Башир Жмайєль та ліванська фаланга. Частина ІІ

Не дивлячись на військові та політичні успіхи, Башир Жмайєль мав певні розбіжності у поглядах на поточну ситуацію з рядом діячів «Ліванського фронту». Зокрема, Жмайєль виступав проти ситуативного союзу ліванських християн з сирійським урядом Хафеза Асада. Проте, цей союз тривав недовго – вже в 1978 році «Катаіб» виступила проти присутності сирійських військ на території Лівану.
Відома «Стоденна війна», яка, не дивлячись на назву, то затихала, то розгорялася знов протягом всього 1978 року, призвела не тільки до фактичної перемоги правохристиянського «Ліванського фронту» та відходу сирійських військ зі Східного Бейруту та з ряду територій Гірського Лівану (частина Північного Лівану та Західний Бейрут залишились під контролем сирійських військ), але й до розриву союзних стосунків між фалангістами зі ще одною християнською партією «Марада», яка була тісно пов’язана з на той час вже колишнім президентом Лівану Сулейманом Франжьє, що стояв на просирійських позиціях. В «Стоденній війні» 1978 року Башир Жмайєль був одним з командирів об’єднаних сил «Ліванського фронту». Однією з причин перемоги фалангістів історики називають зближення «Ліванського фронту» та особисто Башира Жмайєля з Ізраїлем – старим та на той час вже постійним ворогом Сирії. Збільшення контингенту ізраїльських військ на південних кордонах Лівану не давало змоги сирійським командирам зосередити всі свої сили на боях з фалангістами. В результаті цього військового успіху, а також у зв’язку з розривом з партією «Марада», Башир Жмайєль фактично став одноосібним командувачем бойового крила «Ліванського фронту» та лідером «Ліванських сил». Більш того, він почав все частіше сприйматись як лідер християн Лівану загалом.

Башир Жмайєль та фалангісти

Частина істориків, однак, вважають, що саме політичні амбіції Башира Жмайєля призвели до так званих «Еденської різанини» та «Різанини в Сафрі». В ході першої в червні 1978 року фалангісти з «Катаіб» атакували маєток Антуана (Тоні) Франжьє, сина колишнього президента Лівану Сулеймана Франжьє з партії «Марада». В результаті бою було вбито Тоні Франжьє, його дружину, дитину та декількох охоронців. Противники Башира Жмайєля закидали фалангістам, що сім’я Франжьє була вирізана з особливою жорстокістю, на що самі фалангісти відповідали, що дружина та донька Франжьє загинули випадково під час обстрілу маєтку. «Марада» відповіла Жмайєлю майже одразу – за наступні декілька днів було вбито декілька десятків фалангістів.
В ході «Різанини в Сафрі» 1980 року фалангісти виступили проти Націонал-ліберальної партії Лівану, яка, на відміну від соціально орієнтованої «Катаіб», підтримувала сторону умовної аристократії, що сформувалася в першій третині ХХ століття в ході дії в Лівані Французького мандату. Окрім цього, НЛП та її збройні формування діяли досить незалежно від коаліції «Ліванського фронту», що розходилось з баченням Башира Жмайєля, який хотів керувати консолідованими силами всіх націоналістичних християнських сил Лівану. В липні 1980 року фалангісти атакували головний штаб «Міліції тигрів» – бойового крила НЛП та вбили близько 200 бойовиків та простих членів партії. Після цього «Міліція тигрів» була розпущена, а Башир Жмайєль став одноосібним лідером всіх християнських збройних формувань Лівану.
В цей самий час Жмайєль продовжує підійматись по кар’єрній драбині в самій партії «Катаіб», в 1981 році стає головою служби партійної безпеки.
Амін Жмайєль, брат Башира Жмайєля серед фалангістів (в центрі в чорній сорочці)

В кінці 1980 року починається черговий виток бойових дій в Лівані, який тривав до літа 1981 року й отримав назву «Битва при Захлі» (Захла – одне з найбільших міст Лівану). Долина Бекаа на сході Лівану знаходилася під окупацією Сирії з 1976 року. Проте місто Захла, яке знаходиться в цій долині, залишалось під контролем ліванських християнських сил. Місто знаходилось в стратегічно важливій точці. Сирійці вирішують спробувати захопити місто. Вони обрали тактику обстрілу міста артилерією та блокаду транспортного сполучення, в результаті чого вже весною 1981 року місто опинилося на межі гуманітарної катастрофи.
Окрім вдалих тактичних рішень командування та відважності й стійкості як озброєних фалангістів, так і мирних жителів Захли, які усіляко допомагали своїм оборонцям, ліванським силам допомогла Армія Оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ), а саме її військово-повітряні сили, які приймали бій проти сирійської авіації, заважаючи їй та деморалізуючи сирійських військових.
В кінці червня 1981 року, так і не змігши захопити місто, сирійські війська зняли облогу Захли та відступили. В місто ввійшли регулярні ліванські війська. Бейрут зустрічав захисників Захли як героїв. Ліванські християни і понині відзначають день цієї перемоги, як день тріумфу боротьби за незалежність від сирійської окупації. Після цих подій авторитет Башира Жмайєля серед звичайних людей виріс ще більше. Вони побачили, що не регулярні збройні формування під його командуванням змогли вистояти у тривалих боях з професійною сирійською армією. Це надало не тільки політичного та військового впливу самому Башира Жмайєлю та фалангістській партії, але й впевненості ліванським християнам в тому, що в них є сили захистити себе та свою територію.
Як ми вже згадували в першій частині цього матеріалу про Башира Жмайєля, він та партія «Катаіб» загалом були соціально орієнтовані і зробили чимало для організації та покращення життя звичайних жителів Лівану на тих територіях, які вони контролювали. Фактично, Жмайєль створив своєрідну державу в державі, яка виконувала ті функції та завдання, які в мирному житті виконують державні органи. Він навіть створив декілька організацій, що займалися розвитком та поширенням національної ліванської культури не тільки в самому Лівані, але й по всьому світу. Сам Башир Жмайєль говорив про діяльність фалангістів наступним чином:

«Мої війська змушені були замінити державу, яку палестинці зруйнували разом із сирійцями. Ми створили госпіталі, суди, молодіжні центри, дитячі будинки, радіостанції. Ми відновимо Ліван, коли вдасться вибити з країни сирійців і палестинців».

Інший відомий фалангіст Фуад Абу Надер так визначав мету діяльності партії: «Викорінити корупцію і феодалізм. Об’єднати християн і мусульман. Створити в Лівані модель для всього світу».
Насправді масштаб діяльності фалангістів вражає. Так звані Народні Комітети, організовані Баширом Жмайєлем, займалися створенням та підтримкою всього необхідного для життя населення: починаючи від енерго- та водопостачання, закінчуючи громадським транспортом, закладами освіти, медицини та дозвілля. На територіях, підконтрольних фалангістам, рівень злочинності був в рази менший, ніж загалом в Лівані. Не дивно, що народ підтримував Жмайєля настільки сильно – окрім військових перемог, до яких він привів фалангістів, захистивши тисячі життів ліванських християн, він багато працював і в мирному житті.
23 серпня 1982 року Башир Жмайєль був обраний ліванським парламентом президентом Лівану. У війні Ізраїлю проти ОВП на території Лівану, яка почалася на початку літа 1982 року, сили Башира Жмайєля участі не брали, але, зрозуміло, що підтримували своїх південних союзників. Вирішення питання перебування на території Лівану озброєних палестинських формувань було одним з основних для Жмайєля та фалангістів ще з самого початку їхньої військово-політичної діяльності. Проте, сам Башир Жмайєль послідовно виступав проти знаходження на території Лівану будь-яких іноземних збройних формувань – палестинських, ізраїльських, сирійських та будь-яких інших.

Штаб-квартира Катаіб в Бейруті після вибуху в вересні 1982 року

Однак, пробути президентом Лівану бодай місяць та продовжити свою участь в житті Лівану Баширу Жмайєлю не судилося. 14 вересня 1982 року він загинув в результаті вибуху в штаб-квартирі партії «Катаіб». Разом з них загинуло ще майже три десятки його підлеглих. Існує чимало різних версій того, хто був організатором та виконавцем цього вибуху, деякі з яких знаходяться у вимірі дуже неякісної конспірології. Офіційною версією є наступна: за вибух в Бейруті відповідальна ліванська частина Сирійської Соціал-Націоналістичної Партії та її член Хабіб Таніус аль-Шартуні (дехто також пов’язує його із сирійськими спецслужбами). Його родич начебто був одним з охоронців Башира Жмайєля, тому аль-Шартуні знав час, коли лідер фалангістів буде знаходитись в будівлі штабу руху. Сам аль-Шартуні був ліванцем, за віросповіданням християнином, але інформація щодо того, до якої саме конфесії належав вбивця Жмайєля різниться в залежності від джерел: він був або маронітом, або, що більш вірогідно, грекокатоликом. Фалангісти вбили його батьків одразу після того, як дізналися, що вибух влаштував саме він. Після затримання аль-Шартуні підтвердив свою відповідальність за вбивство Башира Жмайєля. Основним мотивом для вбивства він назвав те, що Башир Жмайєль зрадив Ліван завівши дружбу з Ізраїлем. На суд він чекав майже 10 років, сидячи за гратами, допоки не був звільнений сирійськими військами в ході чергового витка конфлікту.
Версія із залученням в цю історію сирійських спецслужб абсолютно логічна. Для Сирії президент Башир Жмайєль був ще більш небезпечний, ніж лідер християнських збройних формувань Башир Жмайєль. Прибрати його зі сцени, використовуючи аргумент про зраду та здачу Лівану Ізраїлю – цілком схоже на сирійські пропагандистські агітки.
Після смерті Башира Жмайєля президентом Лівану став Амін Жмайєль – його старший брат. Відома різанина в палестинських таборах Сабра і Шатіла відбулася через декілька днів після вбивства Жмайєля. Деякі історики та очевидці подій вважають, що фалангісти вчинили цю різанину як акт помсти за вбивство свого лідера. Втім, ця подія є досить заплутаною та неоднозначною, і заслуговує на окрему розповідь.
Адекватної заміни Баширу Жмайєлю фалангісти так і не змогли знайти. Та й чи могли в принципі? Його батько, який створив «Катаіб», на той час був вже дуже старим. Серед усіх фалангістів, що займали високі пости в партії, не було людини з таким авторитетом, вмінням керувати, харизмою та масштабним баченням подальшого розвитку Лівану. Навіть Амін Жмайєль не зміг замінити брата. Діти та племінники Башира Жмайєля сьогодні активно залучені в політичні процеси в Лівані.
Важко уявити як розвивалися б події в Лівані, якби Башир Жмайєль залишився живим і почав діяти вже як президент держави. Можливо, громадянська війна закінчилася б раніше і з іншими результатами. Можливо, вона тривала б ще довше, перекроївши політичну мапу Близького Сходу. Очевидно одне – християни Лівану мали б в обличчі Башира Жмайєля захисника та лідера, за яким вони б йшли на смерть, не відступаючи ні на крок, як це було під час облоги Захли.
Будучи ще 23-річним хлопцем, Башир Жмайєль зустрівся з Гамалем Абделем Насером, президентом Єгипту, який стояв на позиціях панарабізму, ідеології противником якої Жмайєль був завжди. Насер довго дивився в очі молодому Баширу Жмайєлю, після чого сказав: «Тобі долею призначено привести Ліван до свободи». Президент Єгипту побачив ті лідерські якості, які пізніше розкрилися в Жмайєлі повною мірою. Але доля вирішила інакше. «Мактуб», як говорять в арабському світі.
Подальші роки принесли велику кількість розколів, як в коаліції християн-націоналістів, так і в самій партії «Катаіб». Ці розколи фактично зумовили розгортання ще одної громадянської війни всередині вже існуючої, на цей раз між тими, хто нещодавно захищав християнський Ліван на одній лінії фронту. Маронітська спільнота та всі християни-націоналісти Лівану так і не змогли адекватно оговтатись від втрати свого лідера. Вони і сьогодні, згадуючи Башира Жмайєля, називають його не інакше як «вічний президент». Новообраним президентом він і пішов у вічність, загинувши як воїн і захисник свого народу.
Автор: Валентин Дзюбенко
 

поділитись