Кохання, бунт, шалена амбітність і жадання слави: чи знайомі вам ці відчуття? А чи були вони вам знайомі під час юнацтва? Марія Башкірцева — українська мисткиня родом із Харківської області, вона володіла англійською, італійською, писала й міркувала французькою, а українською — колись давно в забутому побуті. Її щоденник, широко відомий закордоном і майже невідомий у нас, аж ніяк не є ані документом дівочої рефлексії про fin de siècle, ані сентиментальним романом у листах. Це хроніка титанічного, але приреченого бунту людського «Я» проти минущості буття, міщанського затишку та біологічного часу.
Марія, яка у шістнадцять років мислить французькою, цитує латину, співає італійські канцони й марить Парижем, постає перед нами як чистий, дистильований субʼєкт модерної туги. Це істота, яка відмовилася від традиційної жіночої долі: «вийти заміж і мати дітей може кожна праля», — писала вона, заради єдиної й обожнюваної мети – слави.
В її текстах нас вражає дивовижна психологічна оголеність, той самий надрив, яким супроводжується чи не кожна юність, межовий стан кидання себе на вістря, при цьому визнаючи свої вади, егоцентризм, самозакоханість, які дивовижним чином поєднуються з рішучою самокритикою. Світ довкола неї — Франція, Італія, Україна — старіючий незрячий дідусь, хвора мати, тітка, побутовий хаос родини, собаки — це лише декорації, паспарту для розгортання її власної грандіозної драми.
Трагедія Марії – це також трагедія мовної та культурної безпритульності. Україну в дитинстві, вона володіє мовами, але втрачає коріння. Російська чи українська для неї – лише мова побуту; французька – інструмент філософського мислення, якою вона, однак, украй боїться зробити орфографічну помилку. Цитуючи Мадам де Сталь про те, що подорож – це одна із найсумніших приємностей, бо в чужому місті ти змушений наново будувати собі батьківщину, Башкірцева віднаходить цю єдину тривку батьківщину на сторінках своїх зошитів.
Щоденник для неї — це «половина неї самої», біла скринька, яку вона береже більше за ноти й томи Платона, Шекспіра чи Данте. О, Платона! Дмитро Донцов у своїх есеях невипадково звертався до постаті Марії Башкірцевої, підкреслюючи, що вона «кохалася в античності». Для ідеолога чинного націоналізму це не було ознакою кабінетної вченості чи гімназійного захоплення філологією, він бачив у цьому закономірну спорідненість душ. Античність для Марії (яка возила з собою томи Платона, Аріосто, зачитувалася латинськими стоїками й свідомо переінакшувала їхні максими) була єдиним адекватним масштабом її буття. Це був простір поганського віталізму, культу сильної особистості та трагічного оптимізму перед обличчям фатуму. Її внутрішня Еллада вимагала від життя бездоганної форми: чи то в художньому карбуванні мислі, чи то в естетиці власного чину.
Коли сучасний їй світ fin de siècle здавався затісним і аморфним, саме античний максималізм давав їй право заявити своє радикальне: «Або мати все, або померти».
Невблаганна тінь сухот, яка ще не проявлена повною мірою медично, але вже глибоко закорінена в її соматичному досвіді та передчутті близького кінця, перетворює щоденник на запеклу гонитву за часом. Це передчуття невідворотності у Башкірцевої позбавлене християнської покірності чи тихого вгасання; це гостре, майже агресивне усвідомлення власної минущості, яке змушує її проживати кожен місяць з шаленою швидкістю. «Жінка живе від шістнадцяти до сорока років. Я тремчу від думки, що можу змарнувати бодай місяць свого життя», — нотує вона. Цей страх не встигнути постає у неї не просто страхом біологічної смерті, а жахом залишитися непізнаною, розчиненою в історичному небутті.
Марія Башкірцева «Щоденник»
Знаменитий «Щоденник» юної української художниці підкорив серця французької богеми ХІХ століття. Свої роздуми авторка починає фіксувати на папері ще з 12 років, а відтак перед нами постає справжній портрет епохи fin de siècle.
«Закохана в життя і свідома свого скорого кінця» авторка веде свій щоденник аж до смерті, повільно згасаючи від туберкульозу, але не втрачаючи ясності розуму. Текст проводить читача від юнацького запалу та жадання слави до глибокої саморефлексії.
Українське видання повертає голос української мисткині на батьківщину, який звучить сучасно навіть через півтора століття після його написання.
Видання доповнене есе Дмитра Донцова, присвяченого Марії Башкірцевій, «Звихнена слава» (з книги «Туга за героїчним», 1953)
З французької переклала Олександра Монятовська
Очікується восени 2026
Її кашель кровʼю, слабкість і розмови з лікарем стають засічками на стінах її внутрішньої вʼязниці. Коли Марія пише: «Бог змилується надо мною, але я почуваюся слабкою, і мені здається, що я помру», вона висуває Творцеві, до якого звертається чи не щодня, німий ультиматум. Її смерть мусить бути або платою за неспівмірність її амбіцій із земною реальністю, або звільненням. Бог не міг дати їй «здатність усе бачити лише для того, щоб мучити, не даючи нічого». Передчуття кінця стає головним рушієм її інтелектуального радикалізму. Саме тому, що часу обмаль, вона хапається за все: малювання, спів, анатомію, філософію, політичні амбіції. Жага знати все і страх не дізнатися за життя чогось у повній мірі превалюють на страхом смерті, зумовлюючи її рушати в романтичні пригоди та втілювати мистецькі ідеї.
Вона згасла 31 жовтня 1884 року, не дочекавшись декілька тижнів до свого дня народження, у віці двадцяти пʼяти років. Її смерть не була несподіванкою, вона була логічним, хоч і жорстоким, завершенням тієї партитури, яку Марія сама розігрувала на сторінках своїх зошитів. Сухоти, які роками випалювали її зсередини, зрештою забрали в неї голос, здатність тримати пензель, і нарешті – її саму. Вона забороняла жаліти себе, приймаючи свій фінал, до якого готувалася стільки років.
Екзотична квітка, що розквітла на Полтавщині й згасла в Парижі… Роками імперський, а згодом радянський наратив намагався маркувати її як «російську художницю», спираючись на формальну підданство та мову раннього дитинства. Проте сама Марія, залишаючи імперію у десятирічному віці, у своєму «Щоденнику» чітко розмежовує свій внутрішній простір: «Моя власна рідна мова знайома мені лише на рівні побутового спілкування. Я покинула Росію…».
Україна для неї залишалася тією затаєною, майже міфічною точкою відліку, землею предків (козацьких родів Башкірцевих і Романових), чий гарячий, непокірний віталізм вона підсвідомо пронесла крізь рафіновані європейські сальони.
Її постать руйнує стереотип про українську культуру XIX століття як суто селянську, етнографічну та провінційну. Башкірцева доводить, що український дух здатний продукувати суб’єктів абсолютно іншого масштабу: інтегрованих у європейський контекст, космополітичних, інтелектуально зухвалих, здатних дискутувати з Платоном і завойовувати Париж. Вона є яскравим проявом того «європейського українства», яке ми сьогодні наново відкриваємо. Її полотна, що дивом уціліли в музеях Харкова, Дніпра, Сум та Полтави після воєнних завірюх, є матеріальним свідченням цього повернення. Марія Башкірцева заговорила з Європою мовою власних екзистенційних тривог. Її тексти та полотна не потребують додаткових історичних коментарів, оскільки вони фіксують стани самотності, жагу визнання та страх впустити мить. Замість регіональних сюжетів вона описує те, що зрозуміло без перекладачів у будь-якому інтелектуальному середовищі — кризу ідентичності та амбіції людини, яка не намагається перерости свій час, вона начебто вже це зробила. Її тексти та полотна працюють як дзеркало для європейського індивідуалізму, де приватний досвід дівчини з Полтавщини збігається з метафізичними блуканнями всієї тогочасної культури.
Постать Марії Башкірцевої надзвичайно важлива для України як антидот синдрому культурної периферії та навʼязаного нам стереотипу про виключно селянську, фольклорну націю ХІХ століття. Вирісши з коріння лівобережної аристократії, мисткиня пропонує радикально інший контекст — урбаністичний, космополітичний і внутрішньо вільний тип українського характеру, здатний говорити з Європою на одному рівні.
Імперський наратив століттями вимивав із нашої географії найяскравіші імена, прирікаючи українську культуру на ізоляцію. Тому необхідно повернути Марію в наше сьогодення, аби вкотре отримати підтвердження, що наш інтелектуальний простір завжди мав перебував поза щільними стандартами, поза другорядною роллю, поза будь-яких культурних обмежень.
Автор: Олександра Монятовська
