Українська юнґеріана незмінно поповнюється новими перекладними артефактами. Цього разу шанувальники німецького письменника можуть ознайомитися зі ще одними мемуарами. Проте щоденникові записи авторства його багаторічної шанувальниці Банін, письменниці азербайджанського походження. На момент знайомства з Юнґером вона вже понад 20 років була постійною відвідувачкою паризьких літературних салонів. Наступні півстоліття їх об’єднувала дружба, хоча Банін закохалася в автора «Авантюрного серця» й до кінця життя була вірною йому, точніше своїм почуттям до нього. Тим її спогади й цінні, що пронизані уважним щемливим поглядом до автора як чоловіка передовсім. Окрім того, Банін перекладала його романи французькою і присвятила йому цілих три книги: «Зустріч із Ернстом Юнґером» (1951), «Портрет Ернста Юнґера: листи, тексти, зустрічі» (1971), «Різні обличчя Ернста Юнґера» (1989). Завдяки видавництву «Шрапнель» відкриваємо ще один, жіночий, ракурс на письменника.
Щовечора Юнґер запитував мене стурбовано: «Як Ви думаєте, завтра буде гарна погода?» Він, як і я, не міг повірити, що небо може бути ясним стільки днів поспіль. Мені, як парижанці, погідні днини здавалися радше легендою. Юнґер часто підходив до вікна, щоб помилуватися морем, яке розкинулося перед нами у всій своїй блакитній красі, виблискуючи срібними цятками на сонці. Якщо на небі й з’являлося кілька хмаринок, то лише з декоративною метою, а не для того, щоб украсти в нас сонце. Знову хочеться порівнювати ці краї з раєм, адже температура там, безсумнівно, така ж, як і на середземноморському узбережжі всередині червня – 26-28 градусів, що дозволяє існувати майже без одягу, адже хіба можна уявити собі рай, де треба було б носити вовняні светри?
Наступного дня після свого приїзду Юнґер попросив мене піти з ним до комісійної крамниці на пошуки старої парасольки. Після того, що я щойно сказала про сонячну погоду, само собою зрозуміло, що вона не призначалася для захисту від дощу; йшлося про «тонке полювання», в якому цей інструмент – парасолька – відігравав вирішальну роль.
Продавець представив нам асортимент, і Юнґер вибрав найбільшу за розміром, яка цілком могла би підійти для великої родини. Судячи з форми цієї парасольки, її віку, тканини та стану ручки, вона була виготовлена ще в минулому столітті. Однак естетика не грала ролі у виборі робочого інструменту, і Юнґер з переможним виглядом виніс її з крамниці, не звертаючи жодної уваги на здивований погляд продавця. Я уявила собі, як цей чолов’яга поблажливо знизує плечима і крутить пальцем біля скроні за нашими спинами. О, це тонке полювання…
Скільки ж довгих годин воно вимагало, скільки Юнґерової уваги та мого терпіння: полювання, котре відбувалося без зброї і кровопролиття, без плачу і страждального лементу жертв. Та все ж, скільки потерпілих гинули в його процесі з елегантною розсудливістю, мовчки, не волаючи про свій відчай. Це полювання вимагало лише палиці, парасольки та рисячого ока: всіма трьома елементами Юнґер володів з винятковою майстерністю.
Він ішов углиб чагарника, знаходив підходящий кущ, бив палицею по гілці, під якою розкривав парасольку, і туди падав з десяток комах. Потім слідував тривалий і прискіпливий огляд здобичі, під час якого оглянуті комахи або поверталися назад до свого комашиного існування, бо були надто непримітними, аби потрапити до колекції, або ж відправлялися до пляшечки, де ватка, змочена в ефірі, дарувала їм, за словами Юнґера, легку й солодку смерть. Проте в мене виникали деякі сумніви, коли я бачила, як вони борються в скляній труні за своє життя, а після останніх конвульсій завмирають навіки. Дивлячись на цих комах, я відчувала, як у мені прокидається той потужний інстинкт, що наділяє душею найдрібнішу істоту, і жалість охопила моє серце: до комах, до тварин, до людства, до Юнґера, який ув’язнив цих крихітних створінь у фатальній пляшці; до себе самої, яка спостерігала, як він це робить; до нас обох, яких колись спіткає та сама доля. Юнґер не заглиблювався в ці філософські міркування, захоплений пристрастю, яку він відкрив для себе ще в ранньому дитинстві. Мене часто турбувало питання, а чи не було це його єдиним справжнім захопленням і чи не звідти бере свій початок пружина, яка штовхає його в безперервні мандри? Він досліджував об’єкти цієї пристрасті від Бразилії до Норвегії, від Малайського архіпелагу до Дордонь, від Сардинії до площі Трокадеро…
Я зрозуміла це, коли одного разу він у моїй присутності упіймав комаху і його обличчя просяяло від блаженного задоволення.
Гуляючи з ним в Антібі, я не раз дратувалася, коли бачила, як він прикипав очима до землі, замість того, щоб підняти їх до краєвиду, який буквально перехоплював дух. Я розуміла, що він, як і я, помічає й милується багатством світу, однак його максимальна зосередженість була на землі, кущах і стовбурах дерев.
— Ви зовсім не дивитеся на краєвид, — іноді вигукувала я, щиро засмучена.
Після моїх слів він на мить піднімав голову, з чистим сумлінням милувався краєвидом, але незабаром його погляд знову повертався до землі, де вирувало життя й ховалися справжні скарби – комахи досі невідомого вченим виду. Він вірив, що одного дня йому поталанить й ентомологи назвуть нову знахідку на його честь. Так, з гордістю казав мені Юнґер, він назавжди закарбує своє ім’я в історії.
— А я думала, що про це подбає література, — мовила йому я.
— Література… — він розчаровано похитав головою. — Ви не гірше за мене знаєте, що мода в цій царині швидкоплинна: письменник, який отримав визнання протягом життя, може швидко канути в забуття після смерті, тоді як ім’я комахи залишиться незмінним, що б не сталося.
— Що ж, виходить, що Ви увійдете в безсмертя на спині жука.
— Знаєте, чим для мене є мої твори? Чимось на кшталт обрізків нігтів, які відділяються від мене і до яких я одразу ж втрачаю інтерес.
В Антібі ми здійснили багато прекрасних прогулянок. Найкращою з них була, мабуть, прогулянка до маяка, до якого треба було підніматися крутою скелястою хресною дорогою, яку деякі паломники мають відвагу долати навколішки, зупиняючись на чотирнадцяти станціях, позначених кам’яними нішами зі скульптурами Діви Марії. У кущах уздовж стежки Юнґер провадив своє комашине полювання з енергією невтомного юнака. Цікаво, чи знайде він серед тисяч звичайних комах той єдиний скарб, який здатен буде врятувати його від забуття? Тоді його жертва на вівтарі науки точно не залишилася би непоміченою. Часом Юнґер далеко відходив від мене у пошуках здобичі, і владні удари його палиці по гілках і стовбурах чулися мені дедалі слабше. Лише моє захоплення ним як письменником допомагало мені терпіти його ентомологічну манію і давало сил чекати на нього, незручно влаштувавшись на розжареному сонцем камені, іноді нескінченно довго.
Якось Юнґер зауважив, що в жінок не спостерігається нахилу до колекціонування, і французька мова це підтверджує, адже в текстах ніколи не зустрічається термін «колекціонерка», хоча його й можна знайти в словниках. «Жінки беруть опосередковану участь у нашій пристрасті. Вони насолоджуються нею переважно через чоловіка, а не разом із ним, і їхня участь в процесі припиняється, коли вони віддаляються або розлучаються з ним. Жінка супроводжує чоловіка в цій мандрівці, подібно до того, як Санчо, лицар печального образу, супроводжував Дон Кіхота. Але серед них навряд чи можна зустріти тип істинного чи одержимого колекціонера» – писав він в одному з листів. І це тим дивніше, адже жінки часто відзначаються – чи то радше страждають? – консервативністю, що штовхає їх до накопичення предметів, іноді абсолютно непотрібних.
Коли після безлічі довгих зупинок під палючим сонцем ми нарешті дісталися вершини пагорба, де знаходився маяк, я знесилено впала на цементну платформу для гармат, які німці так і не встигли підняти на цю недобудовану споруду. Замість того, щоб учинити за моїм прикладом і трохи відпочити, ентомолог продовжував свої пошуки, блукав серед чагарників, час від часу щось вигукував то французькою, то німецькою, зникав, знову з’являвся, бив дерева, тряс гілками й іноді справляв на мене враження божевільного, якого випустили на волю. Коли він, нарешті, змучився – чи може просто зглянувся наді мною? – він підійшов і сів поруч на збудований його співвітчизниками поміст, котрий тепер слугував лавкою, і ми мовчки споглядали красу світу, якою там, нагорі, просто неможливо було насититися. На пагорбі біля підніжжя маяка, стояла каплиця, поруч із нею невеличка таверна, а трохи віддалік – карта, де можна було прочитати про кожну деталь розкішної панорами, що розгорталася перед нами у всій своїй величі.
У цю пору року ми майже завжди були єдиними відвідувачами цього місця, де панувала найбільша розкіш сучасного світу: усамітнення, спокій і тиша. Час від часу з долини, де повзали потяги, схожі на гусениць, долинав ледь чутний свист: він зливався із щебетанням ластівок, які кружляли у своїй несамовитій сарабанді, ковзаючи крилами по землі й злітаючи так високо в небо, що здавалися золотими самородками, осяяними сонячним промінням.
З боку суші нам було видно поля, пагорби і чагарники, що чергувалися у складному візерунку, а на сході горизонт прикрашала стіна, накреслена гірським масивом Альп. Узбережжя біля наших ніг було розмальоване не менш складними арабесками з лагун, півостровів та пляжів. Трохи далі виднілися рибальські човни, білі яхти, а подекуди й лайнери магістральних ліній, що пливли поволі або швидко мчали в напрямку країн, яких ми ніколи не побачимо.
Перед цим величним краєвидом, де небо і море злилися воєдино, однаково блакитні та неосяжні, відчуття буденності зникало: наша земля-мати дарувала нам свято, яке лише вона вміла влаштувати з елементів свого багатства.
Одного вечора, затримавшись довше, ніж зазвичай, на цих зачарованих висотах, ми не спускалися аж до настання сутінків. І саме тоді природа завершила своє святкування унікальним видовищем: Юнґер – то розсіяний, то цілковито зосереджений – раптом звернув мою увагу на те, що до молодого місяця наближається якась яскрава цятка. Величезна зірка повільно рухалася до гострого ріжка молодика, а потім немов учепилася за нього, як за трапецію. Злившись воєдино, вони утворили небесне тіло незвичайної форми, однак проіснувало воно зовсім недовго: щойно з’єднавшись, півмісяць і зірка розійшлися, кожен прямуючи до своєї власної долі.
Іноді я ходила з Юнґером на його улюблений гальковий пляж, який рано-вранці здавався пустелею, такою протяжною, що їй не було видно кінця-краю. Тут теж німці залишили нагадування про себе – цементну будку, де Юнґер паркував велосипед, коли приїжджав сам. Цікаво, чи служила вона колись для чогось іншого? Щоб потрапити на цей пляж, ми обійшли форт Вобан, біля підніжжя якого стояла казарма, де молоді новобранці позіхали, аж щелепи їм відвисали від нудьги та монотонності мирного існування. Солдати спраглим оком роздивлялися поодиноких перехожих, будь то чоловіки, жінки, собаки чи коти: найменше відволікання було знахідкою для цих бранців військової машини, яку колись так гарно оспівав Юнґер.
Звісно, ми не оминули увагою антібський цвинтар, розташований високо на пагорбі, звідки з одного боку відкривався вид на всюдисуще море, а з іншого – на околиці містечка, засаджені оливами. Ми блукали між могилами зі справжнім… захопленням – шокуючий термін на перший погляд. Але насправді це місце не провокувало жодної меланхолії, навпаки, воно завжди здавалося святковим. Такий спокій випромінювали ці вкопані в теплу землю могильні камені, ця ряснота квітів і дерев, а птахи так натхненно співали про життя, яке постійно відроджується, що меланхолію потрібно було принести з собою, аби відчути її. Я майже заздрила «покійникам» (термін походить від латинського defunctis, що означає «звільнений від своїх обов’язків, свого тягаря»), яких поклали в такому прекрасному місці: як гарно було би лежати поруч із ними, в тіні цієї троянди або цього кипариса, і засинати в красі, а потім увійти у вічне блаженство, яке вже ніколи не потривожить ніщо земне; одним словом, спочити в насолоді. Під час нашого перебування в Антібі я провела для Юнґера (щоправда, не зовсім за його згодою) невелику ініціацію у сфері харчування, познайомивши його з коренем рослини, що належить до родини лілієвих – а саме з часником. Моє східне походження завжди спонукало мене до споживання часнику в непомірних кількостях, і тут я не піддалася впливу ні моїх західних гувернанток, які відчували непоборну огиду до цієї рослини і все намагалися відівчити мене від її споживання, ані півстолітнє життя в Європі. Щоправда, мені довелося відмовитися від нього в Парижі, де було немислимо вести світське і літературне життя, пахнучи часником. Але я надолужувала цю прогалину тут, на півдні Франції, де, за чутками, сам принц Уельський полюбив його, скуштувавши в прованських стравах.
Однак я не могла потурати своїм смакам у присутності Юнґера, адже спершу він відмовлявся їх поділяти. Він пручався, дувся – в Німеччині досі існує стійке упередження проти часнику. Але Схід та іслам, який не обходиться без нього, врятували ситуацію: не можна називатися ефенді і відмовлятися їсти часник.
Цей аргумент став для Юнґера дуже переконливим. Я почала з того, що додала трохи часнику в салат, і йому сподобався смак – та хіба ж могло би бути інакше? Поступово я збільшувала дози. Зрештою, одного разу я запропонувала йому скуштувати хліб, вмочений в оливкову олію з часником: страву, якою не погребували б Сократ, Платон, Алкібіад та інші великі греки. З’ївши шматочок, Юнґер потім увесь день стверджував, що «в нього в роті палає вогнем», і скаржився на болі в шлунку, що я вважала цілковитою вигадкою. Однак наступного дня він забув про свої болі і попросив ще часнику: ініціація була завершена. Відтоді будинок на валах почав пахнути солодким ароматом цієї чарівної рослини, розчиняючи останні відбитки образу прусського офіцера, «сталевого» автора «Робітника».
Читати повністю книгу ми можемо завдяки Наталії Семків та її видавництву «Шрапнель». Замовляйте примірник за посиланням.
