Аттила Могильний

Аттила Могильний: київський трубадур

Колообіг (в старому Києві)

Звіздаста ніч – мов келих повний,

і передмістя – вічна тайна.

Швидкі, як тінь, варязькі човни

ледь линуть хвилями Почайни.

В княжної губи геть несмілі,

слов’янські думи – тьмяно чорні.

О пів на першу в понеділок

русяві вершники сідлають коні.

Що значить бути київським поетом? Хто першим виринає з вашої пам’яті після слів «київський поет»? Чи можливо взагалі бути поетом якогось конкретного міста? В історії української літератури Аттила Могильний є одним з тих, кого можна визначити саме як київського поета. Зрозуміло, що його поезії значно ширші за географічні кордони столиці України, а їхнє смислове та естетичне наповнення глибше і не вичерпується зосередженням на Києві, але це місто постійно присутнє в його творчості: зримо або ні, Київ просвічується крізь рядки Могильного, шумить, вирує, голосить, переливається різними кольорами та відтінками, настроями і станами, а інколи, закрившись від чужих очей квітучими в травні каштанами, задумливо мовчить, вдивляючись в самого себе.

Аттила Могильний

Аттила Могильний народився 16 вересня 1963 року в Києві. Його батько, Віктор Могильний, більше відомий як Віть Вітько, поет-шістдесятник, заслуговує на окрему розповідь. Мати – Аврелія Могильна, родом з Ужгорода, угорка. Своє ім’я Аттила отримав саме завдяки угорському корінню. Навчався Могильний в Київському університеті ім. Т.Г. Шевченка на філологічному факультеті. Могильний також і викладав деякий час в цьому ж університеті, працював в редакціях газет, вивчав перську мову в Таджикистані, викладав у Варшаві.

Подробиць біографії поета відомо не так багато. Іван Малкович, який був одногрупником та другом Могильного, а через 5 років після смерті поета видав у своєму видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (до речі, Могильний був редактором двох випусків літературо-критичного часопису студентів КНУ ім. Т.Г. Шевченка «Абаба-галамага», куди писав і Малкович, в 1991 році; видавництво з такою назвою Малкович заснував в 1992 році) збірку його вибраних віршів «Київські контури» (надзвичайно влучна назва, на нашу думку), писав, що характер в Аттили Могильного був «стриманий і радше потайний, аніж відкритий». Тут легко впасти в довгі розмірковування про те, чи важливою для розуміння творчості автора є його біографія, але зараз про це не будемо. Як і не будемо намагатися реконструювати його життєвий шлях. Скажемо лише, що цим питанням необхідно зайнятись літературознавцям, присвятивши цьому дослідженню не одну дисертацію, монографію, наукову конференцію – Аттила Могильний на це заслуговує. А ми ж, в свою чергу, вміємо цінувати та славити лише мертвих. Така наша натура. Така доля у поетів.

Збірка «Київські контури»

За життя Могильного вийшло всього дві збірки його поезій: «Тумани над дахами» 1987 року та «Обриси міста» 1991. Назви цих збірок підкреслюють головну тезу цієї статті – Аттила Могильний був поетом міста. Його співцем, трубадуром, мінезингером, якщо хочете. Київ в цих збірках постає не просто фоном, на якому відбуваються події. Місто саме є подією. Його рух є самоцінним, а настрій та особливості такими, що не потребують додаткового наповнення. Київ для Могильного – це цілий всесвіт, таємницю якого він намагається нам розказати. Сам для себе він її вже відкрив.

Рідним київським районом для Могильного була Чоколівка. Окрім неї, у віршах Аттили виринають і Сирець, і Відрадний, вгадуються і інші райони. І, звісно ж, Старе місто – центр Києва. Могильний творить власну психогеографію Києва, наповнює вулиці та райони своїми відчуттями, враженнями, історією. Своїм прочитанням Києва. Часові межі цього прочитання сягають аж Середньовіччя – в деяких поезіях Могильного перед нами Київ наче одночасно і в сучасності, і в Середніх віках. Ця гра з часом солодким шепотом нагадує нам про могутній та сяючий славою Київ, яким він був тисячу років тому, і яким він залишився і сьогодні. Приспаний, але не мертвий. Туга за цією величчю, як відмітив І. Костецький, дозволяє нам проводити паралелі в творчості Могильного та поетів неокласиків. Могильний розуміє, чи, навіть, краще – відчуває необхідність віднаходження свого коріння в київській метафізиці. Він, як старозаповітний пророк, звертається до минулого, аби докоряти сучасності. Колись Київ був більше, ніж просто містом. Це потрібно відродити.

Ще один університетський друг Могильного Ігор Маленький, також поет, так згадує про Аттилу: «… Аттила химерно переплітав іскристо-ніжну еротику іспанців та джазові ритми «Бітлз» з повсякчасним відчуттям України, що починалася з Відрадного. У нього я навчився відчувати Київ через дівчат у прокурених кав’ярнях і засніжені химери на парапетах будинків, а всеосяжну слов’янщину — через запахи євшан-зілля, полину й розпаленого сонцем жіночого тіла у гідропарку. А ще навчився заплітати в поезію абсолютно непоетичні речі, ознаки епохи чи особливого стану свідомості, які неможливо передати без пронизливо-правдивої деталі».

«Вісімдесятники»:
Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович, Ігор Римарук, Оксана Забужко, Василь Герасим’юк, Аттила Могильний

Останні за хронологією вірші Аттили Могильного просякнуті власним болем, екзистенційною тугою, смертельним та відвертим вироком епосі, світу та самому собі. 3 вересня 2008 року Могильний покинув цей світ у віці 44 років. «У дев’яності в нього ще були просвітлення, пізніше все менше, доки й він не перетворився на вічно хмільного блукальця… Справжня поезія не потрібна була совдепії, не потрібна й дрібнобуржуазному, напівдикому капіталізмові та демократії для олігархів. Бо насправді немає часів для поезії. І в цьому ніхто не винен. Не винна й людська байдужість, бо Аттила сам обрав свій шлях і спротив довколишньому базарному світові»,  – так Ігор Маленький описує останні роки життя Аттили Могильного.

Ми хочемо, щоб ви, так само, як і ми, познайомившись з творчістю цього великого киянина, закохалися в неї, і, можливо, наново відкрили  для себе не лише українську поезію, але і Київ. Адже великому місту – великі трубадури.

Вірш замість епілога:

Доки падає сніг,

сумні дракони на будинках

пам’ятатимуть нас,

бо це тільки Річард

заскочив до Києва,

щоб побудувати замок і піти,

а ми лишаємось тут

назавжди.

19 квітня 2018 року рішенням Київської міської ради одна з нових вулиць у Солом’янському районі була названа на честь Аттили Могильного.


Імпровізація

Давай гайнем до Дебрецена,

у той шинок, що Ліст відвідав.

Тобі полюбиться, напевно,

ледь-сутінь краю Артеміди.

Там босоркані престарезні

в спекотний день біля церков

розповідатимуть легенди

про кров, грабунки і любов.

Дивитиметься місяць сумно,

і ніч колошкатиме мрії,

немовби знов Аттила гуннів

послав трусити Візантію.

А в нас — дощі, тумани й осінь,

ні віз, ні грошей, та — даремно!

Давай забудемось на трохи,

давай гайнем до Дебрецена.

***

Хочеш, тобі розповім

одну просту таємницю

про те, як падає сніг

повільно і тихо вночі,

і як половецький зайда

дивився на гілку євшану,

а потім довго і дико

стихала луна вдалині,

а надшалистий Ігорко

по Боричевім узвозі

вертався, і дзвони били,

мов стріли в червоні щити.

А хочеш, і те розповім,

як наші правили ворогові

безвихідь вузеньких вулиць

і постріли із дахів.

Давай поговоримо трохи

про вірші, про сніг і легенди —

бо, знаєш, це, може, востаннє

так тихо падає сніг.

***

Україна починалася з Відрадного,

оточеного пустирями,

де в корпусах розбитих машин

виростали ожини й легенди,

де вранці

світляки чорними стрілами

вилітали з голубників,

де курились дахи від спеки

і ходили дахами тіні,

граючи на гітарах і губних гармоніках.

З Відрадного,

куди закинуло нас

з різних кінців світу —

Іспанії, Солом’янки і Куренівки,

Дуклі і Мишоловки,

Ростова і Чоколівки,

і звідки виривав нас

крик поїздів

на Чаті Волинській.

***

Шепіт снігу, що падає,

і сумний шепіт

тихих розмов

про тих,

що затялися стояти на своєму

до останку,

бо знали,

що у Чоколівки є лиш одна надія —

байдужі очі

колишніх кулеметників.

І в цьому крихкому сяйві зими

приходять слова про те,

що в підмурках нашої історії —

незліченні окупації, війни

і холодна затятість киян,

приречених ставати першими на шляху.

***

Сьогодні від мене ти дуже і дуже далеко,

і, може, сумуєш, і сльози такі легкі,

і легко чекати, і звільна волосся на плечі спадає,

так, ніби спалахують в космосі кораблі.

І хто нам розкаже, що космос на дотик —

як осінь у наших дворах

і білі акації, вітер і дощ за вікном.

Що космос — це ніби на вулиці тиха хода,

і губ нецілованих сміх, і гіркувате питво.

Правічна задума тінявих варязьких мечів —

в глибинах очей і синьому обрисі корабля.

Ми входимо в серце сузір’я ставних гончаків

так невідворотно, як пущена зпевна стріла.

О ти, що з вустами невмілими дів мелодійних,

що носиш у серці легенди холодних північних морів,

ти знаєш — нас кличе суворий прапор надії,

що в ніч штормову над голландцем затріпотів.

Камінні мости моховіють в залишених парках,

і папороть входить в альтанки, як бажаний гість, —

ідемо крізь куряву чорні, гарячі, вугласті —

притишений гомін обозу й нерівне скрипіння коліс.

***

У сутінках вечорових,

коли стрімкі силуети стрижів

небо розрізали осіннє,

у місті глибокому й тихому

ми почали наше кохання,

як революцію.

Пристрасті нашої день —

тут, серед цих кварталів,

чий старовинний брук

залито тінями дерев оголених:

погляд твій мимовільний

до них доторкнувся,

і вітер,

зірвавши цю маску спокою,

нас розгорнув, як прапор.

Темрява впала, вогнями

дихало місто навколо.

О золота печаль слов’янства,

спрага справедливості нас піднімає,

червоні і чорні тіні —

поле вогню,

з якого ми вийшли,

кожен певний себе.

Перші лінії світанку

вимальовують серце республіки,

що б’ється

в промислових околицях міста.

***

Все туманіє в тому сні,

де босоніж проходять феї,

курять жертовники Ахеї

і сяють бронзові щити.

Все туманіє в тому сні.

Блакитний мармур Херсонесу,

де впали, як прозорий шлейф,

крислаті тіні галерей,

і світиться над чорним плесом

блакитний мармур Херсонесу.

Струнких богинь із теракоти

повільна грація. І тане

в далекому диму отаман,

що в каламутному затоні

слов’янства ставив пантеони

струнких богинь із теракоти.

***

Золотавий сонет (В старому Києві)

У тиші цих плавких провулків

лиш сонце зблискує на вікнах,

і кроків майже непомітна

луна — мов кошеняти муркіт.

Манірна мрійновтома квітня,

дахи — легкі, як поцілунки,

і сміх відлунюється лунко

у шатрах простору блакитних.

Стираються повільно грані,

все — позолота перетворень

і гнучкість спалахів срібляних

в прозорій чаші водозбору.

І тільки музика, що тане

в меланхолійних стінах двору.

***

Учвал під місяцем

У ночі, темні, владні, злі,

коли по вінця переповнить,

проситимеш: — Ну сотвори

хоч хліб насущний,

а хоч войну.

Бо все не так, все — не гаразд,

бо все — підступно і брехливо,

тож все — в вогонь,

нехай по нас

для інших виростають крила.

Бо все не варте навіть мли

півсвітанкової,

і голос

ще промовлятиме:

— Бери

меча, що розірве це коло.

Бо чи з пустель, чи з Іудей

йде чорна хвиля зрад і рабства,

та скаче вершник

і мечем

проводить лінію незгасну.

***

Зима

Рости, братва, немов трава, —

все неприступно і казково,

так закрутімо Ватерлоо,

щоб гвардія не підвела.

Замети, вітер, і в альковах

панянки в’яжуть помела,

бо ще висріблює зима

шибки в провулках іграшкових.

Весь день в легкому напівсні

у грубках зблискують вогні

і затихають на обличчях.

І сіється із димарів

сухий, дзвінкий сосновий дим

з ледь чутним запахом живиці.

***

Сузір’я Скорпіона

Горілку допиваємо і дно

Старого Міста оживає п’яно —

з нових шинків, пивниць і ресторанів

йде потолоч мусолити багно.

І розквітає Ружа-Несміяна —

ламкі пелюстки і густе вино,

і старовинне золоте рядно

на незворушних хвилях Океану.

І та, що в піні. Та, що з піни йде

і простягає гроно молоде

до скинутого в безвість гарнізону,

відімкне браму, мов курок зведе, —

і знову зникне в темнім небі, де

самотньо блимає сузір’я Скорпіона.

***

Дике поле. Серед снігів на згарищі

Ніч оповила мене.

Ніч, золотава і тиха.

І передвістям лиха —

віхола, що мине.

Холодом потягло

з дальніх країв надхмарних.

Лихо мине. Намарне

це опівнічне золото.

Жалить жалка жалінь.

Тихо, святково і пусто.

Несамовитим згустком

розколихалася тінь.

Автор: Валентин Дзюбенко

поділитись