крихітка зомбі

«Крихітка зомбі»: listen up, white world, to my zombie roar

Сьогодні в рамках 3-го Київського тижня критики ми отримали можливість подивитися один із найбільш обговорюваних останнім часом фільмів: «Крихітка зомбі» французького режисера Бертрана Бонелло. Анотація до стрічки, як і численні рецензії, не викликали первинного ентузіазму для перегляду, але ігнорування цієї стрічки не можна було би пробачити.  В переліку моїх очікувань були: кліповий монтаж, посилання на еротичні горрори 70-х та класику кіно про зомбі, мультикультурний порядок денний і, зрозуміло, лінія з одностатевим коханням (якщо вже фільм був номінований на Квір-Пальмову гілку за висвітлення ЛГБТ-теми в кіно).

Якісь із зазначених вище очікувань виправдалися, ось тільки стрічка виявилася трохи складніше й простіше одночасно, ніж здається, а ще не такою вже й оптимістично налаштованою стосовно сучасних реалій лібералізму. Читайте нашу рецензію на фільм Бертрана Бонелло «Крихітка зомбі»: про «несвободу», поезію смерті та небезпеку взаємопроникнення культур.

У фільмі паралельно демонструються дві сюжетні лінії, які в першій половині оповідання здаються абсолютно не пов’язаними між собою. Дія однієї з них відбувається на Гаїті в період диктатури Франсуа Дювальє, а другої – у наші часи, у французькому закритому пансіоні, де навчаються доньки тих, хто нагороджений Орденом Почесного легіону. Центральними персонажами є Фанні – мрійлива дівчина, яка пише листи (незрозуміло до кінця – в дійсності чи в своїй уяві) ідеальному коханому, та її нова знайома – темношкіра дівчинка на ім’я Мелісса. Фанні разом зі своїми білими подругами приймають «чи то дивну, то чи круту» Мелісу у свій «літературний клуб», що перетворюється ночами в місце, де дівчата можуть нафарбуватися й послухати музику, і поступово відкривають незнайому для себе –  «іншу» культуру.

Візуальна складова в «Крихітці зомбі» зроблена на тверду п’ятірку. Кліпові вставки додають динаміки неспішній розповіді, алюзії на класику джалло й в чомусь навіть на стилістику Девіда Лінча (дивовижна сцена в лісі у кінці) в плані зйомки радують око. Але головна візуальна принада тут –  це гаїтянська ніч з вологим темним листям, непролазним лісом, чорними хмарами, що приховують місячне світло та схожі на чарівний дим. Кінооператор Ів Кап (раніше він працював із Брюно Дюмоном, Клер Дені, Патрісом Шеро, Леосом Караксом) постарався показати природу настільки магнетичною та дикою, наскільки це було можливо, а тому під враженням від побаченого ви майже відчуєте запах теплої сухої трави – літній, терпкий і звабливий, перенесетесь у незрозумілий для нас, жорстокий, в дечому архаїчний світ.

Сюжет фільму навіяний роботами антрополога й етноботаніка Вейда Девіса, популярними гаїтянськими легендами, а ще ранніми кінострічками Джорджа Ромеро, а тому банальна, на перший погляд, оболонка зі стереотипного зображення закритих жіночих шкіл, підліткових реалій і закликів до толерантності стає напрочуд цілісною. Ми спостерігаємо не осучаснене прочитання модної горрор-тематики, а повернення до витоків тематики зомбі, спробу (нехай і не в усьому вдалу) поєднати клішовані образи з фільмів жахів з авторським світоглядом і культурними символами. В чомусь це ріднить «Крихітку зомбі» з розкритикованою майже рівно рік тому «Суспірією» Луки Ґуаданьїно, яку звинувачували в перевантаженості історіософським підґрунтям, що затьмарило там сюжетну складову. «Крихітці зомбі» перевантаженість, звичайно ж, не загрожує, тут і, в цілому, посил побачити може бути досить важко, особливо, якщо фільм візуально не заінтригував, або якщо ви внутрішньо не відкриті до переосмислення певних ідеологічних догм (до якого б табору належали – до правого або лівого).

Бертран Бонелло зовсім не прагне здаватися пророком нової революції (навряд чи в нього вийшло б, навіть, якби захотів), яка все ж стрімко запускає хворобливі метастази в тіло втомленого європейського суспільства. «Крихітка зомбі» не пропонує вивіреної авторської позиції, а лише стає камерним документом епохи, ще одним аргументом для сумнівів і «роздумів на тему». На самому початку фільму ми чуємо фрагмент лекції реального публічного історика про неоднозначні наслідки Великої французької революції. Теза про те, що вплив лібералізму на людське життя може бути несподівано небезпечним, проходить червоною ниткою через всю розповідь.

Разом з ученицями ми слухаємо лекцію про те, що Наполеон, слідуючи заповітам революції, зробив її результати неможливими. Смисловою паралеллю, виходячи з продемонстрованого в фільмі, стає думка про те, що первинна мета лібералізму як прагнення до звільнення культур та індивіда від рабства призводить до смертельного зіткнення, хворобливого взаємопроникнення й забуття, а значить, до «несвободи». Історія Кларвіуса Нарцисса та всі присутні в стрічці посилання до тематики зомбі є метафорою відсутності свободи, причому фатальним аспектом, що перетворює в «напівмертвого-напівживого», стає втрата пам’яті.

Мелісса як темношкіра дівчина, емігрантка з Гаїті, яка відчуває себе чужою серед декорацій буржуазного французького світу, соромиться свого минулого та свого коріння, не наважуючись увімкнути для своїх нових подруг спочатку навіть ту музику, яку вона любить. Втім, згодом ми стаємо свідком відмінної сцени, в якій дівчата всі разом слухають вульгарний та грубий реп виконавця Damso. Здавалося б, що тут дивного? Цей жанр давно поглинув у свідомості молоді всі інші музичні альтернативи. Ось тільки роблять це дівчата абсолютно незвичайним чином, попередньо зробивши блискучий макіяж, тримаючись за руки й формуючи коло. Поки всі насолоджуються репом сумнівного змісту та намагаються зловити ритм, ми чуємо від Мелісси моторошні слова, звернені до Фанні: «Я тебе з’їм!». І мова в цій сцені йде не стільки про зомбі, скільки про несвідоме прагнення до нової, божевільної й блюзнірської ритуалістики, а ще фактом того, що європейська цивілізація стає прихистком для чужорідних культурних елементів. Можливо, нас вже «з’їли», а ми лише погойдувалися в ритм та веселилися? І навряд чи хтось став вільнішим від цього.

Постколоніальна тематика звучить в «Крихітці зомбі» досить голосно, чого тільки вартує читання Мелісою віршу гаїтянського поета й громадського активіста Рене Депестра «Капітан зомбі». Рядки з субтитрів в перекладі на англійську («… listen, white world, to my zombie roar») ще довго стоятимуть перед очима, і врахуйте той факт, що Гаїті, що очевидно, довго була французькою колонією. В квартирі тітки Мелісси ми побачимо своєрідну «чорну Богоматір», а потім і взагалі нам покажуть частину гаїтянського поминального свята, щоб наочно продемонструвати коріння дівчини, зміна ментальності якої і призвела до статусу «zombie child». Від внутрішньої залежності нікуди не дінешся, а тому в фіналі нам покажуть смертельні наслідки неповаги тітки до предків, винуватцем яких стає Фанні. Причому в словах останньої проглядається образа на позитивну дискримінацію: «Якщо я біла дівчина, то мої почуття не мають значення? Хто взагалі визначає розмір горя?».

Звичайно, «Крихітка зомбі» – це не обов’язкове кіно. Але поетичне і вельми цікаве (і так, образ вудуїстського «барона Самеді» тут показаний справді яскраво). У фіналі глядачеві говорять про те, що наближення до смерті дає можливість віднайти друге вільне життя, дозволяє «більше не бути рабом», ось тільки дається це не кожному. Життя і смерть нерозривні, але втрата сучасною людиною зв’язку з родом, предками й взагалі традиційною духовною складовою позбавляє тієї самої свободи. Сьогодні «біла цивілізація» стрімко втрачає вітальність, з надлишком присутню у представників інших культур, які з процесами асиміляції також позбавляються того потаємного та цінного, що робить людину собою. «Все прискорилося, і зомбі теж прискорилися», – звичайний жарт натякає на те, що люди не встигають за поступом нескінченного «прогресу».

Возз’єднання Кларвіуса Нарцисса з дружиною виглядає зворушливо і обнадійливо, якщо на секунду забути про передуючі події.

Все, що нам залишається, аби уникнути самотності та смерті –  це пам’ять. І свобода від неї не варта нічого, зовсім нічого.

Трейлер:

Автор: Анастасія Капралова