В 1940 році в Італії вийшла книга Діно Буццаті «Татарська пустеля». Не дивлячись на те, що роман став відомим в усьому світі, увійшовши в різноманітні списки, на кшталт «Кращі книги ХХ століття», у нас в країні він залишається досить невідомим. А дарма. Італійський письменник зміг вловити симптоми тієї туги, яка вже в ті роки точила багатьох зсередини, а на початку ХХІ століття стала ледь не тотальним діагнозом поколінь. Мова йде про неприйняття повсякденного і бажання чогось більшого, величнішого та фундаментального.
Сюжет роману вкрай простий. Молодий хлопець, який щойно закінчив військову академію і отримав молодше офіцерське звання, потрапляє по розподілу до старої фортеці, яка стоїть на північному кордоні неназваного королівства.
Ця фортеця є останнім рубежем, за яким починається безкрайня пустеля. Кажуть, що з боку цієї пустелі, як і колись давно, на королівство в будь-який момент можуть піти в наступ війська, країна яких починається десь по ту сторону пустелі. Гарнізон наче застигнув в очікуванні. Покоління змінюють одне одного, офіцери та солдати приходять та повертаються додому, а невідома ворожа сила все ніяк не з’являється. Така фабула книги Діно Буццаті.
Здається, що в книзі фактично нічого не відбувається. Читач занурюється в монотонне очікування разом із героями книги. Десятки сторінок описують десятки років, що минають, здавалося б, як пісок крізь пальці, створюючи враження, що роман насправді займає величезний том. Інколи на горизонті з’являються якісь незрозумілі точки, що рухаються, або під воротами Бастіані (саме так називається фортеця) з боку пустелі з’являється кінь, який не зрозуміло звідки тут опинився. Ці події наче пробуджують гарнізон зі сну – військові на мить вірять у те, що довгоочікуваний напад все ж відбудеться. Герої книги оживають.
Можливість проявити себе в захисті кордону, застосувати свої вміння, хоробрість, відданість, а головне реалізувати своє покликання, що виправдає всі ті роки, проведені у фортеці здавалося б безцільно, – все це збуджує вояків і не дає їм кинути службу. Дехто все ж не витримує, пише рапорт про переведення кудись поближче до великих міст. Заводить сім’ю, будує дім, перетворюючись на звичайну людину, яка зайнята побутовими клопотами. Більшість же побратимів головного героя лишається в Бастіані.
Сам головний герой із самого початку, побачивши вперше фортецю, відчув бажання повернутись додому. Пройшло декілька місяців і з ним відбулась певна трансформація. Він уже не поривається назад до звичного життя. Гіпнотичний вигляд величної пустелі, яка ймовірно може стати місцем подвигу та високого чину, наче зачаровують і його. Він, так само як і сотні інших до нього, вдивляється в незмінний пейзаж, намагаючись наблизити бажаний напад ворога. Повертаючись додому в відпустку, він відчуває себе зайвим у цьому світі. «Сірість» фортеці для нього миліша за сірість міської повсякденності.
Книга Діно Буццаті відрізняється від світу Франца Кафки, з творчістю якого часто порівнюють роман «Татарська пустеля». Герої Кафки живуть у наскрізь абсурдному, однотонному світі, де неможливий якийсь прорив в інше. Для Діно Буццаті рутина є такою ж відразливою та смертельною, як і для Кафки. Але італійський письменник все ж бачить можливості для виходу з цієї жахливої та нестерпної перманентної кризи буття.
Можливість екстремального стану, пригоди, війни, яка відкриє двері для героїчної смерті, яка одна лише і може побороти абсурдність буття – ось що тримає героїв книги в Богом забутій фортеці на краю королівства. В цьому Діно Буццаті бачить єдину альтернативу міщанській радісній посмішці ідіота, якого конвеєр буття везе на зустріч не просто смерті, гірше – безславному зникненню.
В історію входять, славою вписавши свої імена на стінах вічності, лише ті, хто наважився стати останнім кордоном на межі реальності. Пустеля в романі Буццаті якраз виступає як справжня реальність, з якої колись вийде армія, завдяки якій ті, хто дочекалися, не зникнуть, а, навпаки, постануть, реалізувавшись. Пустеля як Реальність, пустеля як Час. На перший погляд пустий пейзаж, виявляється єдиним місцем, поряд із яким можна дійсно відчути себе живим.
Роман цікавий, зокрема, й тим, що по суті він є своєрідним універсальним сюжетом, притчею, який розповідає не конкретну історію однієї людини, а відтворює міф, в якому ті, хто присвятив своє життя обов’язку, відмовляються від комфорту, красивої з погляду звичайних людей кар’єри, загалом нормального життя, і здавалося б все, що вони роблять, це чекають. Пустеля Діно Буццаті вагітна сенсом життя. У світі, з якого забрали будь-які смисли, фортеця Бастіані є єдиним місцем, де цей сенс можна спробувати вловити. Головний герой вирішує лишитись у фортеці саме в той момент, коли дивлячись крізь бійницю на пустелю, гори, що її оточують, чуючи звук труби, що сповіщає про зміну караулу, вдихаючи повітря, сповнене очікування чогось великого, відчуває себе по-справжньому щасливим. Можливо, вперше в своєму житті.
Назва роману в оригіналі італійською мовою звучить як «Il deserto dei Tartari».
З огляду на це, варіантів того, кого саме мав на увазі під «татарами» Буццаті, з’являється багато. Зрозуміло, що італійці історично ніяких татар на свої кордонах не бачили, лише чуючи про татаро-монгольське вторгнення в Європу. Можливо, ніякі татари взагалі тут ні до чого, а пустеля має назву «тартарська», тобто пекельна. Ще один варіант – це своєрідна реакція автора на СРСР, який нависав над Європою червоною загрозою, яку Буццаті міг метафорично зобразити у вигляді орд, що живуть десь за пустелею, і готуються до нападу на королівство. Варіацій можна знайти чимало.
Кінець книги переповідати і розбирати це марна справа. Кожен побачить в ньому те, що ближче і зрозуміліше, виходячи з власних світоглядних засад. Це дійсно величний фінал, який розставляє всі крапки над і. Хто прожив своє життя в оманливому комфорті буденного пекла, а хто, залишившись на передньому краю реальності, в останні секунди свого життя, посміхнувшись, зрозумів як все було насправді.
Автор: Валентин Дзюбенко
