«Світ був іще такий незвіданий, що багатьом речам бракувало назв і на них доводилося просто вказувати пальцем».
Габріель Гарсія Маркес, «Сто років самотності».
Середина 1960-их років. Колумбійський письменник Габріель Гарсія Маркес переживає не найкращі часи. Він живе з дружиною на ім’я Мерседес та двома синами в столиці Мексики, Мехіко, приїхавши туди з Європи, де він працював кореспондентом колумбійської газети «El Espectador». Успішною письменницьку діяльність Маркеса в Парижі назвати важко: як з точки зору фінансової, так і з точки зору творчої реалізації. Аби заробити гроші, він був вимушений працювати з виданнями сумнівної якості, публікуючи в них невеличкі оповідання розважального характеру. В певний момент фінансова ситуація письменника стала настільки складною, що йому доводилося збирати макулатуру та пляшки, аби отримати за них бодай якісь копійки, на які він купляв найдешевшу їжу.
Коли Маркес сів писати свій найвідоміший (і, фактично, перший насправді відомий) роман «Сто років самотності», йому було 38 років. Він усвідомлював, що це – останній шанс зробити ставку на письменницьку діяльність. Спочатку Маркес паралельно з цим працював в рекламному агентстві, але швидко зрозумів, що поєднувати цю роботу з написанням роману неможливо. Він звільняється з рекламного агентства і весь свій час присвячує праці над текстом «Сто років самотності». Дуже швидко останні збереження закінчуються. Родина Маркесів має старенький автомобіль, який вони закладають, аби оплатити борг орендодавцю. Маркес пише роман близько 18 місяців.
В інтерв’ю журналу «Esquire» Маркес пізніше розповість наступне:
«У мене була дружина і двоє маленьких синів. Я працював піар-менеджером і редагував кіносценарії. Але щоб написати книгу, потрібно було відмовитися від роботи. Я заклав машину і віддав гроші Мерседес. Кожен день вона так чи інакше знаходила мені папір, цигарки, все, що необхідно для роботи. Коли книга була закінчена, виявилося, що ми повинні м’ясникові 5000 песо – величезні гроші. По району пішли розмови, що я пишу дуже важливу книгу, і всі крамарі хотіли взяти участь».
Під кінець грошей не вистачає навіть на те, щоб надіслати рукопис у видавництво. Маркес та його дружина Мерседес мають лише 80 песо. Пошта вимагає 160 песо за пересилку всього рукопису. Подружжя вирішує закласти останнє, що в них залишається: міксер та фен. Виходячи з пошти, дружина письменника Мерседес говорить: «не вистачало тільки, щоб роман виявився поганим». Дуже швидко стає зрозуміло, що всі її сумніви були даремні. Перший наклад роману розлітається миттєво. Так само другий і третій. Переклади на десятки мов, величезні тиражі, літературні премії в Латинській Америці, а згодом і Нобелівська премія з літератури у 1982 році, світове визнання та прижиттєва слава і звання справжнього класика світової літератури – всі складнощі та скрутні часи не пройшли дарма, а покладені на вівтар мистецтва зусилля воздалися Маркесу та його родині в багатократному розмірі. В березні 2007 року в місті Картахена, Колумбія, проходив IV Міжнародний конгрес іспанської мови. Роман «Сто років самотності» Габріеля Гарсія Маркеса був названий другим по важливості літературним твором іспанською мовою після «Дон Кіхота» Мігеля де Сервантеса.
Сама ідея роману прийшла Маркесу задовго до того, як він почав роботу над ним. А саме у 1952 році, коли майбутній нобелівський лауреат разом зі своєю матір’ю відвідав своє рідне селище Аракатака, яке і стало в результаті прообразом Макондо зі «Ста років самотності». Спочатку Маркес планував назвати роман «Дім», проте пізніше відмовився від цієї ідеї, аби уникнути асоціацій з романом «Великий дім» Альваро Самудіо. Назва «Сто років самотності», як стало зрозуміло після публікації тексту, виявилась справді більш відповідною.
Творчість Габріеля Гарсія Маркеса, так само як і великої кількості інших латиноамериканських письменників тієї доби, прийнято визначати як «магічний реалізм». Грубо кажучи, це жанр, в якому описується життя людей, з усіма їхніми радощами та нещастями, переживаннями й болем, перемогами та поразками, але в усю цю досить звичну побутову канву вплетені містичні, надприродні, нереальні елементи.
Ніде у світі магічний реалізм не набув в літературі такого масштабу та глибини, як в Латинській Америці. Можливо, це пов’язано з особливостями світосприйняття самих латиноамериканців, де в той час ще не відбулося такого тотального розчаклування світу, як на Заході, і чиє мислення залишилося до певної міри магічним, не в останню чергу завдяки дивному синтезу місцевих культів і вірувань з християнством в його католицькій версії, яке потрапило на ті території разом з іспанцями.
Дещо подібне сталося і на території Київської Русі – православ’я змішалося в народній свідомості з місцевими релігійними традиціями, утворивши своєрідне двовір’я. В цьому контексті насмілимося припустити, що одним з перших магічних реалістів в історії літератури був українець Микола Гоголь. Його ранні твори, які можна схарактеризувати, як «український період», сповнені схожих з магічним реалізмом тем та мотивів, а, найголовніше, нагадують атмосферу, яку ми зустрічаємо, зокрема, у творах Маркеса. Цілком можливо, що колумбієць читав «Вечори на хуторі біля Диканьки», і український магічний реалізм вплинув на нього так, як і Фолкнер, Джойс та Кафка.
Магія в «Ста роках самотності» відчувається на кожній сторінці. Весь текст пронизаний цією магією. Дощ з жовтих квітів, левітація католицького священника, гіперболізовані, місцями неймовірні життєві пригоди героїв роману, вознесіння маленької дівчинки, хвороба безсоння, що вразила все містечко Макондо, дощ, який йшов кілька років – в усі ці фантастичні, містичні події, читаючи роман, віриш так само, як і в те, що полковник Ауереліано Буендіа, герой війни, легендарний командир-підпільник, який підняв 32 повстання, був засуджений до страти, неодноразово оминав смерть, і помер у дворі свого будинку, справляючи нужду, обпершись об дерево.
Магічне сприймається героями роману, неначе щось буденне. Вони інколи дивуються цим неймовірним речам, але фантастичне ніколи не збиває їх з пантелику. Воно вплетене в їхню реальність і розрізнити одне від іншого дедалі важче. Так, Мелькіадес помер, але повернувся назад до життя тому, що там йому було самотньо. Ну то й що? Хіба з вами такого не траплялось? Все це, разом з епічним масштабом оповідання, нагадує нам стародавні епоси та міфи. Ймовірно, що Маркес і задумував цей твір, як своєрідний латиноамериканський епос, який, розповідаючи про історію однієї сім’ї в маленькому містечку, насправді оповідає історію цілої частини світу.
Колись Маркес сказав, що в дитинстві мріяв бути саме магом. Те, як він грає з часом та простором в тексті роману «Сто років самотності», доводить нам, що його дитяча мрія здійснилася.
«Сто років самотності» демонструє нам, що у самотності безліч облич. До кожного вона приходить по-своєму. Хтось все життя кладе на те, щоб тримати велику родину свободолюбних людей з непростими характерами вкупі, і під кінець життя сліпне, а жоден з родичів цього просто не помічає. Хтось настільки захоплений пошуком нового та знаходженням відповідей на складні питання, що збожеволіє, і його самотність – це самотність від неможливості порозуміння між тим, хто (на думку всіх навколо) втратив глузд і тими, хто (на думку всіх навколо) – ні. А хтось, пройшовши сотні й тисячі кілометрів бойових доріг, вбиваючи ворогів та втрачаючи друзів, отримавши славу та повагу, приходить до розуміння, що все життя було лише спробою вдовольнити власні амбіції та егоїстичним бажанням самоствердження, і зрештою втрачає будь-який ґрунт під ногами, відчувши абсолютну, тотальну самотність, коли вчорашнього тебе, сповненого ідеалів, вже немає. Можливо, найстрашніша самотність – це розуміти власну відсутність, коли у світі більше немає себе. Саме це і сталося з полковником Ауреліано Буендіа.
«Відлюдькуватий, мовчазний, далекий від нових віянь життя, якими повнився дім, полковник Ауреліано Буендіа потроху зрозумів, що таємниця спокійної старості – це не що інше, як укладення чесної угоди з самотністю».
В романі присутній єдиний персонаж, який позбавлений цих мук самотності. Це – Ремедіос Прекрасна. Вона неначе не з цієї родини, яка проклята на самотність, не з цього містечка, яке прокляте на забуття та руйнування, не з цього світу, який проклятий і на самотність і на забуття та руйнування. Її головна характеристика – відсутність пристрастей. Ремедіос Прекрасна не може бути самотньою, адже ні до чого не прив’язується. Вона на якомусь вродженому рівні позбавлена пристрастей, неначе з молоком матері ввібрала в себе вчення Будди про причину страждань. Її чи то смерть, чи то справжнє вознесіння на небо, підкреслюють її інакшість, ледь не святість. Вона єдина уникла самотності, хоча здавалося, що через свою дивну поведінку та незвичне світосприйняття вона була по-справжньому самотньою. Ауреліано Буендіа до останнього вважав її найбільш розсудливою з усіх, хто коли-небудь зустрічався йому в житті.
І разом з цим, Маркес виступає лише як оповідач. Він не дає ніяких оцінок своїм персонажам, не судить їх та не розхвалює. Для нього оцінки це другорядне, якщо не третьорядне, в порівнянні з головним – оповіддю історії. Сам Маркес говорив про це наступне:
«У мене була суперечка з професорами літератури на Кубі. Вони говорили: «Сто років самотності» – надзвичайна книга, але вона не пропонує рішення». Для мене це догма. Мої книги описують ситуації, вони не повинні пропонувати рішень».
Існує декілька причин, чому «Сто років самотності» є одним з головних, найчитаніших романів ХХ століття. По-перше, він просто неймовірно зроблений. Магічна атмосфера тексту настільки затягує, що зупинитись від споглядання цієї подорожі крізь століття самотності неможливо. В якийсь момент круговерть однакових імен чергового покоління родини Буендіа заплутує, що лише додає тексту своєрідності. Сімейні драми, кохання, зради, війни та святкування, народження та смерть – Маркес вмістив в один сюжет ледь не всі відомі людству сюжети. І в цьому теж є своєрідна магія. Цей роман – це прекрасний зразок саме якісної літератури, і читачі в усьому світі зрозуміли це і відчули.
По-друге, людство в другій половині ХХ століття скучило за великим міфом. Література все більше ставала лабораторією по експериментах з формою. Здавалося, епоси відійшли в минуле, переставши заворожувати читачів. Але ні, успіх роману Маркеса довів, що література, яка, як мистецтво, виросла з міфу, з епічного жанру, рано чи пізно повернеться до своїх витоків, знайшовши там натхнення та сили.
Ну і по-третє, наша свідомість працює так, що нам завжди цікаво читати про себе, впізнаючи в героях та ситуаціях, що відбуваються з ними, самих себе. А так, як всі ми якоюсь мірою самотні, то й історія сім’ї Буендіа відбилась в читацьких серцях якось по-особливому, зрезонувала, відізвалася далеким ехо. Закарбувалась в мільйонах самотніх душ.
«…родам людським, засудженим на сто років самотності, не призначено з’являтися на землі вдруге».
Габріель Гарсія Маркес «Сто років самотності».
P.S. Попри всесвітню популярність, роман жодного разу не екранізували. Проте, в березні 2019 року стало відомо, що стрімінгова платформа Netflix вирішила виправити цю ситуацію і збирається зняти серіал за мотивами книги.
Виконавчими продюсерами серіалу стануть сини Маркеса Родріго Гарсія та Гонсало. Сам письменник неодноразово отримував пропозиції екранізувати роман, але відмовлявся, аргументуючи це тим, що повністю відобразити сюжет в одному або, навіть, в двох фільмах буде неможливо. Натомість, на думку синів письменника, формат серіалу, де режисер не обмежений жорсткими часовими рамками, підійде для цього якнайкраще.
Інформації про режисера серіалу та акторський склад поки що немає, але сини Маркеса запевняють, що робити цей серіал будуть латиноамериканці і мовою, якою говоритимуть персонажі, буде саме іспанська.
Автор: Валентин Дзюбенко
