Книга дня: «Макбет» Вільяма Шекспіра

Одна з найвідоміших п’єс Вільяма Шекспіра була написана ним зовсім не тому, що митцю прийшло якесь особливе одкровення або його відвідала муза, надихнувши на створення шедевру світової драматургії. Історія створення п’єси «Макбет» куди більш банальна та проста.
В 1603 році королем Англії та Ірландії стає король Шотландії Яків І з династії Стюартів. Однією зі змін, які відбулися з його приходом на трон, стало те, що відтепер звичайні заможні англійці не могли виступати патронами театрів та акторських труп. Лише ті, хто був наближений до королівського дому, могли виступати покровителями театральних спілок. Трупа, до якої належав Вільям Шекспір, потрапила під опікунство самого короля Якова І. В 1605 році один з театрів в Лондоні поставив п’єсу, в якій не в найгарнішому світлі виставлялися шотландці. Яків І, який був етнічним шотландцем, дізнавшись про це, наказав покарати авторів п’єси, в результаті чого їх було відправлено в тюрму. Трупа Вільяма Шекспіра вирішує, що зараз саме той час, коли необхідно поставити п’єсу, в якій шотландці виступали б головними героями. Таким чином трупа вбивала одним пострілом одразу двох зайців: по-перше, шотландська тематика була як раз в моді і в усіх на слуху, що лише додало б п’єсі ажіотажу, по-друге, як кажуть англійці, the last but not the least, так можна було догодити самому королю Якову І. Вільям Шекспір починає працю над написанням п’єси «Макбет».
Більшість персонажів п’єси не вигадані Шекспіром, а взяті з історії середньовічної Шотландії. Лише з тією обмовкою, що реальні події за участю Дункана, Макбета та інших кардинально відрізнялися від зображених Шекспіром. Він не мав завдання відобразити точні історичні події, як він намагався це зробити, наприклад, в трагедії «Юлій Цезар», тому реальні історичні персонажі в п’єсі Шекспіра поводяться не завжди так, як про це згадується в історичній хроніці Шотландії ХІ століття. Справжній Макбет не вбивав Дункана, коли той спокійно спав, а переміг його в чесному поєдинку на полі бою. Вбивство короля взято з іншої історичної події, а саме вбивства короля Дуффа Дональдом. Більш того, претензії історичного Макбета на шотландський трон були цілком виправданими. Його правління Шотландією тривало набагато довше, ніж це відображено в п’єсі, а в історію країни він увійшов як король, який був досить непоганим правителем.
В 1606 році Шекспір завершує написання тексту п’єси. Точно невідомо, коли саме вона була поставлена вперше, але це відбулося до 1611 року. В 1623 році вона вперше виходить в друкованому варіанті.
В сюжеті п’єси є ще ряд кон’юнктурних моментів, які стають зрозумілими лише якщо знати деякі нюанси історії Англії того часу. Наприклад, відьми з’являються в п’єсі не просто тому, що це зручні персонажі, через яких можна впливати на хід історії, що розкривається в сюжеті. Англія початку XVII століття полювала на відьом. Сам король Яків І продовжував політику полювання на відьом, допитів та смертних кар, яка існувала і до нього. Зображаючи відьом, які почасти винні в тому, що Макбет вбиває Дункана, Шекспір грає на суспільних настроях. Або, як приклад, пророцтво про те, що нащадки Банко об’єднають під своїм пануванням Шотландію і Англію, є певним заграванням з самим королем Яковом І, який власне і є тим нащадком шотландського полководця, і щойно об’єднав два королівства своїм володарюванням над ними. Ці нюанси, загалом, не впливають на те, чи є п’єса Шекспіра справді геніальною чи ні, але додають її прочитанню ще більше багатогранності та варіативності. Саме поєднання таланту Шекспіра та вміння змішувати історичні події давнини з творчою фантазією і сьогоденними деталями є рецептом геніальності п’єси «Макбет».

Говорячи про лейтмотив п’єси, про її головну ідейну лінію, частіше за все виділяють питання жадоби влади, марнославства, що в колосальних масштабах проявляється в самому Макбеті. Ця лінія дійсно є центральною в п’єсі, проте вона перетинається з іншою, можливо, ще більш важливою та фундаментальною. Доля. Чи всі події в житті визначені наперед, що знаменує для нас істинність фаталістичного підходу до життя? Чи кожен є творцем своєї долі і лише від власних рішень та виборів залежить результат кожної ситуації та всього життєвого шляху? Став би Макбет на цей шлях царевбивства, зради, сліпої жаги будь-що отримати королівський трон, якби не відьми, які з’явилися нізвідки і змусили його повірити, що його найпотаємніші та найстрашніші бажання одного дня стануть реальністю? Поява відьом в цій історії нагадує «ефект метелика», важіль, який запускає цілу низку невідворотних процесів, які закінчаться справдженням пророцтва Банко про його нащадків на троні. Без вирішення Макбетом вбити Дункана, у версії Шекспіра, Яків І взагалі не став би королем. А можливо навпаки, відьми лише підтверджують та прискорюють рішення Макбета вбити короля, яке він прийняв би і не знаючи про ці пророцтва?

Банко відноситься до цих пророцтв геть не так, як Макбет. Він нарікає їх не інакше як «бульбашки», які з’являються та зникають. Не дивлячись на це відношення, пророцтво все одно збувається. Банко не робить для цього нічого осмислено та спеціально, але доля все одно складається саме так і не інакше. Насіння впало на різний ґрунт, прорісши в серці Макбета, не давши плоду в серці Банко. Але здається, що є щось більше, ніж хороша земля та сухий пісок, покритий терням. Не важливо, хто і як відреагує на ту чи іншу ситуацію, адже в будь-якому разі все буде так, як має бути.

Шекспір демонструє те, що навіть бездоганна людина, герой, наділений прекрасними якостями, може прийти до тієї точки, в якій опинився Макбет. Зло відкрито для будь-кого, будь-хто може опинитись на його шляху. В цьому і полягає трагедія – зло може прорости навіть в тій людині, яка здавалося б опонує злу.


Макбет до останнього сумнівається, а вбивши Дункана, відчуває розпач. Він стає на шлях вбивств підлих та нечесних. Не факт смерті інших людей гнітить Макбета, він вбивав на полі бою десятки раз, а те як і заради чого відбуваються ці вбивства. Вбивати на війні, захищаючи інтереси свого короля та країни, є чеснотою для середньовічних воїнів, яким був Макбет. А от підступно та жорстоко вбивати безпомічних жінок та дітей – це геть інше, і Макбет це розуміє. Проте, він вже не може зупинитись. Не можна зробити якесь велике зло одного разу і сподіватись, що на цьому можна зупинитись. Роздавлений одного разу метелик, кардинально змінює хід історії, тим більше – вбитий уві сні король.
Шекспір доводить зло ледь не до найвищої точки. Загибель цього зла йде з Англії (згадаємо про кон’юнктурні моменти) у вигляді армії, яку очолюють син Дункана Малкольм, Макдуф, сім’я якого вбита Макбетом та англійський полководець Сівард. Макбет продовжує вірити словам відьом та їхнім пророцтвам, тому що до сих пір вони справджувались, і чи може ліс піти на його замок, а існувати хтось, кого не народила жінка? Забуває він лише про те, що пророцтва інколи постають у вигляді алегорій. Сподіваючись на долю в своїй інтерпретації, Макбет зустрічається з нею в останньому бою, який неможливо виграти. Знаючи це, він демонструє ту рису характеру, яка залишилася в ньому, не дивлячись на все його падіння – мужність та незборимість. Розуміючи, що останнє пророцтво ось-ось справдиться, дивлячись в бездонні очі Долі, Макбет йде в цей останній бій без вагань і гине.
Чому саме він був обраний Долею з-поміж всіх інших для втілення зла в цій історії? Чи були в нього бодай якісь альтернативні варіанти, які дійсно можна було втілити в життя? І чи насправді настільки безмежне зло, яким ми бачимо його в цій п’єсі, що здатне підкорювати та заманювати на свій бік навіть тих, кого можна було б назвати добрими? Шекспір, як і будь-який геній, ставить фундаментальні питання, приміряючи їх на окремих особистостях. В цьому і велич подібних творів, а в означених питаннях – наша з вами трагедія.
Автор: Валентин Дзюбенко