Міф про те, що слухати класичну музику нудно, вже давно розвінчаний (просто відвідайте кілька сеансів у психотерапевта, щоб забути про дитинство в музичній школі). Для цілісного розуміння культурних процесів і просто, аби не отримати статус неосвіченої людини, важливо поринути в мистецький контекст тієї чи іншої епохи повністю. Ми вирішили зібрати для вас starter pack із композиторів та їх творів, після прослуховування яких ви зможете перейнятися трагічним пафосом та «важким люксом» бароко. Погодьтеся, що це найкращий варіант для довгих зимових вечорів, щоби позбавитися бажання в черговий раз поплакати під попсові пісеньки.
Ви читаєте про бароко, і в тексті вам наполегливо підсовують слово «химерний» як переклад назви стилю, що нібито має все пояснити? Радимо сміливо викинути цю книгу чи закрити вкладку зі статтею. Зрозуміло, що химерність і незвичайна аристократична краса присутні в мистецтві епохи бароко, та насамперед необхідно розуміти бароко як філософську систему, що склалася на зламі епох – у період між ренесансом та класицизмом.
У цей час позитивні установки Відродження вже не функціонують так, як раніше – людина поступово втрачає статус гармонійного мірила всіх речей, а революційний і багато в чому руйнівний настрій Просвітництва ще не опанував умами. Бароко – це завжди щось про декаданс, адже, як відомо, найбільш прекрасні та правдиві зразки в мистецтві створюються саме в момент загального занепаду, чи не так? Дисгармонія та порушення канонів, прагнення спровокувати глядача й слухача стали способом відобразити внутрішній конфлікт людини, котра за французьким вченим, мислителем і теологом Блезом Паскалем усвідомлювала себе, наче «щось середнє між усім і нічим».
«Велич не в тому, аби впадати в крайнощі, але в тому, щоб торкатися одночасно двох крайнощів та заповнювати проміжок між ними», – Блез Паскаль.
Відчуття розколу пробуджує прагнення пошуку нових естетичних переживань як до боротьби з невизначеністю. Форма, яку приймає мистецтво бароко, невід’ємно пов’язана з появою лібертинських тенденцій у літературі, привілеями завсідників аристократичних салонів та номінально сильним впливом церкви.
Музика епохи бароко (кінець XVI – перша половина XVIII століття) стає складнішою у виконанні, розвивається гра на інструментах, які починають домінувати над традиційним для Відродження вокальним виконанням, з’являється точний нотний запис та чисті лінійні мелодії з великою кількістю різноманітних прикрас, що створюють враження вищої емоційної наповненості. Саме в цей період з’являється опера.
Ось звідки вся химерність і смуток бароко – цю музику найкраще починати слухати з наступних «великих та жахливих» хлопців:
Клаудіо Монтеверді (1567–1643)
Італійський композитор ознаменував перехід від пізнього Відродження до бароко: його твори поєднують поліфонію як популярну ренесансну техніку та гомофонію – різновид багатоголосся, де голоси поділяють на головні та допоміжні. Він разом зі своїм братом Джуліо Чезаре були апологетами панування поетичного тексту над ритмом і гармонією, що знайшло своє вираження у величезній кількості мадригалів, написаних Монтеверді.
Для тих, хто шукає музичний супровід для нерозділених пристрастей, немає нічого кращого за мадригали – старовинний різновид поетичних та музичних творів із любовним змістом. Можна почати з Lamento della Ninfa Клаудіо Монтеверді, де німфа скаржиться Амуру на свого коханого, котрий покинув її заради іншої.
Генрі Перселл (1659–1695)
Щоб зрозуміти рівень величі цього композитора, достатньо дізнатися про те, що він почав писати музику всього в дев’ять років, прожив лише тридцять шість, за цей час служив органістом абатства Вестмінстера, королівської капели і став творцем англійської національної опери. Дослідники називають у суворому сенсі оперою лише «Дідону та Енея», інші ж («Королева фей», «Буря», «Король Артур») є так званими «семи-операми» – характерний для англійського театру жанр, де хореографія поєднувалася з музичними діалогами. «Дідона та Еней» відрізняється лаконічною структурою з прологу і трьох актів і розповідає про приречене кохання відомого троянського героя aka «парубок моторний» і цариці Карфагена Дідони. Виразність музики Перселла дозволила завоювати високий статус, однак, продовжувачів його справи не знайшлося, тому закладені композитором традиції знайшли гідне втілення у епоху романтизму.
Музиці Генрі Перселла й досі всіляко наслідують – це національний символ для англійців та одне з найкращих досягнень європейської культури. Вплив Перселла можна знайти в гротеску Клауса Номі, кітчу мінімаліста Майкла Наймана і навіть у Pet Shop Boys. Вплив бароко багатогранний, а ви що думали?
Жан-Батіст Люллі (1632-1687)
Люллі народився у Флоренції, але зумів побудувати приголомшливу кар’єру у Франції, де став композитором при дворі «короля-сонце» Людовіка XIV. Його музичні твори (велика кількість найаполлонічніших маршів та танцювальної ритмічної музики) – прекрасна ілюстрація концепції абсолютизму. Жан-Батіст Люллі вважається творцем французької національної оперної школи. Він написав тринадцять опер з великою кількістю античних поетичних відсилок: «Ізіда», «Тесей», «Прозерпіна», та ін. Свої опери він називав «трагедіями, покладеними на музику», крім того, саме за Люллі були дозволені виступи без масок, а жінки почали танцювати в балеті на сцені.
Його життя багато в чому відповідало тодішнім лібертинським тенденціям. Ходили чутки, що композитор одружився на вимогу Людовіка, якому було соромно за «нетрадиційні» пригоди Жана-Батіста. Ще один fun fact полягає у дуже сумній смерті Люллі, якою дітей і сьогодні лякають під час уроків у музичних школах. Він поранив ногу батуттою – спеціальним інструментом, яким раніше відбивали такт, що спричинило гангрену.
Арканджело Кореллі (1653-1713)
Про Кореллі ви, швидше за все, не чули раніше. І не дарма, адже він залишив лише публікації окремих інструментальних творів. Арканджело Кореллі – той самий приклад музиканта, котрий мав величезну популярність за життя і відразу після його смерті, а потім поступився місцем недооціненим у ту епоху композиторам. Тим більше, що левову частку його успіху становила віртуозна техніка гри на скрипці – у цій справі Кореллі був справжньою рок-зіркою. Він вважається основоположником класичної школи гри на цьому інструменті, принципи якої зберігаються й сьогодні.
Антоніо Вівальді (1678-1741)
Колись чотири скрипкові концерти «Пори року» з циклу «Суперечка гармонії з винаходом» Вівальді стали популярними, що дозволило багатьом профанам вважати себе знавцями класичної музики. Але насправді, якщо високе мистецтво ви почали пізнавати з піратського запису концерту Вівальді під блюзнірською назвою «Мелодія дощу» чи щось на зразок того – нічого страшного.
Вівальді був віртуозом скрипкової техніки та творцем численних опер – вважалося, що він може написати твір з трьох актів лише за п’ять днів. Крім того, йому належить авторство такого популярного жанру як концерт для скрипки з оркестром.
За життя Антоніо Вівальді був неймовірно відомим, але згодом публіка його забула – композитор помирав самотнім та бідним. Слава прийшла до його музики вже у XX столітті, коли спадщину Вівальді почали досліджувати та переосмислювати Альфредо Казелла, Езра Паунд, Артуро Тосканіні та ін.
Біографія Вівальді несправедливо залишається в тіні, адже, очевидно, він був людиною аж ніяк не нудного характеру – ще один доказ «двоїстості» бароко. Одночасно ходили чутки про те, що він був євнухом, і про його роман зі співачкою Анною Жиро, через яку у композитора загострилися стосунки із церковними можновладцями (формально Вівальді зберігав сан священника). А ще якось Вівальді привласнив собі гроші, виділені на купівлю клавесину для консерваторії, й через те мало не потрапив до суду.
Жан-Філіпп Рамо (1683-1764)
Прізвище цього французького композитора могло набити оскомину тим, хто навчався за класом фортепіано, оскільки його невеликі п’єси полюбилися викладачам за простоту. Тому так хочеться відновити справедливість і згадати про Рамо як композитора, що вплинув на Гектора Берліоза і Ріхарда Вагнера, а ще на Клода Дебюссі та Еріка Саті – останні активно шукали для своєї авангардної творчості джерела натхнення у старовинній французькій музиці, яка могла б утвердити національну самобутність. Жан-Філіпп Рамо писав головним чином світські твори для клавесина – «Тамбурин», ймовірно, «розблокує» давні спогади, адже цю п’єсу ви могли колись чути, але не знати автора музики.
Йоганн Себастьян Бах (1685-1750)
Бах вважається найпопулярнішим композитором на планеті – він написав понад тисячу музичних творів. Якщо потрібно було б виділити кілька неіронічних доказів величі західної європейської цивілізації, можна просто згадати про те, наскільки прекрасні фуги Баха. Це людина-міф – його біографія з двадцятьма дітьми та музичною династією не сприймається кумедною прикрасою, адже навіть якби ми нічого не знали про Баха, його музика надто універсальна, щоб вимагати контексту. Втім, контекст є, й доволі значний.
Мистецтво Баха інтерпретується у духовному розрізі – як твори з релігійним посилом та форматом виконання та найбільш явні зразки «езотеричного» прочитання музики бароко з численними зашифрованими сенсами. Твори цього композитора передають найтонші емоційні реакції за допомогою висхідних чи низхідних звукорядів, вказують на релігійні символи через використання спеціальних тональностей, числових позначок, структур, цитування церковних мелодій.
Георг Фрідріх Гендель (1685-1759)
Ще одна «кам’яна брила» того ж періоду, коли творив Йоганн Себастьян Бах. Їхні сучасники навіть мріяли про своєрідну дуель двох майстрів гри на органі. Двічі цю зустріч намагалися організувати за допомогою синів Баха, але поєдинку не судилося відбутися.
Георг Фрідріх Гендель – композитор так званого галантного стилю, де бароко як таке вже завершило період свого піку, й почався перехід до тенденцій, характерних згодом для класицизму.
Композитор створив сорок дві опери та двадцять п’ять ораторій – його твори вплинули на німецьких класиків (Гайдна, Моцарта, Бетховена). Іноді говорять про те, що саме Гендель став першим поп-музикантом, керуючи оркестром просто неба. Мабуть, так і закінчився елітаризм і суворий пафос бароко.
Ви, звичайно, запитаєте – а що було з українською музикою в епоху бароко? Українське бароко мало свою специфіку: до нас дійшла велика кількість безіменних творів XVII століття, які виконували запрошені музиканти. Але в той же період закладалися основоположні засади професійної музичної освіти, хоча й найкращі з композиторів та педагогів згодом виїжджали до Петербурга. Найвідомішими композиторами епохи бароко українського походження були Максим Березовський, Артемій Ведель, Дмитро Бортнянський. Втім, їхня стилістика відрізняється від західних авторів домінуванням духовної творчості і саме хорових форм, а також, що очевидно, пізнішою появою й поступовим переходом до класицистських тенденцій.
Автор: Анастасія Капралова
