Відкриття атомного реактору в Єгипті символічно дає ім’я режисеру з вірменським корінням, що стане одним із найвизначніших канадських кінотворців. Безумовно, йдеться про Атома Егояна – глибокого і вражаючого дослідника межових станів людини. Режисер часто говорить про свою прив’язаність до картини Бергмана «Персона», тож, використовуючи терміни Делеза, Егоян доводить бергманівський образ-переживання до критичного максимуму.
Його фільми – золотий перетин досконалого сюжету, візуальної складової та акторської гри, що помножується на приголомшливий психологізм. Режисер віднаходить ті межі психіки героїв, які ретельно ними приховуються, щоби витягнути їх на поверхню людського вираження. Варто бути обережними, адже за нестямою героїв неможливо спостерігати без оголення власних емоційних кордонів. Глядач стає неминуче співпричетним до кожного кадру, тож, напруга фільмів огортає до останнього рядка кінцевих титрів.
Свій «Оскар» Атом Егоян отримав за фільм «Славне майбутнє» . Охрещена «похмурою казкою», ця історія дійсно нагадує казки братів Грім, однак, не ті адаптовані до читання дітям перед сном, а казки в своєму класичному варіанті – криваві, темні і безжальні. Режисер сам намагався створити таке обрамлення історії про ланцюжок травм, що сам на собі замикається. Безумовно, стрічка вразила кіноакадемію, однак, хочеться докладніше пригадати інші, не менш вражаючі роботи Егояна.
Стрічкою «Екзотика» починається всезагальна відомість Егояна. Режисер дає зрозуміти, що здатен використовувати кіноприйоми як інструменти шокуючого враження. Таким чином, крізь увесь фільм на тлі неонових вогнів стриптиз-клубу лунає питання : «Чому школярки так ваблять?». Питання, яке ніхто не хотів би ставити так прямо. Питання, що боїться самої ймовірності відповіді. Його існування неначе легітимізує його суть, і перетворюється на беззаперечний факт: школярки ваблять. Одна з найзвабливіших знімає під час танцю шкільну форму, поки відвідувач присягається їй у тому, що зможе її захистити. Зовсім поруч випалений ревнощами чоловік за стійкою діджея продовжує питати у відвідувачів клубу (а можливо, у себе) про магнетичну пристрасть до школярок, не маючи змоги відірватися від танцю дівчини. Зв’язок між героями фільму настільки ж міцний, наскільки й незрозумілий та заплутаний. Лише наприкінці стрічки утворюється ланцюжок між тими сенсами, що несуть герої одне для одного.
Усіх цих героїв не можна назвати випадковими. Вони пов’язані найдивнішим чином, і кожен із цих зв’язків поступово відкривається для глядача. Так само соціальні ролі героїв не співвідносяться з їхніми потаємними бажаннями та поточними душевними станами. Ми спостерігаємо, як Френсіс, що має вишукувати бюрократичні злочини, з несамовитою пристрастю сам бажає скоїти злочин, як легко він погоджується порушувати всталені норми. Френсіс із насолодою піддався на маніпуляції закоханого в стриптизерку діджея Еріка, і доторкнувся до дівчини, не зважаючи на правила клубу, що забороняють це. Стриптизерка Крістіна є значно глибшою, ніж могло би здатися на перший погляд, – її навіть можна назвати хворобливо милосердною. Тільки вона відчуває травму Френсіса, але намагаючись допомогти йому, лише занурює чоловіка в болючі спогади.
Ця стрічка вкотре показує, як травми минулого видніються навіть на найгарніших обличчях, як вони просотуються до свідомості, викликаючи хворобливі психологічні запалення.
Втрата сенсу змушує до пошуку його замінників – так стриптизерка в шкільній формі перетворюється на давно загиблу доньку, а знайома світлоока дівчинка стає нянею для фантомної дитини.
В «Екзотиці» Егоян віддав доволі суперечливу роль господарки стриптиз-клубу своїй дружині, що була на момент зйомок на сьомому місяці вагітності. За сюжетом вона отримала цей клуб у спадок від матері, і серед його напівтемряви очікувала на дитину. Взагалі, цей клуб є заміною дійсності для героїв стрічки, бульбашкою, в якій вони можуть продовжувати переховуватися від репресивності суспільства. Дитина цієї жінки не належить ніякому світу, крім світу «Екзотики». Так само і кожен, хто заходить до клубу, бере в ньому щось для себе – маніакальну пристрасть, ностальгію, любов чи ревнощі, однак, кожен має і залишити там найпотаємнішу частку особистої історії.
Знятий на одинадцять років пізніше фільм «Де приховується правда» часто називають екватором між раннім Егояном та Егояном останніх років. Дійсно, тут вже спостерігаються загравання до масового глядача, підвищення ставки на детективний жанр та певна прямолінійність у зображенні психологічного стану героїв, але все це не знімає чарівної і водночас моторошної аури з фільму. Молода амбітна журналістка береться за розслідування темних плям у житті кумирів свого дитинства.
Історія, якщо бути чесними, до смішного банальна, як і фінал стрічки, але Егоян зумів зробити її неймовірно стильною та несподівано глибокою. Режисер іронічно обіграє образ кумирів п’ятдесятих років – цинічних ловеласів, що живуть між телемарафонами і виступами для бандитів, і не уявляють життя без легких наркотиків (а того часу будь-які наркотики, що не вводилися внутрішньовенно, вважалися легкими).
Сцени насилля межують із еротичними сценами, однак жодна з них не прив’язана до любові, тому позбавлена чуттєвості. Хіть скеровує героїв стрічки до миттєвого задоволення, після якого не залишається нічого справжнього. Саме тому їхня самотність разюча, а згадки про минуле репресивні. Ловелас Ленні Морріс цинічно описує жінок, які йому до вподоби, як інтелектуалок із прямим темним волоссям та купою неврозів; лібералок, здатних віддатися кожному чорношкірому, щоб особисто вибачитися за расизм. Ленні не відчуває перед ними сорому чи зобов’язань, як і не відчуває ніжності. Самотність Вінса, з котрим виступає Ленні, відчутна, проте, неочевидна. Якщо з ловеласом Ленні все зрозуміло, то правда розважливого джентльмена Вінса відкривається для глядача лише наприкінці фільму.
Молода журналістка стає заручницею своєї амбітності. Правда про кумирів дитинства травматична (інколи не лише в моральному сенсі), але з іншого боку, це знаменує її дорослішання. Дівчина зізнається в захопленні жінками, що переступають свої ж кордони, але коли сама здійснює цей перехід, жахається тому, що знаходиться поза її межами – відсутність самоконтролю, шантаж, насилля і незахищеність.
Фільм «Хлоя» продовжує оповідь про маніакальну пристрасть, але має вже значно більше динаміки, характерної для екшену. Егоян не зраджує своїй прихильності до зображення маргіналів, тож, основну роль у фільмі відіграє повія янгольської краси, яку замовляє дружина професора, що підозрює його у подружній зраді. Ця дівчина має спробувати звабити чоловіка, і підтвердити (або не підтвердити) здогадки дружини. Нечесність обертається трагедією, і обман закономірно тягне за собою лише страждання.
Стрічка ставить питання про те, на що обертається шлюб після довгих років життя разом. Вона нагадує, що пристрасть неминуче згасає, і як важко вловити момент, коли залишаються тільки образи та підозри.
Персонаж Хлої, що закохується в одружену клієнтку, здається позбавленим будь-якої реалістичності, але вона наділена магнетизмом. Про Хлою не відомо нічого, крім того, що вона повія. На питання, як дівчина може таким займатися, вона відповідає, що шукає в кожному щось красиве, і це позбавляє її почуття огиди до себе.
Пристрасть Хлої до клієнтки за своєю суттю є дитячою, тому безжальною та безкордонною. Імовірно, вона вбачає у дружині професора здатність любити по-материнськи сильно, і в той самий час, палко. Хлоя дозволяє дорослій жінці відчути себе бажаною, але вони обидві змушені розраховуватися за цей спільний обман.
Стрічка підводить до висновку, що шлюб вимагає жертвоприношень, – часто несподіваних і безжальних, але є сильнішим за будь-яку сторонню пристрасть.
Маніакальне захоплення взагалі не здатне складати основу життя, проте, змушує оголювати потаємні страхи і переосмислювати свою сутність.
Варто вказати, що фільм є римейком французької стрічки Анн Фонтен «Наталі». Режисер позитивно відгукнулася про інтерпретацію її фільму Атомом Егояном, наголошуючи на тому, що він глибше розкрив тему жіночої чуттєвості.
Автор: Діана Шестакова
