Вільяма Фолкнера (1897-1962) літературознавці виділяють як одного з найвизначніших письменників США ХХ століття (Нобелівська премія з літератури 1949 року за «значний і з художньої точки зору унікальний вклад у розвиток сучасного американського роману»). Експерименти з формою та яскравий психологізм, а також масштабність створеного ним літературного світу, зробили його твори класикою модерністської прози, глибиною образів та тем, якими надихаються письменники в усьому світі донині, а дослідники намагаються розгадати та проаналізувати.
Однією з цікавих особливостей книг Фолкнера є те, що дія більшості з них відбувається на вигаданому самим автором невеличкому клаптику землі на півдні США під назвою Йокнапатофа, основу якої склали реальні місця в штаті Міссісіпі, де все своє життя і провів Вільям Фолкнер. Герої романів та оповідань Фолкнера, місця, в яких відбуваються події, кочують із тексту до тексту, створюючи цілий світ, де окремі люди, цілі сім’ї та події, що з ними відбуваються, взаємопов’язані. Дослідники об’єднують всі ці тексти під назвою «Йокнапатофська сага».
Своїм найскладнішим твором сам Фолкнер виділяв саме роман «Шум і лють» («The Sound and the Fury» 1929 року). Критичний та прискіпливий до своєї власної творчості Фолкнер, відповідаючи на питання про свій найуспішніший роман, називав цей текст своєю «найбільш яскравою поразкою» в тому сенсі, що, на його думку, він не зміг у повній мірі висловити все, що він намагався, в жодному зі своїх романів, але саме в «Шум і лють» йому вдалося це найбільше.
Назва твору є фразою з епіграфу до роману, яку обрав Фолкнер, який у свою чергу є цитатою з п’єси «Макбет» Вільяма Шекспіра про те, що життя – це лише розповідь, переповідана ідіотом, сповнена «the sound and fury», шуму і люті, яка нічого не значить.
Роман розповідає про сім’ю Компсонів, у минулому славетний, впливовий аристократичний рід, що мешкає на півдні США вже не одне покоління, і зображає фактично занепад та падіння всієї сім’ї. Роман розділено на 4 частини, які охоплюють близько 30 років із життя родини Компсонів.
Фолкнер був одним із перших письменників у США, хто почав використовувати при написанні своїх текстів так званий «потік свідомості» – літературний прийом, який полягає у відображенні внутрішнього монологу людини, безпосередньо того, що вона мислить. Таким чином, наратив начебто йде не з позиції автора, а виходить зі свідомості самого персонажа, всередину якого фактично поміщено читача. Цей прийом у Європі до Фолкнера використовували, зокрема, Джеймс Джойс та Марсель Пруст (серед українських письменників можна згадати Миколу Хвильового). Але, якщо в ситуації з цими письменниками, дехто інколи закидає їм використання цього прийому виключно з метою літературного експерименту заради експерименту, грою з формою, прояв такої собі літературної пози, то Фолкнер, вирішуючи залучити досить новий на той час для літератури прийом у свій роман, переслідує іншу мету. Безумовно, сам Фолкнер неодноразово заявляв, що хорошого письменника вирізняє з-поміж інших передовсім те, що він намагається експериментувати та привносити в форму щось нове (Гемінґвея, до речі, Фолкнер вважав не досить хорошим письменником саме через недостачу експериментаторських спроб у його прозі). Але приклад Вільяма Фолкнера є неймовірно цікавим поєднанням збагачення форми вдалим літературним експериментом, новим прийомом, з абсолютно утилітарною необхідністю якомога адекватніше (наскільки це взагалі можливо) зобразити хід думок двох досить специфічних героїв роману: Бенджаміна Компсона – хлопця, що все життя страждає деякими не означеними автором проблемами з психікою, та Квентіна Компсона – його брата, який у певний момент починає розмірковувати про самогубство. Саме заради того, щоб спробувати продемонструвати читачеві ту складність та своєрідність бачення світу психічно хворою людиною та провести його ментальними маршрутами, переживаннями та враженнями, через які Квентін прийшов до думки про суїцид, Фолкнер і використовує інструмент потоку свідомості. З цим завданням автор справляється майстерно.
Перший розділ роману, в якому оповідь йде від імені Бенджаміна Компсона, є фактично стіною тексту, в певних частинах якого Фолкнер нехтує навіть будь-якими орфографічними знаками, в якому свідомість Бенджаміна перескакує від одних подій до інших, від дитинства до зрілих років, при чому Фолкнер не завжди виділяє ці переходи курсивом (як він робить це спочатку), тому стає важко зорієнтуватись у хронології та у величезній кількості імен родичів Бенджаміна та чорношкірих слуг, які працюють у домі Компсонів. Ще більшої складності для прочитання цієї частини, але й, безумовно, реалістичності, надає те, як саме Фолкнер зображає те, як психічно хворий Бенджамін сприймає навколишній світ. У певний момент читач починає прослідковувати певну логіку в образах, асоціаціях, навіть запахах, які тим чи іншим чином впливають на Бенджаміна, породжують у ньому певні реакції. Цей розділ дійсно є досить складним для сприйняття, але варто лише спробувати підлаштуватися під своєрідний ритм тексту, як вищезгаданий потік свідомості занурює на необхідну для розуміння глибину. В цьому сенсі Фолкнер дійсно виявляється майстром.
Використання цього прийому продовжується і в другій частині, де мову веде вже Квентін Компсон. Зі всіх дітей у родині він є найбільш естетично та етично зорієнтованою натурою. Батьки віддають його навчатися до Гарвардського університету. В розділі одночасно йдеться про життя Квентіна в студентському містечку та про деякі минулі події, які постійно виринають зі свідомості Квентіна. І тут варто відмітити, що Фолкнеру знову вдається за допомогою складних літературних прийомів зобразити психоемоційний стан молодої людини, яка стикається з недовершеністю світу, з його фундаментальними вадами, які Фолкнер демонструє в межах відношення між людьми всередині однієї сім’ї. Складність та глибина цього розділу в порівнянні з першим примножуються за рахунок того, що, на відміну від Бенджаміна, який страждає психічними розладами, Квентін – цілком здоровий молодий хлопець, який досить адекватно бачить навколишній світ. Його розуміння та відчуття ним ситуацій, що відбуваються з ним та його рідними, відрізняється від Бенджаменівських саме рівнем осмислення та залучення в ці події. В цьому розділі Фолкнер ставить низку метафізичних питань, які Квентін намагається вирішити. Серія подій у дитинстві, розуміння недосконалості світу та загальна атмосфера, в якій живе сім’я Компсонів, врешті-решт ламають Квентіна.
Справа в тому, що велика кількість одних і тих самих подій (а насправді і цілих феноменологічних ліній всередині сім’ї Компсонів), розповідаються в різних частинах роману від імені та з позиції сприйняття цих подій різними членами сім’ї. Ми дивимось на одну картину компсонівського буття під різними кутами зору безпосередніх учасників цих подій. Таким чином Фолкнер намагається якомога ближче наблизитись до істини, спробувати вхопити її. Або ж узагалі – відповісти самому собі, а разом із цим допомогти нам дізнатися, чи можливе це наближення та схоплення взагалі. Одні й ті самі події абсолютно по-різному розцінюються членами сім’ї, а в майбутньому ще й впливають на їхнє життя, також неоднаково. Істина у Фолкнера весь час десь поряд, на відстані простягнутої руку кожного персонажа, але весь час невловима, і частіше за все – невимовна.
У третій частині ми бачимо світ очами Джейсона Компсона – ще одного брата в сім’ї, який також не схожий на інших. Він є досить цинічною та жорсткою людиною, головним інтересом якої є надбання матеріальних благ. Вміння заробляти гроші Джейсон вважає ледь не головною цінністю кожної людини. Наратив у цьому розділі, на відміну від попередніх, є досить лінійним, більш класичним та простим для сприйняття. Що, в свою чергу, також підкреслює та виділяє особистість Джейсона та його риси характеру. Через Джейсона Фолкнер демонструє одну з хвороб суспільства півдня США тих часів, яка є вже чимось більшим, ніж симптомом його занепаду. Для Джейсона, на відміну від Квентіна, абсолютно неважливим є справжня моральність, ідеали, правда та інші нематеріальні цінності. Він хоче, щоб існував лише певний фасад доброчесності та моральності, який будуть бачити інші люди і казати, що сім’я Компсонів – приклад для наслідування та заздрощів. Що саме знаходиться за цим фасадом, для Джейсона не важливо. Його головна претензія до Квентіни, дочки Кедді, не в тому, що вона, будучи ще зовсім юною школяркою, кожного дня гуляє з новим хлопцем, а в тому, що вона робить це демонстративно публічно й не ховається. Це, на думку Джейсона, є невизнанням його авторитету як голови сім’ї, та дискредитацією родинного іміджу. Фолкнер дуже влучно та яскраво демонструє занепад справжньої моралі, викриваючи фарисейство, та побудову на її місці моралі фіктивної, що не має під собою ніякого фундаменту.
Окрім трьох вищезгаданих братів у сім’ї Компсонів є ще дівчина на ім’я Кедді, їхня сестра. В романі вона не має «власного» розділу. Все, що ми про неї знаємо, автор дає нам із позицій відношення до неї її трьох братів. Кожен з них по-своєму відноситься до Кедді, і це відношення багато в чому формує їхні стосунки з навколишнім світом, їхнє бачення життя. Наприклад, однією з причин депресивного стану Квентіна є саме його відношення до сестри, їхні складні стосунки, які розвивалися не так, як цього хотів Квентін. У Кедді він убачав певний ідеальний образ, моральний стандарт. Реальність, розвіявши цей міраж, зломила Квентіна. Він не зміг побороти для себе цю даність. Кедді діє в романі неначе скло, через яке брати дивляться на світ. Дивлячись в одну й ту саму Кедді, вони геть несхоже бачать дійсність.
Фолкнер вирішує, що останній четвертий розділ буде розказаний наче зі сторони, не кимось із персонажів роману, а ним самим, не задіяним в історію. Тут автор зосереджується на Ділсі – чорношкірій служанці Компсонів, що багато років керує іншими слугами. Через її ставлення зокрема до Бенджаміна Фолкнер демонструє певну альтернативу тим лініям поведінки, які уособлювали собою члени сім’ї Компсонів. Дія відбувається на Великдень, Ділсі веде Бенджаміна разом із собою до протестантської «чорної» церкви на святкову службу. Складається відчуття, парадоксальна думка, що з усіх дітей Компсонів, лише психічно хворий Бенджамін має реальні шанси на християнське спасіння. Не випадково на початку книги йому змінюють ім’я на біблійне «Бенджамін» (івр. Біньямін – син скорботи).
«Шум і лють» є неймовірно складним та багатоплановим текстом. Продовжувати говорити про нього можна ще довго. Кількість прихованих та відкритих посилань у ньому, алюзій, підтекстів, неочевидних образів та сильних психологічних портретів – величезна. На дослідження, розгадування та копання в цьому текстуальному масиві можна витратити дуже багато часу. Роман Вільяма Фолкнера «Шум і лють» неодмінно треба прочитати – і цей час не буде витрачено дарма.
Автор: Валентин Дзюбенко
