотальної інфантилізації.

Фільм викликає глибоке почуття співпричетності не через натужні спроби під час перегляду поставити себе на місце «пригноблених», а через співпереживання закоханим, можливість усвідомити разом з героями біль втрати, віднайти своє «Я» тоді, коли немає надій ні на Бога, ні на людей (хоча надприродна помста тут як раз присутня). Внутрішнє відторгнення, що зростає всередині Ади та проривається назовні бунтом проти батьківської волі, сприймається не як прояв емансипації, а як гімн вірності й любові, як проходження етапу особистісного становлення.

В результаті, ймовірно, вам навіть захочеться сказати щось погане про «Атлантику», але чи вийде? У чомусь вона може бути сприйнята як дещо виснажливий фільм або надто повчальний, а декому не до душі подібна фантастична складова в кіно. Проте, так чи інакше, доведеться визнати, що ця стрічка заслуговує на увагу й однозначно входить до рейтингу найякісніших за 2019-й рік.

Звичайно, перегляд «Атлантики» на великому екрані неможливо навіть порівнювати з домашнім переглядом на Netflix. Тисячу раз варто повторити відому багатьом аксіому: авторське кіно знімається для того, аби ви дивилися його в кінотеатрі.

І так, ще стільки ж разів слід повторювати, що любов завжди виявляється сильнішою за смерть. Маті Діоп з її «Атлантикою» знову звертається до цієї старої істини.

Трейлер:

Автор: Анастасія Капралова

поділитись